Оксана переїхала у квартиру, яку залишила їй у спадок бабуся. Тільки-но Оксана взялася розкладати речі, як у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка.- Ось, мене Ліда попросила тобі віддати, коли ти прийдеш. Цей альбом був найбільшою цінністю для неї, – якось хвилюючись сказала жінка, віддала альбом і одразу пішла. Оксана  пішла на кухню, відкрила альбом. Дідусь, бабуся, батько, Оксана і навіть мати – всі є. Раптом, між сторінками вона помітила якусь записку. Оксана взяла її, розгорнула, прочитала і застигла від прочитаного

– А ви хто? – Запитала літня жінка, що заходить у двері по сусідству.

– Я? Спадкоємиця цієї квартири, – посміхнулася Оксана. – Буду вашою сусідкою.

– Ти Оксана, чи що?

– Так, а ви мене знаєте?

– А як же, пам’ятаю! Ти ще була маленька. Теж мені – спадкоємці. Як бабуся нездужала – ніс не сунули сюди, а як квартиру отримати, то тут же. Безсоромність!

Жінка зайшла до своєї квартири і гучно гримнула дверима. Так, доброго сусідства не вийшло. Але чомусь треба відразу звинувачувати Оксану, що вона не відвідувала бабусю, адже сама бабуся не хотіла спілкуватися ні з нею, ні і з мамою – своєю колишньою невісткою. Ну всяко в житті буває – люди одружуються, розлучаються, чого далі рідниться з колишньою свекрухою? Тим більше, мама розповідала, що характер у бабусі був ще той, незрозуміло чому вона взагалі спадщину їй залишила, а не синові. Так, у батька інша сім’я і живе він десь у закордонній країні, але все ж таки.

Однокімнатна квартирка, невелика, але затишна та світла. Ремонт простакуватий, косметичний, але для початку зійде. Потім все треба буде переробляти, але це згодом. Меблі однозначно треба міняти, все якесь стареньке. Доведеться викликати бригаду вантажників, щоб одним махом усе забрали та залишили лише голі стіни. Мама, звичайно, пропонувала продати цю квартиру і купити з доплатою в кращому районі міста, але Оксані тут подобається, та й метушні менше.

Оксана майже не пам’ятала свою бабусю, тільки так, мигцем, епізодами. Мама казала, що свекруха була жахливою жінкою – жадібною, і у вихованні внучки не збиралася брати участь. Якийсь час вони жили разом із бабусею, навіть коли батько їх покинув і поїхав за кордон, і настільки свекруха діставала маму, що довелося роз’їхатися до різних районів міста. А потім мама вийшла заміж за Миколу – вітчима Оксани.

У двері подзвонили. Це була та сама сусідка з альбомом у руках.

– Ось, мене Ліда попросила тобі віддати, коли ти прийдеш, – якось хвилюючись, з образою в голосі сказала вона. – Цей альбом був найбільшою цінністю для неї. І ти там є в цьому альбомі – подивися, може, згадаєш свою рідну бабусю і тобі стане соромно!

– Та за що мені має бути соромно, ви мені можете пояснити? Бабуся сама з нами спілкуватися не хотіла!

– Ах ось воно що? – Сусідка єхидно посміхнулася. – Це тобі твоя матуся наговорила? Тоді послухай правду, моя люба. Дай зайду до квартири.

Жінка навіть не дочекалася дозволу від Оксани, відсунула її убік та пройшла.

– Мене звуть Віра Степанівна, я була подругою твоєї бабусі Ліди. Твоя бабуся була доброю людиною, інтелігентна, освічена. Жили вони тоді з твоїм дідом, царство йому небесне, у центрі міста у трикімнатній квартирі. Дід був великим начальником, шкода, рано пішов, не бачив, кого син Сашко за дружину візьме. А взяв він твою матір – дівчину жадібну, хитру, без освіти та свого кута, привів до себе додому. Прожили разом чотири роки і Сашко в іноземку закохався, поїхав. Ліда не виставляла невістку, навпаки, вона її шкодувала і тебе любила. А твоя мати наполягла на розміні, собі двокімнатну взяла, а Ліду сюди, на околицю, у цю крихітну кімнатку.

– Мені мама зовсім все по-іншому розповідала. А чому бабуся погодилася?

– Тому що твоя мама хитра жінка! Вона їй наговорила, що за нею доглядатиме, як ща мамою рідною, приїжджатиме часто, а Ліда за добротою своєю душевною і повірила. Пам’ятаю я твою матір – спочатку приходила, крутилася тут, а коли Ліда занедужала, злягла, вона раптом зникла! А як же – за свекрухою доглядати треба! Сашко приїжджав, дуже сердився, що мати квартиру розміняла, але та все повторювала: для онучки буде зручніше. Сашко там розкрутився за кордоном, у своєму будинку живе, матір вмовляв з ним поїхати, але Ліда ні в яку не хотіла.

– А чому бабуся мене не шукала, не дзвонила?

– Ну як же – дзвонила твоїй матері багато разів. Та спочатку неохоче їй відповідала, слухавку кидала, а потім зовсім сказала, що Ліду знати ніхто не хоче, навіть Оксанка. Твоя мати вже тоді одружилася.

– Ну а я тут до чого? Навіщо вона мене обманювала? Я любила б бабусю.

– Я так розумію, щоб для тебе, молодої дівчини, бабуся тягарем не була – Ліда багато нездужала, часто соцпрацівник до неї приходив. Ну і ще через те, щоб бабуся тобі всю правду про матір не розкрила, як вона зі свекрухою підло вчинила: розміняла її квартиру, покинула тут, у нашій глушині і забула геть-чисто. Я твоїй матері іноді дзвонила, сварила, закликала до совісті. Добре хоч Сашко гроші надсилав, коли треба, адже Ліді і нічну доглядальницю іноді наймали. Але недуга взяла своє, Ліди не стало. Сашко приїжджав, а вас не було на прощанні, хоч мати твоя все знала.

– Я потім тільки дізналася, але було пізно, – Оксана закрила обличчя руками. – Боже, соромно як.

– Ну гаразд, я тебе не звинувачую, може ти справді нічого не знала, – Віра Степанівна перейшла на більш миролюбний тон. – Але, якби я була на місці Ліди, я б вам цю квартиру не залишила, ще й іншу назад відсудила. Ви ж не варті цієї спадщини! Кинули стареньку напризволяще.

– Але я справді нічого не знала! – Оксана вже готова була розплакатися.

– Гаразд, живи з миром! Я сусідам розповім, що дівчина ти хороша, бо вони дуже негативно налаштовані проти вашого сімейства. Але врахуй – зʼявиться тут твоя мати, вони їй покажуть. Усі дуже любили Ліду. Добре я пішла.

Оксана відкрила альбом. Дідусь, бабуся, батько, Оксана і навіть мати – всі є. Ще якісь родичі, яких Оксана не знала. Між сторінками якась записка. Оксана прочитала:

«Привіт Оксаночко, онученько. Знаю, що цей альбом колись потрапить до твоїх рук і ти зрозумієш, що я тебе любила, хоча бачила тебе ще маленькою. На маму я не в образі: гріх це – тримати образу в собі, тільки знай – про тебе я ніколи не забувала. Так, я багато нездужала, тож не могла до тебе сама приїхати, щоб побачити, я дзвонила, але почути тебе не могла. Сподіваюся, що моя квартира нагадуватиме тобі про те, що в тебе була любляча бабуся Ліда. Вибач мені, якщо щось не так».

Дата не поставлена, невідомо – коли написано листа, але мабуть бабуся передчувала свій відхід. Подзвонила мама, ще раз запропонувала продати цю квартиру та купити у кращому районі, але Оксана відмовилася. Сваритися з мамою зараз настрою не було, але колись Оксана все їй висловить. Мама, звичайно, виправдовуватиметься, доводитиме свою правоту, вони посваряться, і Оксана поїде від неї до своєї квартирки, яку їй залишила любляча бабуся.