Марина з сестрою Тетяною поїхала на цвинтар – батьків провідати. Вони зайшли в церкву, поставили свічки. Таня своїй бабусі Ганні вперше записочку залишила. Сестри зайшли до батьків, поприбирали. Квіти у баночки поставили. – Ну що, Тетяно, ходімо, пошукаємо, де твоя бабуся Ганна лежить? – Ходімо, Марино. – Ось вона, Тетянко! Давай я фото протру. Дивись, а тут хтось прибирав, дивно. – Здрастуйте, ви до Ганни Дмитрівни? – раптом почувся чоловічий голос. Марина глянула на чоловіка й ахнула. – Цього просто не може бути! – тільки й подумала вона
-А ще у вас був величезний садок. Твоя бабуся нас часто пускала туди.
Там малина росла дуже солодка. Вишні були величезні! А ще була біла малина, ні в кого тоді такої не було.
І горох звисав величезними стручками. Усіх дітей твоя бабуся пригощала, можна було збирати!
А потім ти народилася, а бабусі твоєї майже одразу не стало. Тетяно, тобі чаю налити? – Марина здивовано подивилася на двоюрідну сестру. – Що мовчиш?
-Та все нормально, чай я буду, налий…
Тетяна, як не стало її чоловіка, частіше почала з двоюрідною сестрою спілкуватися. Донька із сім’єю не з нею живуть.
А їй із рідними поспілкуватися хочеться. Вона майже нічого не знала про свою другу бабусю, маму батька. І будинок, де вона народилася, погано пам’ятала.
От і вирішила старшу сестру, двоюрідну, з якою у дитинстві в одному будинку жили, розпитати про все.
Їх переселили зі старої глиняної хати, коли Тетянці ще й п’яти років не було. Мама Тетяни будинок свекрухи не любила. Не могла свекрусі вибачити, що та не хотіла, щоб вона дитину, тобто Тетянку, мати.
-Бабуся твоя, Ганна Дмитрівна, добра була, – продовжила згадувати Марина. – Твій батько в неї був молодший, вона його дуже любила. Старші брат і сестра його швидко з рідного дому розлетілися, сім’ї свої створили.
Одні на заробітки поїхали в Європу, інші – тут жили. Але далеко дуже. Внуків від старших дітей Ганна Дмитрівна і бачила щось лише кілька разів. А Микола, тато твій, завжди був при ній.
Спочатку Ганна Дмитрівна взагалі не хотіла, щоб він одружувався, відмовляла. Він мовляв і слабий все життя, та й до чого це. Живи мовляв, синку, для себе, бачиш, як життя сімейне розлучає. Матір з бабусею забули всі!
Отже, тато твій, Тетянко, якось навіть і не прагнув до одруження. Видно тоді ще свою долю не зустрів.
А потім, вже йому під сорок було і йому твоя мати раптом сподобалася.
Вона до мене в гості приїхала, до сестри своєї рідної, а Микола її й побачив. Мама твоя, Ірина, завжди тонка, струнка була, як дівчинка.
А їй уже теж тоді було тридцять п’ять. Ганна Дмитрівна, для всіх зненацька, цей шлюб схвалила. Видно вже слаба стала, зрозуміла, що Микола скоро один залишиться.
Подумала видно, хай із дружиною живе, вона і за ним, і за нею, Ганною Дмитрівною, доглядатиме. А дітей заводити, мовляв, вони вже старі…
А все не по її вийшло. Ірина майже одразу тебе народила. Щаслива була, не передати. І Микола помолодшав прямо. Він буде батьком, вони мабуть обоє вже й не мріяли про це.
Ганна Дмитрівна тоді одразу злягла. Микола тепер не про неї, а тільки про дружину вагітну і думав.
Та й Ірина вже не так, як до цього, про свекруху дбала. Шкода, звичайно, Тетянко, що так вийшло. Ганна Дмитрівна з віком змінилася, у своїх дітях розчарувалася, в онуках. І коли не стало її, була вона тоді дуже нещасна.
Ось що старість та слабість з людиною роблять…
-Дякую, Марино, що розповіла. Про садок, про бабусю Ганну. А то тата вже давно немає, та й мама про неї навіть говорити не хотіла. А в мене про той будинок взагалі такі невиразні, розмиті спогади. Адже я ще зовсім маленька була. А ти пам’ятаєш, про бочку?
-Ще б пак. Я тоді дуже переживала за тебе. Ми ж із сусідськими Васильком та Світланкою в бочці жабку тоді побачили. А ти маленька ще, тобі не було видно. Тоді тобі років зо три було, а мені вісім було. Ось я тебе і підняла показати! Але не розрахувала я своїх сил, ось ти і переважила, і в бочку! Добре Миколка, баби Каті онук, був поряд.
-Ага, сестра називається! До речі, я Миколку пам’ятаю. Він мене втішав, а я плакала. Але плакала не від того, що злякалася, ні. У мене шапочка була зелена на зав’язках під підборіддям. Я її не любила. А Миколка хлопчик дорослий. Він мене завжди гойдав на гойдалці. Так мені перед ним соромно було, що я в такій безглуздій шапочці.
Та ще вся мокра. А я все-таки дівчинка, мені не хотілося перед великим хлопчиком у такому безглуздому вигляді бути.
А жабку я не побачила!
-Таня, а давай з’їздимо до наших батьків на цвинтар. Скоро ж поминальні дні. Адже там недалеко від наших батьків десь і бабуся Ганна твоя лежить. Ти хоч там була?
-Ні, звичайно, Марино. Тата ж мого рано не стало, я ще маленька була. А мама про Ганну Дмитрівну навіть говорити ніколи не хотіла. Тільки й чула я від неї, що мовляв, дякувати Богу, поїхали ми з холодного цього свекрухиного будинку. Де взимку холодно було і навіть улітку холод був!
-Так, шкода, що так все вийшло. Адже могли б і порозумітися. Жаль, що всі вони з образою пішли… Ну то що, з’їздимо, га Тетянко?
У поминальний день з самого ранку Марина і Тетяна, дві двоюрідні сестри, поїхали до батьків.
До церкви спочатку зайшли, свічки поставили, записочки написали. Таня бабусі своїй Ганні Дмитрівні, вперше за весь час, записочку залишила.
До батьків своїх зайшли, поприбирали, пам’ятники протерли. Квіти живі у баночки з водою поставили.
-Ну что, Тетяно, ходімо, пошукаємо, де твоя бабуся Ганна Дмитрівна лежить? Адже це десь на старій території, давно вже її немає, п’ятдесят років десь з лишком.
-Ходімо, Марино. Я зі своєю матусею вже, та й з татом, коли прибирала, то поговорила. Сказала їм, що хочу знайти де бабуся Ганна Дмитрівна лежить. І молитву прочитати, щоб примирити всіх. Щоб пішла образа, відпустила їх.
-Ходімо Тетянко. Он там давай подивимось, там пам’ятники старі, та деревами все заросло. Там і роки ті, ось шістдесят п’ятий, сьомий. Ой, ось, дивись, це ж мабуть бабі Каті пам’ятник?!
-Та не знаю, Марино, я її зовсім не пам’ятаю. А он там, дивись, Ганна Дмитрівна, 1901 – 1985. Схоже ця вона.
-Вона це, Тетянко! Давай я фотографію протру, майже не видно. О, як вона, я то її пам’ятаю. Дивись, а памʼятник не закинутий, дивно навіть. Трави сухої немає, дивись, конвалії, іриси ростуть. Давай ми теж квіти тут живі поставимо в банку з водою.
-Здрастуйте, ви до Ганни Дмитрівни зайшли? – сестри і не помітили, як до них підійшов статний, але вже з сивиною в темному волоссі, чоловік.
-Просто я багато років по-сусідськи доглядав тут. Ніхто ніколи сюди не заходив. Думав, нема кому навіть згадати нашу Ганну Дмитрівну, а тут бачу – жінки незнайомі.
Марина глянула на чоловіка і ахнула.
-Цього не може бути! – подумала вона.
-Миколо, це ти чи що? – придивившись запитала Марина, – невже це ти, Микольцю! А ми тебе з Тетяною нещодавно згадували.
-Маринко, ти? Ну й зустріч! А я тут до своїх прийшов. До баби Каті і до матері з батьком. Дивлюся, а тут… А це Тетяна, та сама, в зеленій шапочці? Невже?
Тетяна зніяковіла. Ну треба ж, ось та шапочка, на все життя запам’яталася!
Ну і зустріч, дівчата! Я піду у своїх приберу, а потім може разом пройдемося, тут недалеко. Туди, де наш дім старий стояв. На три сім’ї. Ми ж у ньому народилися.
На місці старого будинку давно вже був парк. Але серед нових дерев Таня помітила старі яблуні і вишні. Серце тьохнуло – невже це вони? З бабусиного саду.
Микола взяв Таню під руку:
-Бачиш, он яблуні, он вишні з вашого саду. А під цією вербою з дітьми сиділи – місце тихе, верба листочками заколисує. Діти добре сплять. Усі ми звідси, і я, і Марина, і ти, Тетянко…
-Дякую, Миколо, – Тані так тепло стало. І їй навіть здалося, що за яблуневим садом вона побачила тата в білій майці, молодого, усміхненого і маму. Мама була в квітчастій милій сукні. Поруч в альтанці сиділа Ганна Дмитрівна і розкладала вишневе варення по мисочках.
Зашумів чайник, вітер повіяв:
-Іринко, Микольцю, ходіть скоріше пити чай з варенням, – сказала Ганна Дмитрівна…
Знову повіяв вітер, і сад озвався, зітхнув про далеке минуле, сплеснувши, як руками, старими гілками.
-Вони помирилися. Я ж бачила – вони пробачили один одного, – подумала Таня, і на очі її найшли сльози.
-Ну що, дівчата? Нагулялися? Може, зайдемо до мене, я тут недалеко живу. У моєму холостяцькому житлі згадаємо наших батьків.
Та й чаю з пряниками поп’ємо, мабуть, змерзли, вітряно… Тетяно, ти що, плачеш? – Микола взяв Тетяну під лікоть.
-Ні, все добре, Микольцю, це й справді вітер. А до тебе ми зайдемо з великою радістю, так, Марино? Дякую тобі велике за запрошення і взагалі за все дякую…