Сергій повернувся додому, зайшов на кухню. Його дружина стояла біля вікна і щось розглядала на вулиці. – Що сьогодні приготувала смачненьке? – спитав він її. Марина мовчала. – Що з тобою, Марино, ти мене дивуєш. З тобою щось сталося? – захвилювався чоловік. – Що ти все вигадуєш. Сумую просто. Дочка поїхала від нас далеко, одні ми залишилися, – раптом сказала жінка. – Добре, що хоч онучка поряд буде! Сергій застиг, почувши таке. – Марино! Що ти таке кажеш? Яка онука? У нашої доньки дітей немає! – Сергій здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Останнім часом Сергій Петрович став помічати, що з дружиною коїться щось дивне. Ось іде вона і на ходу задумується, дивиться телевізор і нічого не бачить. І зрозуміло, що її не хвилює те, що на екрані.

Раніше він над нею сміявся, сміявся по-доброму, скільки вона серіалів нескінченних дивилася і обговорювала потім із приятелькою по телефону, хто там з ким і що далі. Навіть із ним за вечірнім чаєм обговорювала і навіть сперечалася, якщо він підтакував не вчасно. А тут раптом тиха стала, гукнеш її, а вона не чує, а потім як здригнеться, наче від сну прокинеться.

І на всі його питання відповідає, все гаразд, все добре, за донькою сумую. Дочка поїхала дуже далеко. Вони з чоловіком поїхали в іншу країну, і коли повернутися, невідомо. Раніше Сергій Петрович навіть сварив дружині за її зайву балакучість, а тепер згадував і думав – не розумний був.

Якщо дружина весела, то в будинку все спокійно.

– Що сьогодні приготувала смачненьке, – спитала він її. 

Вони обидва на пенсії не працюють. Грошей вистачає. Ось одна розвага залишилася – смачно поїсти. Марина Іванівна здригнулася. Вона не чула його кроків. Плечі її скорботно зігнулися. Дружина стояла біля вікна і дивилася кудись. Він підійшов і теж визирнув у вікно. На дитячому майданчику грали діти.

– Що з тобою, Марино, ти мене дивуєш. З тобою щось сталося? Занедужала? Поділись зі мною.

Марина відсунулася від чоловіка.

– Що ти все вигадуєш. Просто я, напевно, старію, замислюватись стала, розсіяна якась. Дочка покинула нас. Ми від неї онуків тепер не дочекаємось.

Сергій Петрович налив собі чаю. 

– Внуків немає і не треба. А донька хіба винна, що так сталося. Зараз такий час, треба почекати. Вона у повному порядку, працює. Подумаєш, дітей не має. Діти – не головне. Ти маєш мене, а я тебе.

– Сергію, ти правда так думаєш? А як же наша з тобою старість? Зараз би маленькі бігали квартирою, дідусем тебе називали. А ми з тобою тепер, як дві сироти.

– Ну, ти скажеш! Який я сирота, якщо ти в мене є. Ти в мене розумниця, добра.

Він хотів її втішити, але вона відвернулася до плити і почала щось перемішувати в каструлі.

– Буде в нас онука, – раптом сказала вона. – Знайшлася вона, онучка наша.

Сергія Петрович здивувався. Йому здалося, що Марина говорить нісенітниці. Як же він міг, прогавити її стан, що ж тепер робити? А дружина продовжувала.

– Добра дівчинка, десять років їй і на мене схожа. Це наша онука, а мама її тепер буде нашою донькою.

– Яка дочка? Ти що несеш? Наша дочка виїхала далеко.

Він відсунув чашку з чаєм. Дружина сіла поряд.

– Ти їх бачив.

– Кого бачив, – спантеличив Сергій Петрович.

– Нашу внучку та її маму.

– Так, – Сергій Петрович почав швидко роздумувати, кому ж першому дзвонити.

– Почекай, – зупинила його Марина Іванівна, – почекай, я все поясню. Ця дівчинка — наша сусідка, ти їх бачив. Її мама винаймає тут квартиру. Вони приїжджі, вони бідують.

І тут Сергій Петрович згадав цю дівчинку. Він не звертав на неї уваги. Він недовірливо дивився на дружину.

– Стривай, Петро, – повторила вона. – Гарна дівчинка. Я з ними познайомилась. І мама у неї гарна. Її Оксана звуть, а внучку нашу Валерія.

– Яка онука, що ти несеш!

– А що, квартира у нас велика, грошей вистачає, а вони бідують. Я вже все придумала. До кімнати доньки ми поселимо Оксану з Валерією. Будуть у нас тепер онука та донька.

– А вони в курсі?

– Ні, – почервоніла Марина Іванівна, – я з тобою спочатку хотіла порадитись.

– Ну, то я кажу – ні, не треба, ми їх не знаємо.

– Я їх знаю, Оксано хороша людина, вона мені допомагає по господарству, влаштувалася працювати продавщицею, Валерію нема з ким залишити. Я вже займаюся з нею уроками. Тож я все вирішила.

Сергій Петрович із шумом підвівся з-за столу. – Ну, якщо ти вирішила, тоді я йду.

– Стривай, подумай. Мені здається, це правильно. Що нам жити одним? Та й вони потім нам допоможуть.

– Що ти все вигадуєш. А дочка повернеться? І що вона тут побачить?

– Коли повернуться, тоді й вирішуватимемо, а зараз треба про цих людей дбати. Мені здається так буде правильно.

Сергій Петрович пішов у свою кімнату. Справді, квартира у них трикімнатна, великі пенсії, заслужені. Донька дзвонить рідко, повертатися не збирається. Що ж, можливо, дружина і права, вже майже погодився він.

А ви як думаєте?