Таня додому, як раптом зустріла свою подругу дитинства Олю. – Таня! Яка зустріч! – вигукнула Оля. – Оля! Я теж дуже рада тебе бачити! – відповіла Тетяна. Жінки зайшли у сквер, присіли на лавку, порозмовляли. – Олю, як мати? – запитала Таня. – Моєї матері не стало. Ти це чудово знаєш, – тихо сказала Оля. – Я про Ніну Петрівну питаю, вона ж тебе виростила. Хіба вона не мати тобі? – уточнила Таня. – Ні, не мати! – категорично заявила Оля. – Що сталося, Олю? Ви посварилися? – захвилювалася Таня. – Гірше! – відповіла Оля і все розповіла подрузі. Тетяна вислухала її і застигла від почутого

– Таня! Микитенко ! Яка зустріч!

– Оля! Очам не можу повірити, я дуже рада тебе бачити! А я, між іншим, не Микитенко давно, а Бондаренко.

– Бондаренко? Чи не за Олексія Бондаренка ти заміж вийшла?

– За нього!

Таня та Оля з дитинства були найкращими подругами, жили у невеликому провінційному містечку. Після закінчення школи життя розкидало їх.

Таня, як найкраща учениця класу, поїхала до обласного центру, вступила до інституту. Закінчивши його, знайшла роботу бухгалтером на одному з підприємст.

Якось, нараховуючи працівникам одного з відділів заробітну плату, Таня побачила знайомі ім’я та прізвище – Олексій Бондаренко. Думала, збіг, ім’я та прізвище цілком поширені, але вирішила уточнити. Так і є, виявилося, це її колишній однокласник.

У школі вони непогано спілкувалися, але почуттів між ними ніколи не було. Тоді, у шкільні роки, Таня й подумати не могла, що Олексій колись стане її чоловіком. Проте, подружжя Бондаренків було цілком щасливе у шлюбі і виховували двох доньок.

Доля Олі складалася інакше. Оля рано втратила матір – у дванадцять років, свого батька вона не пам’ятала, він пішов із сім’ї, коли їй було три роки і з того часу в житті доньки не з’являвся.

Коли не стало матері Олі, Таня дуже переживала за подругу і навіть просила своїх батьків забрати Олю до себе, але батьки були проти. Олі світив дитбудинок. На щастя, забрати дівчинку погодилася двоюрідна сестра її матері.

Ніна Петрівна мала дві рідні дочки, старша ось-ось мала вийти заміж, молодша навчалася в технікумі. Чоловіка Ніни Петрівни не стало, важко їй доводилося, але вона вирішила, що Олю не залишить, тим більше, старша дочка скоро заживе самостійним життям.

Ніна Петрівна намагалася всім допомагати Олі, шкода їй було її, таки матір втратила. Часом відмовляла собі та дочкам, а Олі купувала. Чим старша ставала дівчинка, тим сильніше псувався її характер.

– Мамо, що ти з нею все пораєшся, умовляєш? – обурювалася молодша дочка. – Посвари її – і буде наука, розпустила ти її зовсім, з нами ти так не сюсюкалася.

– Та що ти таке кажеш, доню? Посвари! Я і вас жодного разу не сварила… А її, сирітку, як можна? Жаль мені Олю, важко їй без мами …

Закінчивши дев’ять класів, Оля вступила до технікуму. Таня дуже хотіла, щоб подруга пішла разом із нею до десятого класу, обіцяла допомагати в навчанні, але Олі хотілося самостійності. До технікуму вона вступила до райцентру та залишила будинок прийомної матері, оселившись у гуртожитку.

Навчалася Оля геть погано, часто прогулювала заняття, конфліктувала з викладачами та однокурсниками. Сварилася Оля і з прийомною матір’ю, коли приїжджала на вихідні, дорікаючи в тому, що та дає їй занадто мало грошей і їй нема на що жити.

У вісімнадцять Оля вискочила заміж, покинула навчання і забула дорогу до будинку Ніни Петрівни. З’явилася вона на її порозі через кілька років, із сином на руках.

– Оля, як я рада. Проходь, проходь. А це хто тут такий? Онук мій? Як звати його?

– Ну так… онук. Денис.

– Ви з дороги? Голодні? Зараз я обід розігрію … – метушилася жінка, несподівана поява дочки, та ще й з дитиною, її дуже втішило.

Від обіду Оля не відмовилася, їла з апетитом.

Оля і Таня, які випадково зустрілися, вирішили вирушити в найближчий сквер, поговорити про життя.

– Олю, як мати? – Запитала Таня.

– Моєї матері не стало майже двадцять років тому. Ти це чудово знаєш, – питання про матір явно не сподобалося Олі.

– Я про Ніну Петрівну питаю, вона ж тебе виростила. Хіба вона не мати тобі?

– Ні, не мати.

– Що сталося, Олю. Ви посварилися?

– Приїхала я одного разу до нашого містечка, кілька років там не з’являлася. Дениса привезла, щоб із нею познайомити. Іду вулицею, мені сусідка назустріч. Я у неї все розпитала, дізналася, що доньки Ніни Петрівни дуже вдало вийшли заміж, живуть – горя не знають. А я на той час вже в розлученні була, по різних кутках потикалася.

Всадила нас Ніна Петрівна з Денисом за стіл, чимось нашвидкоруч нагодувала, могла б хоч до магазину збігати, онуку частування купити, подарунків. Вперше таки його бачила. Але ні, навіть не ворухнулась.

Я їй говорю: мамо Ніно, знаю, що сестрички мої вдало влаштувалися, як сир у маслі катаються. Ти б переписала свій дім мені, дочкам твоїм він все одно не потрібний, їм сповна вистачає. А мені буде не зайвим.

Ніколи вона на мене голосу не підвищувала, а тут не витримала. Ні, каже, навіть не сподівайся. Ніколи на тебе цей будинок не перепишу, не стане мене – на трьох порівну поділіть. Тобі вже й так від рідної матері дім дістався.

Дім дістався, але продала я його, машину з чоловіком купили. Іномарку! Тільки раділи ми недовго, поламав її швидко чоловік. А невдовзі після цього я з чоловіком розлучилася, гульбанити почав…

Загалом, відтоді я в Ніни Петрівни не з’являлася. Як вона живе мені справи немає, нехай донечки рідні про неї піклуються. І частка мені ця копійчана від її будинку не потрібна.

– Яка ж ти невдячна, Олю! – різко обурилася Таня. – Адже Ніна Петрівна все для тебе, ставилася як до рідної доньки, балувала навіть більше за своїх рідних.

– Не хочу більше про неї чути … Бігти мені час, Таню. Давай телефончиками обміняємося, домовимось, зустрінемося якось.

Таня розвернулася і мовчки пішла геть, залишивши Олю в повному здивуванні. Продовжувати спілкування зовсім не хотілося. Таня йшла та згадувала моменти з дитинства. Оля завжди була доброю, надійною та безвідмовною. І вірити не хотілося, що зараз перед нею була та сама Оля, найкраща подруга дитинства…