Максим повернувся додому. Він зайшов на подвірʼя й побачив, що якась незнайома жінка розмовляє з його бабусею. Жінка сиділа на лавці і чомусь витирала очі хусткою, а бабуся стояла поряд… – Бабусю, я їсти хочу, що там на обід? – запитав Максим. Незнайомій жінці він просто кивнув головою, вітаючись. – Борщик у нас і котлетки з картопелькою, – заметушилась бабуся. – Піду-но я, підігрію, а ти тут поговори поки що з гостею… Бабуся пішла, а жінка раптом запитала: – Максимчику, це ти?! Вона міцно обійняла його. Максим не розумів, хто ця жінка і що відбувається

Максим невиразно пам’ятав своє раннє дитинство, але кілька епізодів він пам’ятає чітко. Мама привела його в незнайомий під’їзд, поставила біля якихось дверей і сказала:

– Дивися синку, зараз буде тобі сюрприз, а я поки що сховаюся. Нехай ця записка буде у тебе в руках.

Вона натиснула на дзвінок і побігла вниз по сходах. Двері відкрив чоловік, якого Максим рідко бачив, але знав, що це його тато…

У мами вдома жив ще якийсь чоловік, якого мама просила називати татом, але той цього не хотів.

Значить справжній тато все ж таки це той, який відкрив двері. Поруч із татом стояла вагітна жінка…

Тато забрав Максима в квартиру, прочитав записку, обурився і махав руками, ходячи по кімнатах, а жінка на ім’я Катя плакала і з жалем дивилася на Максима.

Мама більше не з’являлася, але з кожним днем Максимові все більше хотілося до неї, він дуже плакав.

Тато був строгий і багато забороняв синові, та й іграшок удома не було. Він казав, що мама недолуга.

А потім Катя кудись зникла, приїхала вже без великого живота, але з маленькою дитиною на руках.

– Це твоя сестричка! – ласкаво говорила вона Максимові. – Її звуть Олечка.

Якось Максим спробував взяти на руки сестричку в пелюшках, поки дорослі вийшли з кімнати, і мало не впустив… Це помітив батько, що зайшов вчасно.

– Ну, все, з мене досить! – почав сваритися він на Максима.

За Максима почала заступатися Катя, але він і на неї насварився, а потім узяв телефон і почав комусь дзвонити.

– Мама? Ну, все, я так не можу, мені доведеться йти на крайні заходи, якщо ти не приїдеш!

Приїхала повненька жінка похилого віку в окулярах. Вона сіла навпроти Максима і ласкаво запитала:

– Ти знаєш, хто я така? Ні? Не впізнаєш мене? Я твоя бабуся. Зараз ми поїдемо до мене додому. Там є на подвір’ї песик, він буде тобі другом. Та й узагалі, в селі в тебе багато друзів знайдеться.

Максим не знав, що таке село, але ж вибору не було, він поїхав. Після великого міста вулички села здавались якимись похмурими і тихими, тим більше все якесь у чорно-білому кольорі – була зима.

Відразу стало тужливо, але песик підняв настрій – він був великий і лагідний.

У хаті було холодно, довелося довго сидіти в чоботях та пухкій куртці, поки бабуся розпалювала пічку.

Їжа в неї була простакувата: каші, супи, млинці. Максим хотів чогось смачненького, але бабуся говорила з тугою:

– Зайчику мій, у мене тоді пенсії не вистачить до кінця місяця, але я постараюся щось придумати.

Тоді вона дзвонила батькові і сварилася в слухавку:

– Надішли мені гроші, це ж твій син!

Іноді гроші приходили, і Максим із бабусею бенкетували.

Купляли і шоколадки, і цукерки. А одного дня тато приїхав і привіз бабусі сучасну швейну машинку.

– Ого, ось це те, що треба! – зраділа бабуся. – Тепер, Максимчик, ми з тобою заживемо.

Бабуся сиділа над своєю машинкою днями й ночами, приходили люди і робили замовлення. Справи й справді пішли в гору, зібрався Максим у перший клас не гірше за інших. Тільки якось сумно було стояти на лінійці, коли всі діти мали батьків, а йому махала рукою тільки одна бабуся.

Друзів у Максима було багато, але всі вже мали комп’ютери, а в нього не було! Доводилося бігати до друзів, щоби пограти між уроками. Бабуся сердилася, що онук сидів у друзів до пізнього вечора, але все розуміла.

А потім і у Максима з’явився комп’ютер, хоч і старенький: тато купив собі новий, а цей віддав Максимові, але все одно йому було радісно.

Минали роки. Максим одного разу спитав у бабусі – де його мама, але та знизала плечима і сказала:

– А хто її знає! Вийшла заміж за іноземця і поїхала з ним кудись, навіть звістки від неї немає.

– А може запитати у моєї другої бабусі де вона – у маминої мами?

– Та вже не стало її ще до твого народження, я одна бабуся. І дідусів у тебе нема.

А згодом Максим знайшов у комоді записку, як виявилося – ту саму, яку він у дитинстві вручив татові від мами. Ось що він прочитав:

«Валерію, я пішла на крайні заходи, бо ти такий самий батько, як і я. Різниця в тому, що ти залишаєшся тут з дитиною, а я їду жити в далеку країну з теплим кліматом. Максима я взяти не можу з багатьох причин. Нічого, пройдуть роки, я сподіваюся, що син мене зрозуміє, дорікати не стане, якщо ти його не налаштовуватимеш проти мене. Всі інші нюанси обговоримо телефоном, я подзвоню».

– Бабусю, а навіщо ти цю записку зберегла?

– На той випадок, якщо вона буде позивтаись до нас.

– А вона сама гроші не надсилає з далекої теплої країни?

– Ні, та й Бог їй суддя…

І все-таки мати з’явилася, коли Максим уже навчався у старших класах. Він повернувся зі школи й побачив, що якась незнайома жінка розмовляє у дворі з бабусею. Жінка сиділа на лавці і витирала очі хусткою, бабуся стояла поряд.

– Бабусю, я їсти хочу, що там на обід? – запитав Максим, а жінці він просто, вітаючись, кивнув головою.

– Борщик у нас і котлетки з картопелькою, – заметушилась бабуся. – Піду-но я, підігрію, а ти тут поговори поки що з гостею.

Бабуся пішла, а жінка, тремтячим голосом, раптом запитала:

– Максимчику, це ти?!

Вона міцно обійняла його.

Максим не розумів, хто ця жінка і що відбувається!

– Синочку!

Але той не відповів їй взаємними обіймами. Не те, щоб він був злий на матір, яку все ж згадав, а просто для нього це була абсолютно чужа жінка.

Він толком і не пам’ятав її, тільки якийсь невиразний образ…

– Ну, привіт, – Максимові стало навіть якось незручно в обіймах незнайомки.

– Ого, ти вже басом говориш, так дивно! – жінка заплакала. – Вибач мені, синочку, за все. Розумієш, я вийшла заміж за іноземця, там все інше, я не могла тебе взяти…

– Я розумію, – кивнув Максим, але ніяких почуттів до цієї жінки, яка плакала, він не відчував. – А навіщо ви приїхали? Щоб мене забрати? Я нікуди не поїду…

– Ні, не забрати, у мене там уже своя сім’я, та тобі й не сподобається там, – мати почала порпатися в сумочці і дістала звідти ключ. – Ось! Це ключ від нашої міської двокімнатної квартири. Колись вона належала твоїй другій бабусі, потім мені, але я її не продала – у разі чого мені потрібна була страховка. Тепер ця квартира твоя, всі документи оформлені. Там, правда, ремонт треба зробити…

Максим розгублено дивився на ключ.

– Бери-бери, тобі скоро в місті вчитися, – сказала бабуся, яка вийшла на ґанок. – І йди обідати, Максимчику…

…Мати поїхала, наче її й не було. Максим зараз живе з дружиною та однорічним сином у тій самій двокімнатній квартирі.

З матір’ю він не спілкується, та вона й сама не виходить на зв’язок.

З батьком говорить зрідка.

Зате Максим постійно говорить і бачиться з бабусею – найріднішою його людиною на світі…