Інна Петрівна сама вибрала собі невістку Наталю. Познайомила її із сином Борисом. – Дівчина без батьків, – міркувала вона. – На квартиру мою не претендуватиме. Поживуть і розлучаться, а мені внуки залишаться! Відгуляли весілля. Наталя народила сина. Встигала все! Але головне, що Борис без неї кроку не міг зробити! Вирішила Інна Петрівна нагадати сину про свій план. – Мамо, якби ти не поспішала тоді з весіллям, то дещо дізналася б про Наталю, – сказав Борис. – А що? – побіліла та. – Ох, мамо, зовсім ти нічого не знаєш про Наталку! Інна Петрівна застигла від несподіваної здогадки

– Якщо тобі дитина не потрібна, то я хочу онука! Або внучку. Це вже як вийде. Я буду рада будь-кому! – казала Інна Петрівна своєму єдиному синові Борисові.

– Мамо, який син?! Я навіть не одружений! І дівчини я не маю. Я взагалі не розумію, навіщо нам такі проблеми? Зустрічаюся я з дівчатами і з мене досить! Ти вже сто п’ятий раз мені це говориш!

– Тобі ж тридцять два роки! – не вгавала Інна Петрівна.

– Я знаю. І мені добре. Жодних турбот!

– Та я всі турботи на себе візьму. І взагалі, можеш потім з нею розлучитися…

– Ага! Ти думай, мамо, про що говориш. Мені потім платити аліменти.

– Та ти візьми якусь молоденьку студентку. Куди вона подінеться, дитину нам і залишить.

– Тобі! Мені не потрібна поки що дитина!

– Так, мені! Але ти маєш відсудити у неї дитину. І аліменти платити не треба, і я з онуком. Потрібна бідна, щоб ні квартири, ні рідні не було. Я вже тобі підшукала…

– Знову знайомитись?

– Так. Скромна, сирітка. Ше не працює. Вчиться. От і аліменти платитимуть після розлучення.

– Якщо не заробляє, то які аліменти?

– Значить вже працюватиме, коли розлучитесь. Ще й без житла. Все на нашу користь!

– Ну-у-у, я подумаю… – пробурмотів Борис.

– А ти швидше думай. Такий товар швидко розбирають. Такі наречені самі недолугих шукають, щоб із квартирою. А ми хитріші будемо!

– Я подумаю.

– Думай швидше!

…Мати Бориса вже й справді дістала своїми розмовами. Легше зробити все, як хоче вона. Тим більше, вона все на себе хоче взяти. От і буде їй онук.

– Все, яирішив! Одружуюся! Веди свою, як там її звуть. А вона хоч гарна?

– От і чудово. Звісно красуня! Мені і красивий внук потрібен, чи внучка. Що ж я невідомо-яку в дім приведу?!

…Наталя Борису сподобалася. Вона і справді була красуня. Довгі важкі коси і легка повнота нагадували йому сільських дівчат зі старих фільмів, які любила дивитися його мати.

Такі усе зроблять!

Борис навіть трохи стрепенувся, побачивши її. Наталя була трохи вищою за нього, і трохи ширшою…

– Така й підняти зможе… А потім відставити, – подумав він.

Наталі наречений теж сподобався. Такий мамин синок, гульбанить рідко, симпатичний. А молодими все більше вітряні пішли, їм би все без весілля. А тут мама сама наполягає на весіллі!

Весілля відгуляли дуже скромне, а вірніше сказати просто розписалися. Наречений хотів запросити друзів, нареченою похвалитися, але мама не схвалила.

– Недолугий! Ти ж розлучатимешся! Менше знають – для нас краще.

І пішло сімейне життя. Наталя спочатку вирішила закінчити навчання, а вже потім дітей заводити. Вона дуже молода, встигне.

Інна Петрівна подумала, що правильно, грошей зароблятиме більше. До того ж невістка встигала ще й підробляти. Завжди свої мала гроші, у чоловіка не просила.

Свекруха її хвалила, хазяйська, працьовита, економна…

…Але ось навчання вже позаду і Наталя виходить із пологового будинку із сином.

Встигала все. Сніданок, обід, вечеря, порядок в квартирі. Свекруха не знала, до чого й причепитися. Все було добре.

А головне її син до неї так звик, що кроку без неї не зробить. І з дитиною гуляє, і в магазин ходить, сумки за нею тягає! А слова матері про розлучення навіть не згадує.

Вирішила Інна Петрівна нагадати сама.

– Мамо, ну це ти тоді таке вигадала, а мене все влаштовує зараз!

– А я їй візьму і розповім усе!

– Так розповідай. Вона вже давно все знає. До того ж, вона знову вагітна. А якщо тобі не подобається жити з онуками, то ми переїдемо.

– Куди?! – ахнула Інна Петрівна. – Нічого за душею нема!

– Ти б не поспішала тоді з моїм весіллям, може і про Наталю дещо б дізналася…

– А що не так? – аж побіліла Інна Петрівна.

– Ох, мамо, зовсім ти нічого не знаєш про Наталку!

Інна Петрівна застигла від несподіваної здогадки.

– Сирота вона, – продовжував Борис. – Батьків немає – це правда. Батьків не стало, залишивши їй три квартири. Вона їх давно здає і не потребує нічого. А зараз ми купуємо спільну. Вже на перший внесок назбирали. А ось здавати її або переїжджати туди ми ще подумаємо.

Ти Наталці сподобалася. А про твою мрію перед весіллям про наше розлучення вона просто посміялася. Та й ти онуків хотіла під боком. Тож думай сама тепер. А розлучатись ми не будемо. Це точно! Якщо й поїдемо, то тільки разом!

…Інна Петрівна вже не знала, що робити. Внука вона любила, а ще й онука буде, це вже достеменно відомо. А навіщо їй онуки без сина? Погарячкувала вона тоді. Сама не знала, що вигадала, щоб сина одружити. А воно як все вийшло. А дітей Наташа точно бабці не віддасть.

Народилася й онука. У двокімнатній квартирі стало тісно. Борис із Наталією взяли велику квартиру в іпотеку. Усі разом і переїхали. Інну Петрівну теж із собою взяли. Вона якраз на пенсію вийшла. З онуками займатиметься. А її квартиру здають. Але якщо що, вона завжди може до себе повернутися.

– Всі гроші зі здачі твоєї квартири тобі. Мандруватимеш, на курорти їздитимеш. Дивишся і чоловіка собі знайдеш. Адже мене вдало одружила.

– Ні. Мені не треба нікого. У мене онуки. Гроші для них складатиму. Все для них.