Ганна прийшла в гості до діда Макара. Вони зайшли на кухню, сіли за стіл. Дід Макар, поки пили чай, спостерігав за дівчинкою… Її мати Катерина гульбанила і старий не знав, що робити. Ганна їла акуратно. Було видно, що вона хоче їсти, але соромиться. – Послухай, Ганнусю, а скажи, чи давно твоя мама з цим своїм гульвісою-чоловіком живе? – Рік майже, – Ганна зітхнула. – Рік значить. Ясно, – дід Макар замислився. – Допомогти б людям, – подумав він. Але як це зробити не знав… Та невдовзі прийшло несподіване рішення

– Ти чого тут сидиш? Пізно дітям ходити, мама з татом мабуть хвилюються, га? – дід Макар допитливо глянув на худеньку дівчинку.

Та сиділа на лавці, біля місцевого магазину, куталася в куртку явно не свого розміру і при цьому беззвучно плакала.

Дід Макар, напевно, навіть не помітив би дівчинку, якби не його нога яка ні-ні та й давалася взнаки на погоду

Траплялося таке рідко, але в ці хвилини якщо дід Макар ішов, то йому необхідно було обов’язково сісти.

Ось і зараз лавка була дуже доречна і дід Макар, абияк дійшовши, важко опустився на неї. Отут він і помітив дівчинку. Вона, побачивши незнайому людину, полохливо відсунулася вбік, але не пішла, а продовжувала сидіти на краю лавки.

Після того, як дід Макар звернувся до неї, дівчинка ще деякий час мовчала, але потім мабуть зрозуміла, що незнайомий дідусь її не образить і тихенько відповіла на його запитання:

– Та ні, дідусю, не хвилюються вони. Не до мене їм…

Дід Макар здивовано хмикнув.

– Ось тобі й на! А ти з чого так вирішила? Сама мабуть вигадала? Звуть тебе як? А то якось не по-людськи це без імені розмовляти. Мене до речі дідом Макаром…

– Ганна мене звуть, дідусю, а батьки… Ні, не вигадала я… Гульбанять вони, дідусю… Їм зовсім нема до мене діла… Вони мабуть і не помітили, що мене вдома немає…

– Он воно як! І матуся гульбанить?

Ганна схлипнула і кивнула головою, але одразу швидко заторохтіла:

– Мама вона хороша, дідусю! Просто цей… Новий чоловік її… Мама з ним гульбанить, а раніше, поки його не було, вона й не робила такого зовсім! Ми з нею дідусю і в парк ходили, і на ставок! Вона така хороша була… Мама…

– А зараз? – дід Макар примружив очі.

– Зараз, – Ганна забарилася. – Зараз ні… Але це все через нього, дідусю! Чесно!

Дід Макар похитав головою.

– Ой біда, біда! Гаразд, Ганнусю, тут справа не п’ятихвилинна, розібратися треба. Ти, дитино, знаєш що? Ось тобі гроші, збігай-но в магазин он цей, – дід Макар показав на магазин. – Купи, Ганно, молоко, батон, і ковбаски, а то в мене в хаті, бачиш, поповнення! Кішка моя кошенят принесла, а це що означає? А це означає, що молоду матір треба добре годувати! Ось що це означає! Тож збігай, Ганнусю, пошануй діда. Нога в мене підводить, а то б я сам.

Ганна охоче встала з лавки.

– Давайте, діду, сходжу.

– Іди, дівчино, йди. Ось гроші, – дід Макар подав Ганні велику купюру. – Загалом так, візьми молоко, батон, ковбаски і… Цукерок якихось візьми, хороших.

– А яких саме, дідусю?

– А які сама любиш, такі й візьми. Вже ж ти то в цукерках розумієшся?

Ганна посміхнулася, кивнула і швидко пішла у бік магазину.

Дід Макар уважно спостерігав за дівчинкою. Він не боявся, що Ганна не повернеться, переживав, щоб не причепився хто до дівчинки.

З Божою поміччю все пройшло добре і дівчинка благополучно зайшла в магазин.

Вийшла вона незабаром і вже за кілька хвилин була поруч із дідом Макаром і простягала йому пакет із продуктами та здачу.

– От молодець, Ганно! Допомогла дідові! Додому, кажеш, не поспішаєш?

Ганна опустила голову.

– Ні, дідусю. Я вже намагалася, але квартира закрита, а вони… Сплять, мабуть… Але це нічого, дідусю! Мені не вперше… Я ось тут ще трохи посиджу, а потім додому піду. Мама вже виспиться і двері відчинить… Я взагалі-то, дідусю, недалеко тут живу, а сиджу тут, бо ліхтар є… Біля будинку у нас немає, мені там страшнувато…

Дід Макар зітхнув.

– Ось що, Ганнусю. Ходімо до мене. Чайку поп’ємо і кішку погодуємо, бо вона в мене жінка горда, а зараз і поготів. Ось разом з тобою і погодуємо. То що, Ганнусю, підемо?

Ганна забарилася.

– Ти не переживай, Ганнусю. Це дарма! Діда Макара тут всі знають, я зла нікому не приніс!

– Ну ходімо, дідусю, годинку посиджу. Мама мабуть за цей час прокинеться вже…

У квартирі діда Макара було скромно, але чисто. Коліно у діда відпустило і зараз він досить швидко пересувався по квартирі. Як тільки вони прийшли, дід Макар одразу поставив кип’ятити чайник, а сам нарізав ковбасу, батон, дістав зі старенького холодильника варення, сир, насипав у вазу з пакета ті самі цукерки.

Все це дідусь поставив на стіл. Дістав дві різні, квітчасті чашки і поставив їх на стіл. Після цього, дід Макар звернувся до Ганнусі, яка весь цей час скромно сиділа на стільці.

– Ну що, Ганно. Спершу будемо самі чай пити, чи кішку спочатку погодуємо?

– Кішку погодуємо. А то вона, напевно, їсти хоче, кошенята ж у неї, – Ганна посміхнулася.

– Твоя правда, Ганнусю. Ходімо до моєї королівни.

Дідусь налив у блюдце молоко, накришив кілька шматочків ковбаски і пішов у кімнату.

Ганна пішла за ним. Кішка лежала у великій коробці, а біля її живота були дві маленькі грудочки.

Дід Макар поставив тарілочки на підлогу поряд із коробкою.

– Виходьте, ваша величність! Їсти подано! – дід Макар жартівливо вклонився кішці, чим викликав щиру усмішку Ганни.

– Чуєш, королівно, виходь говорю! Досить тобі вже. Бач яка!

Кішка з коробки не вилізла, мало того! Вона відвернулась від господаря і картинно заплющила очі.

– От же ж! Вибач, Ганнусю! Просто вже зла на цю кішку не вистачає, все їй не так!

Ганна подивилася на дідуся.

– А можна я її погладжу, діду?

– Так! Гладь!

Ганна присіла поруч із коробкою і акуратно почала гладити кішку. Та розплющила очі і підозріло подивилася на дівчинку, але вже за хвилину почала муркотіти.

Ще через кілька хвилин кішка потяглася і зволила залишити свій маленький будиночок, потім вона підійшла до тарілочок і стала повільно їсти.

– Ось яка! Ти глянь тільки! – дід Макар сплеснув руками. – Ось про це я тобі й розповідав, Ганусю! Та ну її! Ходімо чай пити, бо кішку нагодували, а самі голодні! Не діло це!

Ганна і дід Макар повернулися на кухню і сіли за стіл. Дід Макар, поки пили чай, тихенько спостерігав за дівчинкою.

Ганна їла акуратно, не скупилася. Було видно, що вона хоче дуже їсти, але соромиться, та й виховання дитини було.

— Значить, займалася мати дитиною, не бреше дівчинка, — подумав дід Макар і зітхнув.

– Послухай, Ганнусю, а скажи мені, чи давно твоя мама з цим своїм чоловіком живе?

– Рік майже, – Ганна зітхнула.

– Рік значить. Ясно, – дід Макар замислився. – А з мамою він твоєю не свариться? Чи з тобою?

– Ні, не свариться. Галасує тільки дуже.

– Мда-а-а… Ситуація… Знаєш, що, дитино, ляж-но ти відпочинь. Я тебе через годинку, другу розбуджу і додому побіжиш. Дивишся, мама твоя отямиться… Ох біда, біда!

Поки Ганна спала дід обмірковував ситуацію, що склалася. Йому було шкода цю дівчинку і маму її було шкода.

Мабуть, жінка була слабка, безхарактерна.

– Допомогти б людям, – подумав дід Макар.

Але як це зробити він не мав уявлення…

Рано вранці Ганнуся побігла додому. Дід Макар попросив дівчинку забігати в гості, розповідати йому про себе, та й просто відвідувати самотнього діда.

Насправді дід Макар лукавив. Був він зовсім не самотній, мав сина, невістку й онука. Причому був із ними у чудових відносинах.

Загалом, це саме Миколка, син діда Макара, купив йому цю квартиру в невеликому селищі поряд із містом, в якому, власне, і проживав сам Микола.

Раніше дід Макар жив у селі, але після того, як не стало його дружини, він часто був слабий. Миколу такий стан речей зовсім не влаштовував і він сказав діду Макару переїхати ближче до нього.

Взагалі, Микола та його родина хотіли, щоб дід Макар переїхав до них, але той категорично відмовився.

Сяк-так Миколці вдалося умовити переїхати діда Макара в це саме селище, бо до великого міста дід Макар їхати теж не хотів.

Микола з сім’єю приїжджали до діда Макара досить часто, але Ганні дідусь вирішив про це не говорити. Він переживав, що дівчинка злякається і більше ніколи не прийде, а дід Макар всерйоз переживав за цю дитину, такий вже мав характер.

Він завжди приймав біду будь-якої людини дуже близько до серця.

Після того, як дід Макар прихистив дівчинку, Ганна забігала до нього ще кілька разів.

Вони з дідусем пили чай, розмовляли. Ганна розповідала дідусеві про маму, яка за її словами, перестала гульбанити, але от вітчим тепер через це сваритися почав.

Катя, мама Ганни, не знала, що робити, тому що квартира де вони жили, належала вітчиму Ганни, а самі вони житла не мали.

Дід Макар не вдавався у подробиці чому так вийшло, але замислюватися як допомогти Каті та Ганні став усе частіше.

Рішення прийшло несподівано і дід Макар навіть здивувався чомусь не додумався до цього раніше.

У селі, де раніше жив дід Макар, він мав хороший будинок і великий город. Роботу там теж можна було знайти, хоч би навіть на місцевій фермі.

Школа у селі теж була. Загалом жити, працювати та вчитися було цілком можливо. Головне було захотіти.

Тепер справа залишалася за малим. Отримати згоду сина і вмовити зовсім незнайому йому жінку поїхати від тієї людини, з якою вона навіщось пов’язала своє життя.

Миколу вмовляти не довелося. На будинок батька він абсолютно не претендував, а коли батько розповів йому всю ситуацію, батька він підтримав цілком і повністю.

Справа залишалася за Ганною. Їй потрібно було вмовити матір поміняти своє життя і піти від співмешканця.

Як вдалося Ганні це зробити, дід Макар не знав, але за кілька днів у нього в квартирі з’явилася худенька, скромна жінка.

Так дід Макар познайомився з Катею, а за кілька годин вони вже їхали до рідного села діда Макара…

Звичайно він переживав, що Катя стане гульбанити або ще щось гірше, але як виявилося Катя була дуже порядна жінка.

На роботу, за протекцією діда Макара, Катю взяли продавчинею, і вона людей не підвела.

Працювала, старалася для доньки. Діду Макару було втішно слухати від земляків, що Катя його не підвела і Ганнусю люди теж дуже хвалили.

Говорили, що дівчинка вона добра і завжди готова прийти на допомогу.

Катю та Ганну дід Макар побачив лише наступного літа. Вони приїхали до діда Макара з гостинцями з городу.

Особливо порадувала діда Макара чорниця, він цю ягоду любив із самого дитинства.

А ще він був дуже радий за Катю та Ганну. Радий, що зміг допомогти людям.

Бо дід Макар щиро вірив, що поки в цьому світі є доброта, все в людей буде добре.

Адже добро завжди тягнеться до добра і ця істина вічна!