Іван Петрович відзначав свій ювілей, запросив рідних, друзів. Дідусь накрив два великих столи у дворі. До обіду з’явилися всі гості, вручили подарунки, сіли за стіл. Іван Петрович теж не залишився у боргу. Коли всі були вже трохи веселі, взяв слово. – Дякую за турботу та увагу. А це вам! – він дістав з кишені піджака конверти та розклав їх перед кожним із гостей. – Що там? – пошепки спитав один з гостей. – Не знаю. Я не розкривав, – відповів інший. Всі гості почали відкривати конверти і тільки переглядалися між собою, не розуміючи, що відбувається

Добре, коли є багаті родичі. Чи погано? Ну, це для кого як.

Іван Петрович жив довго. Рідні мав багато. Братів троє, дві сестри, племінники у великій кількості зі своїми дітьми. Та свої діти, а їх двоє, онуки, правнуки. Багатий дід у сенсі родичів. Дружини не стало аж п’ятнадцять років тому. Жив один, незважаючи на вік. Йому натякали все, що час із кимось із дітей чи хоча б родичів жити. Але дід був упертий.

– Нікого не треба. І з дому не поїду. Тільки ногами вперед.

А будинок хороший, добротний. Дід, як вони з дружиною вийшли на пенсію, вирішили стару хатинку знести та збудувати нову. Гроші в нього були завжди і не малі. Дехто дивувався багатством. А інші казали, що дід знайшов золото. Тільки де воно, ніхто не знає, крім нього.

Місцева бригада працювала швидко та якісно. Та у діда Івана і може бути по іншому. Усі його знали та поважали.

Будинку вже тридцять із лишком років. Дід сам справлявся з усім. Та й господарство вів. Їздив селом на велосипеді. Для поїздок на рибалку мав старенький мотоцикл.

Дід був багатий не лише на родичів. Він мав добру пенсію. Де він зберігав гроші, ніхто із родичів не знав. Тільки знали, що їх має бути багато. Ось чомусь усіх родичів цікавило це багатство. Є любителі рахувати чужі гроші.

Дід був не жадібний, але просто так грошей не давав. Свої діти в нього все мали, добре заробляли і не просили. А в борг дід Іван теж не давав. Треба грошей – відпрацюй. Платив добре. Тому й жив завжди із сіном для кізочок та кроликів.

Так він дожив до 95 років. І надумав зібрати всю рідню на свій ювілей. А родичі подумали, що зібрав їхній дід не просто так.

– Просто приїжджайте. Подарунків не треба. Для чого мені вже все. Посидимо, поговоримо. Рідня зустрічатися завжди має.

Видно, підходить його час і вирішив він поділитися з усім багатством. Ніхто не відмовився від запрошення. Гроші вони всім потрібні. Приїхали до накритих у дворі столів. Дід спеціально для цього запросив кухарів із місцевої їдальні. Стіл багатий, чого тільки нема. Постаралися.

Дід сидів мовчки. Мовчав і думав про те, скільки він міг би розповісти. Багато чого бачив та багато чого знав. Розважати вас я не буду, подумав він. Поки що послухаю. Хоч і дід казав, що не треба подарунків, але подарунки були. Не дуже дорогі та не дуже великі. Вирішили родичі, що дід і так усе має.

Дід теж не залишився у боргу. Коли всі були вже у веселому стані, виклав свої подарунки.

– Дякую за турботу, за увагу. А це вам. На дорогу витратилися, подарунки.

Дід дістав з кишені піджака конверти та розклав їх перед кожним із гостей. Повисла гнітюча тиша.

– Що там? – пошепки спитав один.

– Не знаю. Я не розкривав.

Вони переглянулись. Мовчки взяли конверти, мовчки розгорнули, і мовчки пішли. Всі переглянулись і почали дивитися конверти.

В усіх конвертах лежав однаковий подарунок. Гроші на дорогу та запрошення на ювілей через п’ять років.

Залишилося менше половини. Решта вирішили поїхати доки автобуси до міста ходять. Веселощі продовжилися. Дід Іван вже повеселішав. Почав розповідати про життя. А потім ще конверти усім вручив. Грошей було стільки ж і запрошення на ювілей за десять років.

– Якщо ж тільки ви залишилися, то тільки вас і запрошую. Більше за це мені не прожити.

Якщо це все – значить час усім на вихід. Більше дід не розщедриться, вирішили всі і поквапилися. Саме останній автобус. Залишилися лише рідні діти, онуки та правнуки. Їм від діда нічого не треба. Та й дід заповіт писати не збирався. “Все за законом має бути.”

З веранди вийшов син племінника.

– А де всі?

– А ти де був? Ми думали ти один з перших поїхав.

– Та я ж… не вживаю. Я за кермом. А тут з дороги зморило. Вирішив на веранді, відпочити. Сам не помітив, як заснув. Як шкода, що проспав.

– Точно. Тебе й за столом не було.

– А де всі?

– Так поїхали усі. І твої поїхали. Дивно, що не згадали про тебе.

– А на чому поїхали? В мене ж машина. У дворі місця не було, то я в сусіда вашого прилаштував. Якщо всі поїхали, то й мені час. Дядько Іван живи довго, бувай. А ми ще зберемося. Обіцяю наступного разу не спати.

– Стій, Дмитро. Усім тут подарунки від мене були. Ось і тобі. Хтось один отримав, хтось два. І тобі ось.

– Ні. Нічого мені не треба. Адже в мене не ювілей і навіть не день народження. Та й приїхав я від щирого бажання. Побачитись, послухати, а ось проспав усе. Та й подарунок ще не вручив. Я зараз.

Подарунок був найдорожчим, але не в сенсі грошей. Це було дерево їхнього роду. Воно виглядало як живе. Його стовбур був гладкий, а гілки та листя були дуже майстерно зроблені. Дерево було матр заввишки. Воно мало дуже багато гілок, які перепліталися між собою, утворюючи велику крону, посипану маленькими плодами з написами. Що вище, то дерево ширше, а плоди менші. Сім’я велика та дерево велике.

– Оце так… ось це подарок. Ти сам все робив?

– Так. Хотілося незвичайний подарунок зробити.

– Усім подарункам подарунок.

– Вам справді подобається?

– Звичайно. Ти ще питаєш.

– А мої не оцінили. – сумно сказав Дмитро.

– Ну і даремно. А ти можеш це повторити? Я також таке хочу. Ми заплатимо тобі за роботу.

– І я теж. – сказав другий син Івана Петровича.

– Та я вам просто так зроблю. Ви ж оцінили мою роботу. А вони кажуть я нісенітницею займаюся. А знаєте, скільки у мене замовлень? На два місяці все розписано. Вони знають, скільки це все коштує, підрахували скільки я заробляю. Та й такий подарунок їм не потрібен. Нікому. Їм краще грішми. А скільки праці вкладено, їх не цікавить. Вони вважають, що це легко. Ми навіть посварилися.

– Ні, Дмитро. Будь-яка робота має бути оплачена. І за будь-яку роботу бери гроші. – Дід Іван пішов у будинок і швидко з’явився назад. – Ось тобі передоплата. Зробиш моїм синам. Запрошень тобі не дам. Ти без запрошення приїжджай. В будь-який час. Бери – не ображай мене. Це тобі за роботу.

Вони обнялися, і Дмитро поїхав. Всі роки він був частим гостем у Івана Петровича та його дітей. Єдиним гостем зі всієї рідні. До сто п’ятого ювілею дід Іван не дотягнув лише рік. Будинок дістався його двом синам.