Оля у весільній сукні крутилася перед дзеркалом. – Щось затримується Віталік, ми так викуп не встигнемо провести! – занепокоїлася подруга нареченої, Аліна. – Може, у пробці? – відповіла Оля. – Зараз подзвоню. Дівчина дістала телефон та набрала номер коханого, але він не відповідав. – Невже щось сталося, – захвилювалася Оля і заплакала. – Все, все, Оля, не плач! Он машина під’їхала. Встигнемо викуп провести! – визирнувши у вікно, радісно прощебетала Аліна і побігла зустрічати нареченого. Аліна повернулася за хвилину. – Оля, краще присядь! – тихо сказала подруга і зупинилася. – Що сталося? – Оля схвильовано дивилася на Аліну, не розуміючи, що відбувається

-Ах, яка ж ти у мене красуня! – із захопленням дивлячись на онучку у весільній білій сукні, сплеснула руками Маргарита Вікторівна.

Все життя, вся душа її була в цій милій, чудовій дівчині з яскравими, променистими блакитними очима та ямочками на щоках. Скільки сил, енергії довелося покласти їм із дідом, Іваном Матвійовичем на те, щоб виховати внучку, після того, як батьків дівчинки, не стало. Добре хоч Оля того дня залишалася у бабусі з дідусем.

***

-Бабусю, а мама з татом скоро приїдуть? – Часто питала маленька Оля про батьків.

А що могла сказати їй у відповідь Маргарита Вікторівна? Вона відверталася до вікна, щоб приховати свої сльози, а дід дівчинки, Іван Матвійович, брав Олю на руки і питав: – А ми з Олею в кіно, на мультики, підемо?

Дівчинка відразу вигукувала “так, так”, і відразу перемикалася на більш позитивний лад.

Про те, що трапилося з її батьками, дідусь із бабусею розповіли онуці вже коли їй виповнилося років 12. Тоді ж уперше й показали, де могилка її мами та тата.

-Вони дуже любили тебе, онученько! І нізащо не залишили б тебе одну. Але таке життя. – Сказав тоді дідусь.

***

Оглядаючи себе в дзеркало з усіх боків, Оля задоволено зітхала і розгладжуючи неіснуючі складки на сукні, поглядала на годинник.

-Щось затримується Віталік, ми так викуп не встигнемо провести! – занепокоїлася подруга нареченої, Аліна.

-Може, у пробці? – Намагаючись здаватися якомога спокійнішою відповіла Оля. – Зараз я подзвоню.

Дівчина дістала з сумочки телефон та набрала номер коханого. Але жіночий голос оператора повідомив, що “телефон вимкнено або абонент знаходиться поза зоною дії мережі…”

Оля захвилювалася: “невже з Віталіком щось трапилося…”

На очі навернулися сльози.

***

-Все, все, Оля, не плач! Он машина під’їхала. Встигнемо викуп провести! – визирнувши у вікно, радісно прощебетала Аліна, і прихопивши з собою якийсь пакет, наповнений всякою всячиною помчала назустріч нареченому.

Бабуся сумно посміхнулася онучці, а дід підбадьорливо підморгнув. Оля важко видихнула, неприємне передчуття не покидало її. І як виявилося, не дарма.

Аліна повернулася буквально за кілька хвилин, разом із свідком із боку нареченого, Сергієм. На них буквально не було обличчя.

-Оля, вибач. Але Віталік не приїде. Він передумав. Весілля не буде, вирішив на Ліді одружитися.

-Так ось чому вона мені сьогодні зателефонувала і сказала, що буде пізніше … – Тихо сказала Оля. Звичайно, вона знала Ліду – не те, щоб ця дівчина була для Олі близькою подругою, але все ж таки була вхожа в їхній будинок. Батьки їх колись між собою дружили. Батько дівчини володів найбільшою фірмою в місті, яка займалася комп’ютерними технологіями.

Від надлишку почуттів, не в змозі більше все це переносити, дівчина сповзла стіною прямо на підлогу. В один день одразу дві зради – це вже занадто.

-А як же мені жити після цього? – розгублено обвела вона очима присутніх. – Як же так? Хіба так можна? Прямо на день весілля. Це ж підло!

До Олі підійшов дідусь, дівчина бачила, як на його обличчі заграли жовна.

-Підемо, онученько! Не треба, щоб ці негідники знали, як ти переживаєш!

Іван Матвійович допоміг піднятися онучці і повів її в далеку кімнату, звідки тут же почулися гучні ридання. Маргарита Вікторівна понуро пішла слідом. Свідки почали терпляче пояснювати гостям, що весілля не буде.

***

Бабуся з дідусем ні на хвилину не залишали внучку, мало що може спасти на думку дівчині, якій щойно довелося пережити таку зраду.

Гості вже розійшлися, і в квартирі було так тихо, що чути було, як цокає годинник на стіні. Оля з бабусею, потихеньку заспокоїлися і затихли.

Увечері тишу в хаті порушив дзвінок, що здався несподівано різким і тривожним. Усі здригнулися від несподіванки. Іван Матвійович, човгаючи тапками пішов відчиняти двері. На порозі стояв молодший син, Павло з величезною коробкою та квітами.

-Що сталося? Я під’їхав до ресторану, а там жодного весілля. Усі сумні якісь ходять… – почав він, протискаючись разом із коробкою до коридору.

-А, Павло, проходь! – Видихнув дід. – Ти пробач, у нас тут така біда, що ми навіть забули попередити тебе.

-Тату, ти мене хвилюєш! Що трапилося!

-Олю наречений покинув! Прямо сьогодні, у весільній сукні! Навіть сміливості забракло самому приїхати сказати… Слів не можу підібрати, як його назвати.

-А я, тату, можу! Але це знаєш, які слова … які пристойні люди вголос не вимовляють. Де племінниця?

-Там, у кімнаті, плаче!

Павло довго розмовляв із племінницею. Говорив про те, що зради в цьому житті дуже багато, і, мабуть, це навіть добре, що Оля не пов’язала своє життя з такою людиною.

-А то уявляєш, Олю, він би зрадив тебе не зараз, а потім, коли діти по дому бігали …

Потім, до коли Оля заспокоїлася і заснула, Павло раптом сказав: – Олі потрібно змінити обстановку. Нехай їде зі мною, трохи попрацює у мене у фірмі, мені якраз тямущий менеджер потрібний, досвіду набереться. А потім, коли вона прийде в себе, я тут фірму відкрию, директором її поставлю. Цей її наречений ще переживатиме, що втратив таку дівчину.

Вранці, Оля, вислухавши пропозицію дядька, погодилася з ним.

-Так, думаю, справді, так буде краще – сказала вона, зібрала сумку, поцілувала на прощання бабусю з дідусем і поїхала з дядьком Павлом до сусіднього міста.

***

Спочатку дівчині дійсно було нелегко. Вона все згадувала свій стан, коли стояла посеред кімнати у весільній сукні, зраджена нареченим та близькою подругою. Прокидалася від цього видіння ночами і плакала, закопавшись обличчям у подушку. Все, про що Оля тепер мріяла – це поквитатися. Щоразу вона вигадувала то один варіант то інший. Один іншого краще. Але все це було не те, дрібно якось, чи що. Найбільше Ољі хотілося зруйнувати сімейне життя зрадників, щоб вони зрозуміли, відчули на собі яке це бути зрадженим…

Аліна та Сергій не забували дівчину, цікавилися, як її справи, підтримували як могли. Оля була їм щиро за це вдячна.

-Все-таки не всі на світі негідники та зрадники! – думала вона і раділа з цієї думки.

***

Поступово, нові турботи і справи поринули Олю, забрали майже весь час і думки. Вона приходила додому втомлена, виснажена, але певною мірою навіть щаслива. Нові знання, нова робота, нове оточення зробили свою справу. І думки про те, щоб поквитатися поступово перейшли на другий план.

Минув рік, Оля багато чого навчилася, стала хорошим фахівцем, набула ділової хватки та певної твердості в характері.

***

-Ну що, племінниця! – радісно посміхаючись, сказав їй одного разу Павло Іванович, потираючи руки. – Ти розумниця! І за цей рік ти багато чого навчилася. І тепер я хочу довірити тобі керування однією фірмою у твоєму рідному місті. Тим більше, що дідусь із бабусею тебе вже зачекалися. Думаю, ти як ніхто інший гідна цієї посади. Ти можеш сама набирати штат, звільняти…

-І що за фірма, дядько Павло?! 

– Хороша фірма, правда розорилася. Але ми з тобою її обов’язково відродимо, – Павло Іванович задерикувато підморгнув племінниці. – Завтра їдемо з тобою господарювати.

Весь вечір Оля була в піднесеному настрої, і, складаючи в сумки подарунками для бабусі та діда, вона раптом обернулася до дядька:

-Дядьку Павло, а що за фірма, хоч? Чим будемо займатись?

-Комп’ютерними технологіями! – високо піднявши палець гордо заявив дядько.

Оля так і застигла з подарунками в руках. У її голові виникла несподівана здогадка.

-Дядько Павло, зізнавайся, ти, що, фірму у батька Ліди викупив! – дзвінко засміялася вона.

Павло, бачачи гарний настрій племінниці, посміхнувся широкою посмішкою.

-Ага! Уявляю їх обличчя, коли вони побачать тебе в директорському кріслі. Подруга твоя Ліда там головним бухгалтером працює, а чоловік її, Віталік – заступник директора.

Оля засміялася: – Я думала, що я тільки я хочу поквитатися…

Павло Іванович задоволено кивнув: -Знаєш, племінниця, найкращий спосіб поквитатися – це показати людині, що без неї в тебе все чудово. Ось нехай і подивляться, що в тебе все краще, ніж у них.

***

За кілька днів щаслива Оля гордо сиділа у шкіряному директорському кріслі. Навпроти неї, за великим столом сиділи усі працівники офісу. Більшість із них дивилися на дівчину з надією, цікавістю та очікуванням. І лише дві пари очей не могли приховати здивування, переживання та повне розчарування.

Оля спокійно розповідала про шляхи подолання проблем в компанії та вихід на новий рівень. Павло Іванович сидів осторонь і з гордістю дивився на свою племінницю.

-Вона всього досягне! Розумна, сильна, горда, смілива… — думав він із захопленням про дівчину.

Закінчивши свою промову, Оля оглянула свій колектив, усміхнулася променистою усмішкою і запитала:

-Друзі мої, питання якісь є? Тоді прошу всіх розійтися по своїх робочих місцях.

Павло бачив, як Віталік та Ліда з полегшенням перевели дух і піднялися, щоб іти з усіма.

Але саме в цей момент Оля підняла на них очі і сказала:

  – Лідія Борисівна та Віталій Юрійович, затримайтеся, будь ласка!

Павло Іванович подумки похвалив племінницю: -Молодець! Голос спокійний, рівний, обличчя нічого не висловлює. І момент вдало обраний – вже встигли заспокоїтись.

Ліда та Віталік так і застигли у кріслах з схвильованими обличчями.

Оля мовчки поклала на стіл перед ними чисті аркуші паперу.

-Пишіть заяву про звільнення!

-Ви не маєте права! – тихо собі пробубнила Ліда.

-Ну чому ж! Маю право. Компанія тепер моя. Досі вона працювала неефективно, кошти витрачалися неекономно, і тепер я повинна скорочувати кадри.

-Ти просто просо хочеш з нами поквитатися! – у безсилій образі, ледве стримуючи сльози, вигукнув Віталій.

Оля подивилася на нього і поблажливо посміхнулася: -Ти про що, Віталік? Яке ще «поквитатися»? Я навіть вдячна тобі за той життєвий урок, завдяки якому я не бажаю тримати поруч із собою негідників та зрадників.

Коли колишній наречений та його дружина похмуро покинули кабінет, Павло Іванович обійняв племінницю і сказав: – Яка ж ти в мене розумниця і красуня? Проте тобі все одно потрібен заступник і головний бухгалтер. Даватимемо оголошення?

Оля заперечливо похитала головою: ні, у мене є на прикметі добрі, чесні люди.

-І хто ж?

-Сергій і Аліна – мої свідки з весілля.