Віра нерішуче тупцювала біля дверей, вона невпевнено піднесла руку до дзвінка і натиснула на нього. Почулися човгаючі кроки. – Віра!  – усміхнулася Ніна Іванівна. – Як я рада тебе бачити! Заходь! – Ніна Іванівна, я тортик принесла. Почаюємо? – Віра простягла тортик господині. Коли чашки були наповнені чаєм, а шматочки торта красувалися на тарілочках, свекруха накрила своєю долонею руку Віри. – Розповідай, – тихо вимовила вона. – Що сталося? Я ж бачу, що ти засмучена і непросто так прийла. Дівчина видихнула і все розповіла жінці. Ніна Іванівна вислухала Віру і  застигла від почутого

Віра, важко видихнула і сумно дивилася на співрозмовника. Михайло був напружений. Він уважно вдивлявся в обличчя дівчини, намагаючись розпізнати її почуття. Віра перевела погляд на обручку.

“Гарна” – промайнуло в неї в голові. – “Напевно, дорога. Не поскупився.”

Дівчина зітхнула. Михайло розгубився. Після дворічного знайомства він не очікував такої реакції. Він представляв зовсім іншу картину.

Віра відсунула від себе коробочку з обручкою.

– Ну чому? – запитав хлопець. – Ми давно разом. І я думав, у нас все гаразд.

– Навіть чудово. До цього моменту. – пробурмотіла дівчина. – Навіщо ти все зіпсував?

– Я зіпсував? – захвилювався Михайло. – Я люблю тебе. Мені здавалося, що ти теж. Весілля – це логічний крок уперед. Створимо сім’ю. Ти мені народиш дитину. Все ж таки дівчата хочуть заміж.

– Я не всі! – не витримала Віра. – Я не хочу заміж! Мене зараз цікавить кар’єра! Мене у велику компанію запрошують. До речі, на пристойну посаду! Я не хочу вечорами поратися на кухні! Я не хочу народжувати дітей. Принаймні років п’ять чи шість. Я не хочу поринути у побут!

– А коли ти зберешся народжувати? Тобі скоро тридцять. Сім’я та діти не заважають кар’єрі.

– Твоїй кар’єрі, – уточнила дівчина. – Не ти ж у декреті сидітимеш. Зараз не старі часи, народити і  в сорок можна. І заміж для цього виходити необов’язково.

– Ну, це вже без мене! – раптом сказав Михайло. – Я нормальний чоловік. Мені потрібна сім’я та діти. Моя справа, сім’ю утримувати. – Він трохи задумався і продовжив. – Я розумію, для тебе ця пропозиція несподівана. Давай, заспокоїмося. Ти добре подумай. Все зває. І рівно через тиждень, на цьому ж місці, я на тебе чекаю. Якщо згодна, приходь. Твою відсутність розцінюватиму як відмову.

***

Віра нерішуче тупцювала біля дверей. Вона невпевнено піднесла руку до дзвінка і натиснула на нього. Почулися човгаючі кроки.

– Віра!  – усміхнулася жінка. – Як я рада тебе бачити! Заходь!

– Ніно Іванівно, я тортик принесла. Почаюємо?

Коли чашки були наповнені чаєм, шматочки торта красувалися на тарілочках, жінка накрила своєю долонею руку Віри.

– Розповідай. – Тихо вимовила вона. – Що сталося? Я бачу, що ти засмучена.

Дівчина видихнула і все розповіла жінці.

– Я не можу вийти за нього заміж! Мені здається, цим я зраджу Віталіка. Зраджу наше кохання. – Закінчила свою розповідь Віра і глянула на фотографію, що висить на стіні.

– Який він тут веселий, – Ніна Іванівна простежила за поглядом дівчини. – Хороша фотографія.

– Це все через мене, – схлипнула Віра. – Не треба було відпускати його на рибалку. Я відпустила. Примірка весільної сукні була. Не хотіла, щоб він бачив її до весілля. Погана прикмета.

– Не кажи так, дитинко. – Жінка змахнула сльозу. – Стільки років минуло, а я досі не можу заспокоїтися. Здається, що зараз зайде мій Віталік, обійме мене. І буде весілля, і народяться онуки.

Жінка підвелася, підійшла до Віри і обняла її за плечі.

– А цей Михайло, гарний хлопець? Ти любиш його?

– Гарний, – кивнула дівчина, – Подобається він мені.

– Знаєш, – Ніна Іванівна зітхнула. – Його вже не повернеш. А життя продовжується. Я думаю, Віталік дуже хотів би, щоб ти була щасливою. Він зараз дивиться на нас і радіє, що все у тебе складається. Виходь заміж, народжуй дітей. А я допомагатиму тобі. Ти ж сирота. Я буду тобі замість мами. Я буду гарною бабусею. – Вона лагідно зиркнула на дівчину. – Не губи себе. Доля дає нам ще один шанс. А Віталік завжди буде в наших душах, поряд із нами.

– Ви й так моя мама, – посміхнулася дівчина.

***

Михайло, трохи нвилюючись, поглядав на годинник. Здавалося, час зупинився. Стрілки вперто стояли на місці. Він вийняв з кишені телефон, покрутив і залишив на столі. Двері відчинилися. Чоловік напружився.

“Ні! Не вона.” – засмутився чоловік. – “Якщо не прийде, значить не любить. Може, я рано зробив пропозицію? Поспішив? Але все ж так було добре! Цих жінок не зрозумієш. Заміж не кличеш, погано! А покликали, ще гірше.” – Михайло тужливо глянув у вікно. – “Навіть якщо не прийде, це нічого не означає. Поговорю з нею. Залишимо все як є. Мине час і вона погодиться. Треба тільки дати їй час. Я почекаю.”

Михайло глянув на годинник, важко зітхнув, витяг з кишені коробочку з обручкою і залишив її на столі. Встав і вийшов із кафе.