Ольга забігла у гості до бабусі. Віра Гаврилівна нагодувала внучку смачним обідом. – Дякую. Було дуже смачно, – задоволено усміхнулася Оля. – Може тобі щось допомогти? – Можеш вікна допомогти помити, – відповіла Віра Гаврилівна. Ольга з бабусею швидко справилися з роботою, і Оля почала збиратися додому. – Доню, почекай, мало не забула, – раптом зупинила її бабуся і побігла у іншу кімнату. За хвилину Віра Гаврилівна вийшла з якоюсь коробкою у руках. – Я ж підготувала тобі сюрприз, – сказала вона і передала дівчині пакунок. – Сюрприз? – здивувалася Оля, але взяла коробку, відкрила її і застигла від побаченого

Ольга Іванівна відчинила шафу, щоб взяти кофту. Сьогодні було прохолодно, а вона збиралася піти до парку на прогулянку. Звичним жестом жінка зрушувала «плічки» вправо. І тут їй на очі попалася синя сукня.

Ольга Іванівна зупинила на ній погляд і погладила долонею. Потім зітхнула і прошепотіла:

– Давненько не одягала я її. Треба вигуляти. Тим більше, сьогодні свято – День сім’ї. І бабусі буде приємно.

Самій Ользі Іванівні було вже шістдесят. Тому бабусі давно не було на світі. Але Ольга пам’ятала бабусю ясно, жваво, і молилася за неї досі.

Вона одягла синю сукню з білим мереживним комірцем і задоволено подивилася на себе в дзеркало. Навіть усміхнулася. Раділа тому, що ця сукня, якій було майже сорок років, все ще пасувала їй.

Звичайно, носила вона її не часто, тільки на «вихід», тобто за особливими датами, святами чи настроєм. Що ж було такого особливого в цій сукні, що Ольга переживала навіть набрати зайвого?

А шила цю сукню її бабуся Віра Гаврилівна. Вміла швачка, вона завжди раніше шила сама на всю родину: і на дочку, і на онуку, і на себе. Навіть сусідам, якщо залишався час.

Матеріалів колись у магазинах було достатньо. Пошиття було у моді. У кожному місті працювали швейні майстерні, де працювали кілька майстрів: закрійники, швачки, приймальниця.

Але бабуся шила дуже добре. Знайомі заздрили Олі, що їй не треба витрачатися на швачок, бо в будинку чудово шиє бабуся.

А з сукнею вийшла така історія. Олђ була дуже скромною та сором’язливою дівчиною. У школі навчалася добре, але навіть брати участь у концертах чи гуртках їй заважала крайня сором’язливість. Як мама і батько не вмовляли її стати сміливішою і розкутішою, Оля не могла себе перебороти. Щойно вийде відповідати перед класом, так фарба і заллє обличчя. Оля від хвилювання навіть не могла згадати, що вчила.

Добре, що вчителі знали цю особливість дівчинки і не часто викликали до дошки, питали з місця чи письмово.

Так ось бабуся вирішила допомогти онучці і пошила їй на вісімнадцятиліття гарну сукню. Класичного прямого крою, але не в обтяжку, а трохи вільне, з округлим вирізом та довгим рукавом.

– Ось дивись, Оля, – показувала бабуся, – з боків і знизу в швах залишила запас тканини. Мало, набереш трошки, так можна буде розпустити. По-друге, дарую тобі набір мереживних гіпюрових комірців.

Бабуся дістала зі спеціальної коробочки чудові комірці. Серед них були два білі, два блакитні та один кремовий відтінок.

Ольга ахнула. А бабуся продовжувала:

– Усі комірці роблять сукню зовсім іншою. Вони різної довжини, форми та кольору. Крім того, можна і без них носити сукню. Тоді до нього відмінно підійдуть різні намиста або брошки. Це вже ти купиш сама. На свій смак. У мене тільки ось штучні перли.

Бабуся дістала зі скриньки довгу нитку білих пластмасових перлів і передала Олі.

Оля обняла бабусю та поцілувала. Але бабуся сказала змовницьким тоном:

– Це не все. Найголовніше – це сукня заговорена.

– Що? – Не зрозуміла Оля. – Це як?

– Коли я її шила, – продовжувала бабуся, то молилася, молилася постійно за твою долю. І щоб ти сміливіша була, моя дівчинко, і розумніша, і щоб щастило тобі по життю. Особливо, коли одягнеш цю сукню…

– Ти віриш в це? – Усміхнулася Оля.

Але бабуся суворо глянула на неї і сказала:

– І ти вір. Бог є, щоб вам там не говорили в школі… Ти й сама потім побачиш, що я маю рацію. Ось подивишся, як тобі стане сукня допомагати. Але є одна важлива умова.

– Яка?

– Не можна цю сукню подругам давати вдягати. Знаю я вас, міняєтеся кофтами, сукнями, то на танці треба, то в гості сходити. А робити це не можна. І справа тут не жадібності. Просто не можна – і все. Бо подруга відведе від тебе твоє щастя. Розумієш? Шито тобі тільки.

– Розумію, – здивовано промовила Оля. Їй не терпілося надіти сукню, і не тільки тому, що вона хотіла перевірити те що сказала бабуся, але тому, що вона була дуже ошатною.

Найцікавіше, що бабуся мала рацію. Як тільки Оля одягала цю сукню, то почувала себе найкрасивішою на світі, ну наче королевою Англії. Вона ловила на собі захоплені погляди і хлопців, дівчат, людей старшого покоління.

У цій сукні Оля вступала до інституту, у ній ходила влаштовуватися на роботу, у ній йшла на  найперше в житті побачення, яке виявилося пам’ятним і щасливим, бо принесло їй любов і щастя…

Багато років минуло. Оля одягала сукню лише кілька разів на рік, але завжди відчувала тепло і настрій у неї був добрим.

Бабуся, що дожила до правнуків, ніколи більше не говорила про чудодійну сукню, вона тільки раділа успіхам онучки і обіймала її.

Якось Оля попросила її пошити сукню своїй дочці, але бабуся відповіла:

– Я б з радістю, але очі не бачать. Тепер ти сама маєш пошити їй таку сукню, Олю. Лише ти сама.

Оля зрозуміла бабусю. Але шити вона так добре, як Віра Гаврилівна не вміла. А ось в’язала дуже добре, чим і почала займатися на пенсії особливо часто.

Тепер всі її близькі: і дочка, і внучата були обдаровані шкарпетками і кофтами, сукнями і шапочками. Оля розуміла, що коли вона в’яже і уявляє собі онуків, то бажає їм стільки кохання та добра, що річ безсумнівно несе позитивну енергетику.

А тепер, коли вона й сама у віці бабусі, то ясно розуміє, що побажання щастя завжди доходить до адресата. І що її бабуся була дуже мудрою.

Ольга Іванівна йшла алеєю парку. Знайомі віталися з нею та посміхалися. Світило сонце, співали птахи, довкола грали діти.

А Ольга Іванівна відчувала себе молодою і красивою у своїй вічній шляхетній синій сукні. Сьогодні на ній красувався в’язаний комірець, який Оля зв’язала сама.

– Доброго дня, Ольга Іванівно, – почула вона знову. – Ви сьогодні незрівнянно виглядаєте… Як ваше здоров’я?

– Слава Богу добре, дякую. А як ви? – Ольга простягала руку своїй старій знайомій, з якою вони постійно зустрічалися у парку для прогулянок.

Жінки йшли, посміхаючись людям, дітям та одна одній.

– І як тобі вдається тримати себе у формі? Стільки років … ти практично все життя один розмір носиш. Мабуть, є якийсь секрет? – Раптом запитала Ольгу приятелька.

– Секрет є, але він не мій, а моєї бабусі, тож видавати не можу. А якщо сказати загальною фразою, і вона буде найправильнішою, то просто треба вірити… Вірити в Бога, людей, у себе… Ось і все.

І Ольга посміхнулася.