Оля начистила карторлі на суп, поставила каструльку на плиту, і поки закипить вода, вирішила почитати новини в інтернеті. – Андрію, швидко йди сюди, – раптом вигукнула вона до чоловіка. – Що вже сталося? – не зрозумів Андрій, зайшовши на кухню. – Сталося, ох і сталося! – якось підозріло сказала дружина. – Ну, гвори, не тягни, – поквапив дружину чоловік. – На ось, сам подивись, – Ольга відкрила якесь фото на телефоні, і показала його чоловіку. Андрій глянув на фотографію і застиг від несподіванки 

Віра одна виростила дочку. Народила її рано, у вісімнадцять років. Були спроби знайти чоловіка, але жодна не мала успіху. Дочка одружилася теж рано. Молодята стали жити з нею. Народився довгоочікуваний онук. Андрійка балували. Бабуся намагалася втручатися у виховання, але її не слухали. Коли Андрійку було дев’ять років, його батьків не стало.

Віра сумувала. Втрата єдиної дочки. Тепер вона мала виховувати онука. Все, що давали йому батьки, бабуся дати не могла. Але старалася. Влаштувалася на другу роботу, вечорами мила під’їзди. Аби нагодувати і одягнути онука.

Коли онук закінчував дев’ятий клас, бабуся вийшла на пенсію. Працювати вона продовжувала, онукові ще освіту треба дати. Інститут він не потягне. Аби коледж якийсь. Хоч якась професія буде, думала бабуся. Сам Андрій вчитися не хотів. Йому б багато грошей заробляти, і бажано відразу.

Після другого курсу привів у будинок дівчину, вже вагітну.

– Бабуся, Оля з нами житиме.

– А батьки її знають про все? Дитина буде, напевно і весілля потрібне.

– Бабуся, це минуле століття. Ми вже розписалися. Цього вистачить.

Віра одразу згадала свою дочку. Вона також привела свого чоловіка. Розписалися і почали жити в неї. Історія повторилася.

Андрій після весілля навіть взявся за навчання. І навіть знайшов роботу. Годувати сім’ю треба.

Але здебільшого утримувала всіх їхня бабуся. Сказали, що батьки Олі живуть в селі, любитері погульбанити і допомогти не можуть. З’ясувалося, що це зовсім не так. Гарні батьки. Тільки на доньку вони образилися за обман і допомагати відмовилися.

Роки минали. У сім’ї Андрія народилася друга дитина. Стало тісно у двох кімнатах, зважаючи на те, що маленьку займає бабуся зі старшим онуком.

– Ти, бабусю, перебирайся на кухню. Ти все одно там багато часу проводиш. Диван там є. – сказав одного разу онук.

– Та який же це диван?

– Та чи багато тобі треба. Ти он як маленька. А Юркові потрібна окрема кімната. Йому до школи восени. Ліжко твоє викинемо, а йому стіл туди поставимо.

– А мені б тиша вже не завадила. Полежати.

– Ти про що? Тиша. Перебирайся на кухню. На дивані полежати можна і там, та й готувати на нас зручніше. Суп поставила, на дивані полежала, посуд помила і знову лежачи. А по кімнатах і ходити не треба.

– Та як же так? Андрію.

– Бабусю, ми ж тебе не виставляємо. Живи.

– Так квартира моя ж.

– От і добре, що нагадала. Потрібно квартиру на мене переписати. Ти вже старенька, мало що.

– Мені лише 67 років.

– Ось і добре. Але перестрахуватися не завадить.

Віра перебралася на кухню. На вузькому дивані було дуже незручно. Вдень нікого немає, можна й полежати. Проте потім усі ходять без кінця. Стукають, бурчать. Віра тихо плакала крадькома. Онук знову нагадав про квартиру.

Вдень зателефонувала сестра. В останній її приїзд вона купила їй телефон. Тепер вони завжди були на зв’язку. Віра не скаржилася, але Софія бачила як живеться молодшій сестрі. Різниця у віці у них була лише два роки. Навіть день народження майже одного дня. Раніше, коли вони були молодими, вона не могла їй допомагати. Жилося тяжко всім. Спілкувалися рідко, лише листи писали. Морально підтримували одне одного.

Ось і зараз Софія помітила тремтячий голос сестри.

– Ти чого, сестричко, плачеш, не занедужала? Розповідай.

Довелося Вірі розповісти.

– А що більше їм жити нема де?

– Ну, є у них будинок у селі. Від батьків дружини Андрія дістався. Здають вони його дачникам. Спершу хотіли мене туди поселити, але передумали. Гроші їм потрібні.

– Як у вас все складно. А ти згадай, як нам жилося. Що ми з тобою пережили. Хто нам помагав? Ніхто. Хіба ми не заслужили на щастя. Згодна?

– Згодна.

– Ось і добре. Нехай самі впораються. Нам треба дбати один про одного. Обійдуться без тебе. Я приїду за тобою. Відмови не приймаються. Погостуєш, відпочинеш, а може й залишишся.

– Ну, якщо тільки погостювати. Я ж ніде не була.

– Тільки своїм не кажи поки що.

Софія приїхала, як і обіцяла. В обід вона вже дзвонила у квартиру. Сестри обнялися і розплакалися.

– Все. Досить сліз. Рейс увечері. Квитки на поїзд куплені.

Жінка оглянула квартиру. Наче й шкода їхати, але жити стало неможливо.

Віра їхала у поїзді і дивилася у вікно. За свої 68 років вона нікуди не виїжджала. Зовсім нікуди. Софія ж вийшла заміж і поїхала жити в Одесу.

Софія виглядала молодшою за сестру. Відразу після приїзду вони сходили до перукарні, до магазинів. Останнім часом Віра махнула на все це рукою. Сестра все їй купила.

– Дозволь мені зробити тобі подарунки. Себе треба любити у будь-якому віці. Подивися, як ти помолодшала. Красуні.

Софія жила у великому будинку одна. Син і двоє онуків приїжджали до бабусі. Але вони вже давно перебралися у Київ. Софія справлялася з усім сама. До того ж, вона любила подорожувати. Перукарня, де вони були, належала Софії. Вона приносила непоганий дохід.

– Тепер це все наше. Ти моя сестричка.

– Яка ж ти класна! У 70 років маєш бізнес, плани.

– Тепер плани будуть у нас.

За тиждень після від’їзду Віри зателефонував Андрій. Після розмови з онуком вона вирішила залишитись у сестри назавжди.

– Бабусю, ти де? Що означає твоя записка? Коли ти повернешся? Оля не встигає нічого. Скоро школа, дитячий садок, робота, магазин, кухня. Як ти собі це уявляєш? А гроші на продукти? Мені вже вареники магазинні набридли. Вона не встигає.

– Ви дорослі. Справляйтеся самі. А мені час відпочити. Я не приїду.

– Бабусю! Ти там відпочиваєш, а ми як? Ти про нас подумала?

– Подумала! Я подумала, що ви повинні все самі.

Віра натиснула на відбій. Андрій зателефонував ще раз, але вона не взяла слухавки. Не треба її вмовляти

***

Сестри, добре відпочили і навіть погарнішали, виглядали вони просто чудово. Вони були дуже схожі один на одного.

– Андрій, іди сюди. Швидше. Ти тільки подивися, до чого твоя бабуся докотилася. Ми тут працюємо не покладаючи рук, а вона на морі засмагає! – Ольга покликала чоловіка.

– Де це ти знайшла?

– Це її сестра виклала в інтернет. Вони на морі ніжаться. Щодня нові фотографії. І це не вперше. Ось, подивися за числами.

 Віра помолодшала років на десять. Зачіска, легкий макіяж.

– Господи! Подивися, у неї ще й манікюр. Це в її віці. Вона може ще й чоловіка знайде? Дзвони їй.

Але телефон не відповів. Сестри гуляли містом і на дзвінки не відволікалися.

Пізніше Віра сама передзвонила онукові, але почула ті самі докори, що й два роки тому.

– Я до вас не повернуся. Вам і так місця замало. Зовсім забула, щодо квартири сказати. Вона буде моєю до самого мого відходу. А я житиму довго.

– Ну це ми ще побачемо!

– Бач, як заговорив. Не вийде в тебе нічого. Я вас не виставляю. Живіть. Ви ж прописані. А я подумаю про заповіт.

Віра натиснула на відбій, щоб не чути як свариться онук.

– От і молодець. Нехай думають. – Софія обійняла сестру. – А нам час на масаж.

– Час.

Звичайно, Віра не збиралася писати ніякого заповіту. Онук єдиний спадкоємець. Має дітей. Ну, як його залишити без квартири. Нехай живуть. А їй давно настав час відпочити. Відпочивати та любити себе треба у будь-якому віці.

Андрій з Ольгою спостерігали за життям бабусі в Інтернеті. А бабуся відпочивала. Вона заслужила. Тільки от онук так цього й не зрозумів.