Світлана прокинулась рано. Вони з сином Артемом смачно поснідали, вдягнулися і вирушила погуляти. Раптом неподалік, з’явився колега Світлани Петро. Він ішов назустріч, не відводячи очей від Артема. – Мамо… – хлопчик хотів щось сказати, але раптом замовк. Світлана запитливо глянула на нього і побачила, що він уважно дивиться на Петра, а той на нього. – Привіт, Світлано, – сказав Петро. – Не очікував тебе тут зустріти. – Привіт. Я сама здивована не менше за тебе… – А це він? – раптом запитав Петро показуючи на хлопчика. Світлана дивилася на сина і не знала, як сказати правду

Вночі Світлані наснився дивний сон.

Вона йде по зеленій галявині. Над нею пурхають різнокольорові метелики, чується дзижчання бджіл і стрекотіння коників.

Усміхаючись, вона дивиться в блакитне небо, яким пливуть білі пухнасті хмари. І тут якийсь чоловік простягає їй руку і каже

– Ходімо зі мною. Не бійся.

Світлана без страху подає руку і йде з ним. Обличчя його не видно, але від нього виходить такий спокій і впевненість, що вона йде за ним, не хвилюючись ні про що…

…Вранці, сидячи на кухні, вона пила каву та слухала новини по телевізору. З’явився її заспаний Артем.

– Доброго ранку, синку. Як справи?

– Доброго ранку, мамо. Все добре. Тільки от є один момент…

– Який? Що трапилося?

– Нічого. Скоро у нас у школі відбуватимуться змагання “Мама, тато, я – спортивна сімʼя».

– І?

– Не вистачає однієї ланки. Ти зрозуміла якої.

– А чи можна не брати участі?

– Мамо, я – старота класу і повинен показувати приклад у всьому. Ти голова батьківського комітету. Зважаючи на всі це, Ганна Іванівна першими назвала нас. Наголосила, що ми повинні у всьому подавати приклад.

Світлана подивилася на сина. Іноді вона починала сумніватися у тому, що її син навчається у третьому класі. Своїми міркуваннями він збивав її з пантелику.

– Добре, а твоя вчителька не врахувала, що для повної картини не вистачає одного пазла? Батька.

– Вона запропонувала спробувати вийти з ним зв’язок, може він погодиться взяти участь у змаганнях. Крім того, для нього це буде шанс поспілкуватися із сином.

Світлана аж поперхнулася. Виходить, що вчителька сина вирішила зіграти активну участь у возз’єднанні сім’ї свого учня.

Важко уявити, як Стас приїжджає з іншого міста для участі у шкільних спортивних змаганнях. По-перше, батько Артема людина вже немолода, а по-друге, вони уклали договір, що вона народжує дитину для себе і не вимагатиме від нього нічого в майбутньому.

Колись Світлані довелося їхати в інше місто по роботі. У поїзді поряд з нею був сивіючий чоловік.

Після приїзду він запропонував підвезти її до готелю. Закінчилося тим, що чоловік показував їй місто протягом трьох днів, поки вона там була.

А останню ніч вони провели вдвох у її номері. Під час прощання вона жартівливо запитала, як вони вирішуватимуть питання, якщо з’являться наслідки цієї чудової ночі.

На що він відповів, що наслідків цієї любовної інтрижки не повинно бути. Він – чоловік одружений і не розглядатиме ніякий інший варіант. Єдине, чим він може допомогти їй, це грошима. В іншому випадку він знімає з себе всю відповідальність.

На той момент Світлана не надала цим словам серйозного значення, будучи в мріях романтичних трьох днів і чарівної прощальної ночі. Але минув місяць, і вона опинилася перед вибором.

Спогади минулих років промайнули у голові Світлани.

– Малюк, у нас ще попереду майже два місяці. Я постараюсь зв’язатися з твоїм батьком, можливо, щось вийде. А тепер вмивайся, снідатимемо. Адже ми збиралися сьогодні поїхати до бабусі.

– Добре, мамо.

Світлана помітила, що після її слів про батька, на обличчі хлопчика засяяла посмішка.

Минув місяць, але Світлана не знала, як знайти вихід із ситуації. Син уже двічі питав, чи вона зв’язалася з його батьком. Довелося збрехати, що він у від’їзді.

Під час обідньої перерви Світлана, сидячи в їдальні, задумливо помішувала чай.

– Добридень. Можна скласти тобі компанію? – з тацею в руках біля її столика стоячи Петро, колега із сусіднього відділу.

– Звичайно, сідай.

– Ти чого така похмура? Вчора ще помітив.

– Та ні, тобі здалося.

– Не думаю. Раніше ти такою не була.

Вона заговорила на іншу тему, як Петро раптом запитав:

– Світлано, а ти чого заміж не виходиш?

Вона розгублено посміхнулася.

– А є відповідні кандидатури?

– Так. Одна сидить перед тобою.

Петро усміхнувся, підморгнувши їй.

– Дуже цікава пропозиція, – відповіла йому Світлана.

І раптом їй спала на думку ідея. Вона уважно подивилася на колегу, що сидів перед нею.

– Петре, у мене є до тебе одна пропозиція, – і вона сказала все, як є.

Не розгубившись, її колега поклав вилку, якою їв овочевий салат, витер серветкою рота і з серйозним виглядом промовив:

– Я дуже зворушений.

– Справді? – Світлана посміхнулася.

Петро запропонував зустрітися в кафе біля їхнього офісу наступного дня після роботи, щоб спокійно про все поговорити.

Під час зустрічі, доки Світлана розповідала всю історію, Петро її жодного разу не зупинив.

– У мене безвихідь. Мені здається, що мій син сам напросився на участь у цих змаганнях. Я ж бачу, якими очима він дивиться на дітей з батьками. Йому дуже бракує батька.

– А тебе він не питав про нього?

– Питав. І неодноразово. Я йому сказала, що його батько на той момент збирався їхати за кордон і хотів, щоб я поїхала з ним. Я відмовилася, і він поїхав один. Дізнавшись, що буде дитина, хотіла повідомити його, але не змогла, тому що не мала адреси.

– Цікава історія.

– Що мені залишалося зробити? Довелося придумати цю нісенітницю. Петре, мені дуже потрібна твоя допомога. Мені просто нема кого про це просити. Тільки візьмемо участь у змаганнях, і ти “знову поїдеш”.

– Ну що ж, раз у мене немає іншого виходу, доведеться допомогти. Тільки ти мені хоч якусь інформацію дай, скільки років хлопчику років, чим цікавиться…

…У вихідний Світлана встала раненько. Вони з Артемом смачно поснідали, вдягнулися і вирушила погуляти в парк.

Вона трохи хвилювалася, бо домовилася з Петром зустрітися там і познайомити його із сином.

Наприкінці алеї, з химерними гілками дерев, покритими пухнастим снігом, з’явився Петро. Він ішов назустріч, не відводячи очей від Артема.

– Мамо… – хлопчик хотів щось сказати, але раптово замовк.

Світлана запитливо глянула на нього і побачила, що він уважно дивиться на Петра, а той на нього.

– Привіт, Світлано. Не чекав на тебе тут зустріти.

– Привіт. Я сама здивована не менше за тебе.

– Це він?

– Хто?

– Наш син?

– Мамо! Це… Це хто? – голос хлопчика затремтів. – Це мій тато?

Світлана дивилася на сина і ледь не плакала. Їй раптом захотілося зупинити цю виставу і, забравши сина, піти. Вона відчула себе такою обманщицею. Відповісти вона не встигла. Петро сів перед Артемом навпочіпки:

– Привіт, синку. Так, я твій тато. Вибач, що наше знайомство відбувається тільки зараз, через багато років. Але я нещодавно дізнався про твоє існування.

Складений у думках сценарій зустрічі із сином пішов прахом. Раптом Артем обійняв Петра, що присів перед ним навпочіпки, і заплакав:

– Батьку! Батьку! Я так на тебе чекав. Я так хотів тебе побачити, адже всі мої друзі та однокласники мають тата, тільки в мене немає. Обіцяй, що ніколи більше не зникнеш. Будь ласка.

Світлана витерла сльози, що навернулися на очі. Петро трохи розгублено дивився на неї, потім промовив:

– Ні, синку, більше я не зникну. Обіцяю тобі.

Вони довго гуляли у парку. Артем нескінченно ставив запитання, і Петро лише встигав відповідати на них.

До будинку дійшли, коли вже стемніло.

– Ну що ж, мені треба йти.

– Тату, а ти хіба не зайдеш до нас? Я покажу тобі свою кімнату. Ну будь ласка.

– Синку, у тата, напевно, є справи, – сказала Світлана.

– Але завтра теж вихідний, а ми побачилися сьогодні вперше за стільки років! – не заспокоювався Артем.

– Ти не проти? – запитав Петро.

Світлані не залишалося нічого, як погодитися.

Коли Петро пішов, Артем довго махав йому рукою з вікна. Перед сном він підійшов до мами і обійняв її.

– Мамо, дякую тобі. Я переживав, що ти не дозволиш прийти татові до нас.

– Все добре, малюк.

Світлані важко було все це дивитися. Вона розуміла, що щастя, збудоване на брехні, не зможе довго існувати. Вона не очікувала такої реакції хлопчика на появу уявного батька.

У понеділок Світлана не могла дочекатися обіду, щоб побачити Петра.

Він уже був у їдальні. Побачивши її, сухо з нею привітався.

– Що сталося, Петре?

Їй не відповіли. Світла з подивом подивилася на чоловіка і сіла поряд з ним.

– Ти можеш мені сказати, що відбувається?

– Вибач. Два дні не можу прийти до тями після зустрічі з твоїм сином. Стільки щирості було у його словах. А ми намагаємося його й надалі обманювати. У мене досі перед очима його обличчя.

– Петре, мені самій стає важко, як йому буде після твого “зникнення.”

– Мені важко сказати, як витримає це його дитяче серце. Ти розумієш, я почав дивитися на нього, коли вас побачив у парку. Хотів передбачити його подальші дії. А він, помітивши, що я дивлюся на нього, не відводив від мене очей. Я почуваюся брехуном…

– Вибач, я не хотіла звалювати на тебе свої проблеми.

– Тут справа не в тобі. Розумієш, адже у мене була родина. Дружина, син. Сину було б трохи більше років за Артема, якби він був живий. Дружина поїхала влітку відпочивати. Сина забрала з собою. У мене було погане передчуття, і я не хотів, щоб вони їхали. Досі не можу зрозуміти, як вийшло, що він пішов до моря і…

Після того, що сталося, дружина стала зовсім іншою, замкнулася, звинувачувала у всьому себе. Потім пішла від мене, лишивши тільки записку.

Під час нашої зустрічі, розмовляючи з хлопчиком, ніби побачив свого сина. Я йшов того вечора, а Артем мені довго махав рукою з вікна. Це було так зворушливо. Не повіриш, прийшов додому і місця собі не знаходив, згадавши Сашка.

– Тоді давай припинимо це прямо зараз. Я поговорю з ним і все поясню. Скажу, що тобі довелося терміново виїхати.

– Пробач, Світлано…

– Все добре. Я сама винна, заварила всю цю кашу. Сьогодні ж увечері я поговорю з ним…

Увечері Артем навів лад у своїй кімнаті. Через якийсь час він підбігав до вікна на кухні і дивився, чи не йде тато.

Світлана не знала, як розпочати з ним розмову. Зітхнувши, вона встала і попрямувала до його кімнати.

– Артеме, чим ти тут зайнятий?

– Подивися, мамо, що я намалював. Оце ти, тато і я. Ми купаємось у морі. Адже влітку ми поїдемо на море?

Світлана подивилася на малюнок і не відповіла.

– Мамо, а чому ти така сумна?

– Артеме, я хотіла з тобою поговорити. Розумієш, синку, іноді в житті все складається так, що…

Раптом почувся дзвінок у двері.

– Це тато прийшов! Я сам! Я відчиню! – Артем скочив зі стільця і побіг відчиняти.

Зітхнувши, Світлана пішла слідом за ним.

– Тату! А я думав, що ти не прийдеш. Я на тебе дуже чекав!

– Ну як я міг не прийти! Я ж обіцяв!

У коридорі, знімаючи черевики, стояв Петро.

– Тату, ходімо я тобі дещо покажу.

– Синку, ти йди до своєї кімнати, мені потрібно з мамою поговорити. А потім ти мені все покажеш. Домовились?

– Добре, тату.

Коли хлопчик зачинив за собою двері, Петро узяв Світлану за руку і повів її на кухню:

– Ходімо.

Вона пішла за ним, бо зрозуміла, що він прийняв якесь важливе для них та хлопчика рішення…

…Артем заглянув у спальню з сяючою посмішкою на обличчі:

– Мамо, а ми сьогодні гуляли з татом і дідусем у парку. Наступних вихідних дідусь обіцяв забрати мене на дачу. А ти поїдеш із нами?

– Ні, Артеме, мені важко так далеко їздити. Доведеться вам поїхати без мене, поправляючи за спиною подушку, відповіла йому Світлана.

– Тато сказав, що вже зовсім скоро з’явиться сестричка. Це правда?

– Так, твій тато каже правду.

– Отже, чоловіки поїдуть на дачу, а дівчата залишаться вдома, – засміявся Артем і пішов у свою кімнату робити уроки.

Петро вийшов із ванної.

– Як я зрозумів, ти вже в курсі всіх новин?– посміхнувся він дружині.

– Так. Розкажи, як ставиться твій батько до несподіваної появи онука? Він уже звик до нього? Може, не варто так нав’язувати йому присутність Артема?

Петро сів поруч на ліжко і, витираючи голову рушником, відповів:

– Люба, ти абсолютно не права. Артем – дивовижний хлопчик, у нього талант знаходити з людьми спільну мову. Ти пам’ятаєш, як він підійшов до батька під час першої зустрічі? Обійняв його і сказав: “Привіт, дідусю.” І все. Серце старого розтануло. Він навіть розплакався тієї миті. І варто мені піти до нього без сина, він одразу засмучується і починає бурчати:

– Чому не можна було взяти Артема з собою?

Виходячи з кімнати, Петро поцілував дружину і сказав:

– Ти не хвилюйся, люба. Я відвезу їх на дачу і одразу повернуся.

Світлана не хвилювалася. Вона була впевнена у ньому. І ще вона була дуже щасливою…