– Валечко, сусідко! Вийди на хвилинку, – гукала сусідка Зоя. Валя вийшла до хвіртки. – Проходь, Зоє, – сказала вона. – Що трапилося? – Так, я так, позичити в тебе закваски хочу. Хотіла хліба спекти… Зараз винесу, – сказала Валя. Вона пішла, а Зоя сиділа і думала, як їй поділитися неприємною новиною… – Тримай, печи свій хліб, – винесла закваску Валя. Тут Зоя і вставила своє слово: – Я вчора в область їздила, та й зайшла в кафе води попити і там твого Віктора побачила… І був він не сам, а з молодою дівчиною! Валентина оторопіла від почутого

– Валечко, сусідко! Вийди на хвилинку, – стоячи біля хвіртки і чомусь не наважуючись увійти, гукала сусідка Зоя.

Валя поралася на грядці. Після дощів усе заростало травою, і вона поспішала її забрати, щоб не втратити врожаю.

Валя обтрусила руки і попрямувала у двір, звідки лунав голос.

– Забула, де хвіртка знаходиться? Проходь. Що трапилося?

– Так, я так, позичити в тебе закваски. Хотіла хліб поставити…

– Так ти ніколи не пекла, в магазині береш?

– Ось захотіла спробувати. Усі нахвалюють твій хліб.

– Не шкода. Зараз винесу.

– А я ось ось тут на ґанку і почекаю.

Валя пішла, а Зоя сиділа і думала, як їй поділитися неприємною новиною. Але нічого не могла вигадати. Тут вийшла Валентина.

– Тримай. Печи свій хліб.

Валя присіла поряд.

– Трава після дощів так і пре. Одну грядку пройду, друга заростає. І так по колу. Гаразд сьогодні вихідний, а то б нічого не встигла. А як мій Вітя поїхав вранці на роботу, так я й хліб уже спекла, і його улюблені пиріжки з капустою. Борщ вчорашній є. А ось друге треба ще готувати. Він обіцяв раніше сьогодні звільнитися. Хотіли по гриби зʼїздити. Рая, кажуть, уже два відра назбирала. І коли тільки встигає з такою юрбою дітлахів.

Отут Зоя і вставила своє слово.

– Я вчора в область їздила, в поліклініку, на базарчик зайшла. Прикупила ось кофтинку собі. А потім на вокзал пішла. Попуток немає. Почала автобус наш чекати. А жарко ж вчора перед дощем. Я в кафе пішла по воду…

– І до чого ти хилиш?

– Я там твого Віктора бачила…

– Ну і що? Він туди заходить пообідати часом, коли клієнтів на таксі немає.

– Тільки не один він був… На власні очі бачила, ось як тебе зараз!

Валя насторожилася.

– Сидить і за руку дівчину тримає. Молода, красива. Я краєм ока дивлюся, а вона до його плеча прихилилася. А він її обійняв і сидить усміхається. Може знайома якась, я не знаю…

Валентина оторопіла від почутого.

– Менше знаєш краще спиш! – нарешті сказала вона. – Нема чого плітки розносити! Мабуть, усе село вже знає. Ти ж тріщиш, без угаву.

– Що ти, що ти! Я нікому! Ось тільки тобі… Попередити. Раптом біда. Я нікому, мовчу!

– Попередила, йди. А то закваска скисне. А до нашої сімʼї не лізь, самі розберемося, без сторонніх.

…Зоя пішла, а Валя замислилась. Вже п’ятнадцять років вона живе з Віктором. І жодного разу він не дав приводу засумніватися у його вірності. Любить її, коханою називає. Все у них добре. От тільки Бог дітей не дав.

Валя зайшла до хати, подивилася на годинник.

– Пора обід готувати. Віктор незабаром приїде, у ліс поїдемо. А завтра вже в базарний день і таксувати поїде.

Валя відганяла від себе різні думки, принесені Зоєю, але позбутися їх не могла. Перед очима стояла картина, описана сусідкою.

За кілька годин машина Віктора зупинилася біля воріт. Валя вийшла на ґанок. Віктор був задумливий.

– Кохана, а я не один. У нас гості. Тільки ти не переживай. Я впевнений, що Зойка-пліткарка вже все тобі донесла… Але все не так, як вона тобі сказала.

– А як? – ледь стримуючи сльози, промовила Валя.

– Давай сядемо. Мені теж важко говорити.

Валя й Віктор сіли на ґанку. Валі було видно, що в машині на передньому сидінні сиділа дівчина, так мальовничо описана Зоєю.

– Це Оля. Ти знаєш, що я мав другий шлюб. Я тобі про нього нічого не розповідав. Ми з Жанною прожили два місяці і розлучилися. Теща життя не дала. І Жанку проти мене налаштувала. Я терпів, просив переїхати від тещі, але Жанна ніяк. Я був молодий, гарячий, на розлучення подав. Розлучилися швидко. Я повернувся сюди і постарався забути своє невдале весілля…

– І до чого тут твоя перша дружина? У машині молодиця ж сидить.

Віктор зітхнув і продовжив свою розповідь.

– Того тижня мене найняли клієнта відвезти. Я й поїхав. Висадив його на вокзалі, а тут старенька в капелюшку, сіла. Сіла і адресу називає. Ну, думаю, відвезу, повернуся на вокзал, шукатиму попутників у наш бік.

Проїхали ми трохи, аж тут старенька повернула до мене голову і каже:

– Вітько, ти чи що?!

Я кажу:

– Так, мене Віктором звуть. А ми хіба знайомі? Не пригадаю…

– Зате я пам’ятаю тебе. Все в селі своєму?

Тут я й зрозумів, що переді мною перша моя теща. Я щоб підтримати розмову запитав про здоров’я, а вона мені:

– Моє здоров’я тебе не стосується. Ось із санаторію їду. А ось Жанні ти життя зіпсував. Після розлучення сама не своя було. Так до кінця і не отямилась. У тридцять років заслала дуже. Не стало її за пів року. Я тебе після того знайти хотіла, але вона завжди була проти. Але зараз багато води витекло. Пора вже й розкрити карти…

– Які карти?

– А зараз побачиш?

Ми під’їхали до під’їзду. Її вийшла зустрічати дівчина. Усміхнулася, підхопила чемодан і пішла. А теща й видала мені:

– Побачив? Це твоя дочка, Ольга. Я стара стаю. Сама виростила. Так Жанна вирішила тобі «віддячити», веліла не шукати тебе і нічого про дочку не казати. А я теж піду скоро… Стараюся, звісно, але мої роки пораховані. Тож ось тобі її номер телефону. Адресу нашу, сподіваюся, не забув? Настав час розкрити карти. Як добре, що я зустріла тебе!

Отак я й дізнався, що в мене є доросла дочка. Ольга хороша, вона тобі сподобається.

У Валі гора з плечей спала.

– А Зойка такого понарозповідала…

– Уявляю, – і Віктор обійняв дружину за плечі, притиснув до свого плеча і поцілував. – Голубонько, ти моя! Вибач, що змусив похвилюватися. Ти не проти познайомитись чи мені її назад додому до бабці відвезти?

– Яка бабця?! Запрошуй у хату, зараз обідатимемо. Валя підвелася зі сходинки і почала чекати, коли Віктор покличе свою гостю.

Валя бічним зором бачила, що у кущах сусіднього городу нишпорила Зоя. Цікавість була її головною рисою…

Ольга трималася за руку батька. Їй також важко давалася ця зустріч. Але Валентина пересилила себе, посміхнулася, обійняла дівчинку.

– Ласкаво просимо. А в мене сьогодні якраз пиріг смачненький.

Валя бачила вирячені від такої сцени очі сусідки. Взяла Ольгу за руку і повела до хати. Надвечір усе село знатиме, що Віктор коханку в будинок привів. Роздзвонить Зойка.

Ольга виявилася приємною дівчиною. Валентина одразу знайшла з нею спільну мову. Їй було приємно, що у неї так багато від батька. Його посмішка, ямочки на щоці, очі. Ну, і нехай, що його дочка, а все одно рідна. Жаль тільки виросла, вже вісімнадцять, в інститут вступила. Але все одно добре, що, окрім Віктора, є тепер рідна душа.

Сама Валя була сирота. Технікум закінчила, в село поїхала на роботу. Отут і осіла, з Віктором познайомилася. Багато років намагалися дитину народити, але так і не вийшло. Віктор її заспокоював, казав, що їм і вдвох добре. Але ж вона розуміла, що кожен чоловік мріє про сина чи дочку.

Після обіду Віктор посадив своїх дівчат у машину і вони поїхали в ліс. Олі, яка виросла в місті, все було в дивину. Вона захоплювалася і лісом, і ставком. Із задоволенням збирала гриби, не перестаючи розмовляти з батьком. Так незвично було чути, що хтось кличе Віктора татом.

Вечір пролетів непомітно. Оля залишилася ночувати у них, а вранці Віктор повіз її додому. Валентина запросила дівчинку погостювати якомога довше, вона обіцялася. Провівши гостю, Валя присіла на лавку біля будинку. На душі було добре. Тільки звідки не візьмися з’явилася Зоя.

– Я ось тобі банку з-під закваски принесла.

– Могла б і собі залишити. Банок повно.

– У вас гості були?

– Були. І що?

– І як же ж ти коханку зустріла? Як же ж змогла?

– А тобі яке діло? Завидно? Роздзвонила вже. А ось і зустріла. Тепер утрьох житимемо. Ти що не знала, зараз так модно.

Валентина взяла банку і пішла до хати, залишивши ошелешено сусідку одну:

– А хіба так можна? Ганьба яка!

Валентина знала, що Зоя зараз понаговорює, але їй було байдуже.

Ольга почала приїжджати частіше. Спершу на вихідні, потім і канікули проводила у них. Валентині здавалося, що вона їхня з Віктором дочка. Вона ніби завжди жила з ними. Характер батька їй передався повністю, тож Валі й не довелося особливо пристосовуватися.

У селі попліткували та й забули. А коли дізналися, що це дочка Віктора, то багато хто навіть порадів.

П’ять років Оля приїжджала у гості, іноді гостювала довго.

Аж тут сталося не стало бабусі Ольги. Віктор організував поминки. Родичів у них особливо не було, всі далекі…

На п’ятому курсі Оля змінилася. Завжди весела, привітна, вона припинила приїздити, посилаючись на підготовку до диплома. А під Новий рік Віктор її таки привіз. Валя побачила дівчину й оторопіла. Оля була вагітна.

– Дочко, а тато у твого малюка є?!

– Був і нема. Погрався і пішов. А співав, як. Золоті гори обіцяв. Перевівся в інше місто і все. Каже, що він ні до чого і до себе дитину брати не збирається…

– Ну, по-перше, ти не одна, – сказав Віктор. – І чому ти від нас приховувала, ми ж не чужі тобі. Допоможемо, поставимо малюка на ноги. Хто буде?

– Дочка…

– Ось і добре. Впораємося.

Через два місяці народилася донька Олі. Назвали її Веронікою. Оля довчилася, а Валя взяла відпустку і доглядала дитину.

Оля знайшла хорошу роботу. Валя потрапила під скорочення і займалася онукою. Віктор дівчинку обожнював. Весь вільний час проводив із нею. Валя дивилася на цю солодку парочку і раділа. Нарешті, і в їхньому будинку звучить дитячий сміх.

Так пролетів рік. Оля приїхала на вихідні, довго м’ялася, а потім розповіла. що їй запропонували роботу за кордоном. Але вона змушена відмовитись. Доньку у чужій країні вона не потягне…

– А навіщо дівчинку з місця забирати? Валю в садок кличуть працювати, там і дівчинку влаштуємо. А ти як влаштуєшся, там уже й будеш вирішувати.

– Але стажування на три роки…

– Але телефон же ж є. Дзвонитимеш. Не бійся, впораємося. Правда, Веронічко?

Маленька підійшла невпевненими кроками до діда і попросилася на ручки. Дід підхопив її і міцно обійняв.

– Залиш її, дочко. Куди до чужої країни з такою маленькою.

Так і вирішили. Оля поїхала. Справи в неї йшли добре, вона часто дзвонила, надсилала гроші для доньки, але Віктор їх відкладав, як він казав “на посаг”.

За три роки Оля приїхала, але не одна. Вона представила свого нареченого. Він теж працював у тій же фірмі, що й Оля.

За ці роки Валя так прикипіла до дівчинки, що коли постало питання оформлення її документів для виїзду за кордон, вона розплакалася.

– Не забирай дівчинку від нас. Віктор, коли дізнався, що ти за нею їдеш вперше гульбанив. Ходить сам не свій. Нехай до школи поживе з нами, прошу тебе. Тут усе для неї рідне, знайоме. Навіщо їй чужа країна?

Ледь вмовили Ольгу залишити доньку. Та й дівчинка забула маму і все тулилася до діда чи бабусі.

Після від’їзду життя у Валентини і Віктора пішло своєю чергою. Веронічка ходила в дитячий садок.

Настав час іти дівчинці до школи, але Оля за нею не приїхала. Виявилося, що вона чекає дитину і залишається там.

Так Вероніка все більше віддалялася від матері, а коли за кілька років Оля за нею приїхала, то та відмовилася їхати. Жодні вмовляння не допомагали.

Оля повернулася без дочки. Шлюб її розпався. На той час вона виховувала двох синів.

У родину Валі прийшло лихо, коли Веронічці було вже десять років, Віктора раптово не стало. Опинився машиною на узбіччі…

Валя і Веронічка ще більше зблизилися. Дівчинка, яка любила діда, дуже важко пережила втрату.

Валю вона давно називала мамою Валею. Вони були як дві подружки. Вероніка ділилася всіма прикрощами і радощами тільки з нею. Ніколи Валентина і подумати не могла, що так полюбить чужу дитину. Але, мабуть, це була її доля, виховувати цю дівчинку.

Час не стоїть на місці. Ось і випускний у школі. Оля із синами приїхали на свято. Це був не просто привід привітати Вероніку, Оля приїхала забрати її із собою.

– Тітко Валю, там перспективи. Вона здобуде хорошу освіту. Нема чого їй тут ловити. Та й вам тяжко з нею.

– Нічого не тяжко. Знаєш, яка вона у мене помічниця Не гірше за мене порається по господарству.

– Я відчуваю себе поганою матірʼю. На вісімнадцять років залишити дочку у чужих людей…

Валя заплакала.

– Я образила тебе?!

– Так! Які ж ми чужі. Віктор твій рідний батько, був…

– Пробач! Але я теж сумую за нею. Їй там буде добре. А хочеш, збирайся з нами. У мене великий будинок, всім місця вистачить.

– Ні. Тут Вітя похований, я його не кину. Ви їдьте. По можливості дзвоніть, не забувайте.

Вероніка, яка ніколи не покидала будинок, поїхала з матір’ю. І для неї, і для Валентини це було велике випробування. Валя відразу постаріла, змарніла. Тільки рідкісні дзвінки Вероніки та Олі піднімали її настрій.

Вероніка раз на рік приїжджала ненадовго до мами Валі, кликала її з собою, але вона завжди відмовлялася. А востаннє приїхала з новиною, що виходить заміж і чекає на малюка. Це було для Валентини величезною радістю. Її маленька Веронічка стане мамою…

Але побачити її вона не змогла. Після від’їзду Вероніки злягла Валя і не стало її…

…Через рік на таксі приїхала до села молода вродлива дівчина. Вона попросила зупинити їй у полі, де вона зібрала букет польових квітів.

– І кому така краса польова? – запитав водій.

– Найпрекраснішій мамі на світі…

Вона вийшла, не доїжджаючи до села, і попрямувала прямо на цвинтар. В одній огорожі вона знайшла памʼятники дідуся і мами Валі.

– Ну, привіт, мої любі! Ось я й приїхала…