– Софія, ти де? – Віктор зателефонував до дружини. – Виходжу з офісу, а що? – запитала вона. – Як що? А де Аліна? Ти з ким її відправила на свято? Вдома її немає, я щойно приїхав додому, – захвилювався Віктор за доньку. – З моїм батьком відправила. Я дзвонила, вони вже виїхали, – пояснила Софія. – Добре, бо я вже розхвилювався. Стій біля офісу, я зараз за тобою приїду, – сказав чоловік і вимкнувся. Віктор забрав Софію з роботи. Подружжя піднялося до квартири, і хвилин за сім почули дзвінок у двері. Софія відкрила двері і аж рота відкрила від зддивування

Другу доньку Софія народила пізно, у сорок років, так вже вийшло у них із чоловіком. Старшій було вісімнадцять, вже навчалася на першому курсі в інституті і раптом таке. Софія спочатку захвилювалася, потім повідомила чоловіка:

– Вітя, що робити? Якось хвилююся я в цьому віці народжувати…

– Кохана, нікого не слухай, народжуємо. Я дуже радий, Катя у нас вже доросла, швидко виросла, я майже нічого не зрозумів, як і коли. А малюка виховаємо, ти ж мене знаєш, я в тебе надійний, – радів Віктор. – Не хвилюйся, допоможу у всьому, тож завтра їдемо і встаємо на облік.

Так народилася Алінка, всіма кохана та очікувана. Катя теж раділа:

– Батьки, не могли народити трохи раніше, а то я росла сама, нудно без сестрички було. А зараз не можу багато часу їй приділяти через навчання. Але я дуже люблю нашу Алінку.

Зараз Аліні вже шість років, за кілька місяців піде до школи. Час летить, діти ростуть. Подруга Софії запросила її у гості, на день народження своєї доньки Марійки. Марійка на рік молодша за Аліну, але мами дружать і дівчата теж. Часто гуляють вихідними у парку, ходять у кафе поласувати смачним морозивом.

– Софія, чекаємо тебе з донькою в суботу до нас на день народження, – говорила телефоном Настя, подруга. – Марійка з нетерпінням чекає на Аліну, хоче їй показати нову сукню.

– Так, Настя, звичайно, прийдемо на ваше свято.

Звичайно для дітей свята проходять весело, а Софія можна сказати, що ледве тримається від нудьги. Розмовляє з іншими мамами, іноді діляться враженнями про роботу, колег, свекрух і чоловіків або діляться рецептами. А не піти незручно, все-таки подруги та й дітям потрібно влаштовувати свята.

Софія з Аліною вже зібралися вийти з квартири, коли задзвонив телефон, вона побачила, що дзвонить начальник.

– Софія Сергіївно, – почула вона голос шефа. – Ви пробачте мені, що турбую у вихідний, втручаюся у ваші плани, але в нас проблема. Замовник незадоволений договором, необхідно терміново його переглянути.

– Зрозуміла, я в понеділок все перевіряю ще раз, – відповіла Софія.

– Ні, ви мене не зрозуміли, потрібно зараз…

– Ну що ж, хвилин за сорок я буду в офісі, – пообіцяла вона. – Ну чому мені так не щастить? Що ж робити? І Аліна засмутиться.

– Ма-а-а-ам, ну що ти стоїш? Запізнимося на день народження. Ідемо, – просила донька.

– Зараз, доню, – швидко обдумуючи, з ким відправити доньку на свято.

Подзвонила чоловікові без будь-якої надії, Віктор на роботі і навряд чи вдасться йому відпроситься, тим більше щось там у них термінове.

– Вітя, ти коли звільнишся?

– Десь після семи, не раніше, лінію підключаємо, потім тестуватимемо. А що сталося, ти з донькою начебто на день народження зібралася?

– Та в тому й річ, сталося. Терміново викликають в офіс, щось там із договором наплутано, замовник невдоволений, ось прямо тут і зараз потрібно…

– Подзвони моїй мамі, може вона сходить з Аліною, – запропонував чоловік.

Свекрухи вдома не було, вона поїхала до приятельки, принаймні так вона повідомила телефоном Софії. А це далеко, години дві електричкою.

Залишилася остання надія, батько Софії та дідусь Аліни. Він душі не чає у онучці, живе сам. Мати Софії не стало сім років тому, а батько все сумує. Софія навіть пропонувала його познайомити із жінкою, але він не хоче. Івану Михайловичу під сімдесят, так і живе один, а на літо їде на дачу, у нього там багато ягідних чагарників, яблуні. Він любить це діло, все в нього росте і пахне, порядок скрізь.

– Тату, виручай, сходи з Аліною на день народження до Марійки. Ну ти знаєш мою подругу Настю, отож до її доньки. Адресу скажу тобі. Мене терміново до офісу викликають, а Віктор на роботі.

– Я? З Аліночкою, на свято? Е-е-е, ну гаразд, чому б і ні? Звичайно схожу з моєю улюбленою онукою. Я зараз під’їду. Візьму з собою трохи свого ягідного, ти ж знаєш, яке воно у мене? Нехай матусі скуштують…

Іван Михайлович любив хвалитися своїм домашнім виробництвом, яке справді у нього виходило чудовим. Власне виробництво він налагодив давно, хоч сам майже не вживав, а для гостей завжди є.

В офісі Софії довелося затриматися, вона зібралася додому і тим часом зателефонував чоловік.

– Софія, ти де?

– Я виходжу вже з офісу, довелося затриматися, виявилося багато проблем, а що?

– Як що? А де Аліна? Ти з ким її відправила? Вдома її немає, я щойно приїхав додому.

– Із моїм батьком відправила. Я думала, вони вже вдома, час би їм повернутися.

– Звичайно час, ти на годинник дивилася? – хвилювався чоловік. – Стій біля офісу, я зараз за тобою приїду, – сказав чоловік і вимкнувся.

Софія набрала Настю.

– Настя, а мої від тебе поїхали?

– Виїхали нещодавно, – повідомила Настя, але чомусь у неї в квартирі було галасливо.

Вони з Віктором піднялися до квартири, і хвилин за сім почули дзвінок у двері. Відчинивши двері помешкання, Софія застигла з відкритим ротом. Аліна поважно трималася за руку дідуся, а у самого Івана Михайловича на голові був яскравий ковпак, у руці він тримав різнокольорові кульки. Аліна тримала в руці свого плюшевого зайчика.

Вони щасливо посміхалися, їм було весело.

– Мамочко, ми так добре погуляли. А дідусь мій чудовий. Я тепер тільки з ним ходитиму на свята. А ще там була тітка Таня, вона, мабуть, стане моєю бабусею. Бо дідусь із нею танцював і навіть поцілував її в щічку.

Іван Михайлович усміхався і моргав, слухаючи внучку. І це її батько? Софія вважала свого батька найсерйознішою людиною на світі.

– Доню, вручаю мою улюблену онучку. Погуляли добре… А від моїх гостинців були всі у захваті і навіть замовили ще. Доведеться їм потім відвезти, ну я тоді пішов?

До Софії тільки тепер дійшло, що її батько трошки скуштував ягідного.

– Ну, куди ти підеш? – Втрутився Віктор. – Давай іди на диван і відпочивай.

Він зняв ковпак з тестя і провів його до кімнати, той за дві хвилини заснув.

За годину зателефонувала Настя.

– Софія, ну що твої давно вдома?

– Так-так, вже обидва сплять.

– Софія, ти навіть не уявляєш, який класний у тебе дід. Він так танцював, веселив дітей. Жаль тебе не було. Це було щось. А ще моя свекруха закохалася у твого діда, очей з нього не спускала весь вечір. А знаєш, мені здається, і вона теж йому сподобалася. А що, моя свекруха – тітка що треба. Симпатична, весела, добра та господарська, і давно вже одна. Тож, можливо, ми з тобою ще й родичами будемо. А-ха-ха, – сміялася телефон подруга.

– Ну, нічого собі, дідусь погуляв з онукою, – теж сміялася Софія.

Слухай Софія, а звідки у твого діда таке розкішне червоненьке? Каже, що сам робить чи він пожартував?

– Ні, не пожартував, це правда. Його сусіди частенько до нього звертаються, а він уявляєш, ні щоб продавав, так просто дарує і пригощає.

– Ну й ну, класний дідусь у тебе! Коротше всі в захваті і дорослі, і діти, а моя свекруха обмінялася з ним номером телефону. То що чекаємо, що буде далі?

А далі були зустрічі у Івана Михайловича з Тетяною, яка року на три його молодша. Дуже багато в них знайшлося спільних інтересів. Гуляли у парку, ходили у кінотеатр та на виставки. Потім їздили на дачу. У Тетяни колись була дача, але після того, як не стало чоловіка продала, далеко їздити одній та й пошкодувала вже, що продала, часу вільного багато.

– Я люблю копатися в грядках, люблю полуницю вирощувати, квіти люблю розводити, – казала вона Іванові.

– Я дуже радий Тетяно, тоді ласкаво просимо на мою дачу. Мені незручно тебе було запрошувати, ще подумаєш, що я робітницю на грядки шукаю.

– Ой, ну що ти Іване, я з превеликим задоволенням. Навіть вже скучила за грядками.

З того часу вони все літо проводили на дачі, а до осені поверталися з урожаєм у місто.

Іван Михайлович повідомив доньці та зятю:

– Діти мої, ми з Тетяною збираємось жити разом, вона хоче, щоб я переїхав до неї. У неї квартира вільніша і до вас ближче.

– Урааа, у мене є ще одна бабуся, – раділа Алінка, стрибаючи навколо діда. – Я з вами влітку поїду на дачу. А коли ми з тобою ще підемо на свято, га дідусю? Мені дуже сподобалося.

– Як запросять, так і підемо, моя хороша! – радісно відповів дід, піднімаючи на руки онучку.

– Тату, ми з Віктором не проти, а Аліна так взагалі у захваті, ти й сам бачиш.

Ось так погуляв Іван Михайлович із онукою на святі та знайшов свою долю. Ось і не дарма говориться: “Знайдеш там, де не шукаєш”.