Катя прийшла на роботу в хорошому настрої. Тільки но вона вмостилася за робочий стіл, як до неї підійшов її начальник. – Катю, у нас за пів години зустріч з партнерами. А я забув папку з важливими документами вдома, – почав Олег Ігорович. – Ось ключі від моєї квартири. Привезіть її! – Добре, я миттю!  – погодилася Катя. Жінка зайшла в квартиру Олега Ігоровича, швидко знайшла потрібну папку і вже було хотіла йти, як ратом помітила якусь фотографію на стіні. Катерина придивилася до фото і застигла на місці. – Цього не може бути! – тільки й промовила вона

– Мені іноді здається, що ти робиш це навмисне! – невдоволено вичитував Олег дружину, сидячи за кермом автомобіля. – Навіщо ти взагалі полізла до моїх документів?

– Прибирала в кабінеті, хотіла витерти пил, – зітхнула Наталя.

Напередодні дружина примудрилася залити кавою важливий договір, який чоловік залишив на столі.

– Ти що одночасно прибирала і сьорбала каву?

Наталка лише знизала плечима.

– Як можна бути такою розсіяною? – продовжував Олег висловлювати невдоволення на  адресу дружини. – Після твого прибирання в будинку нічого не можна знайти, навіть чашку, щоб налити в неї ту саму каву! Хоча чого можна очікувати від людини, яка навіть не вміє готувати борщ!

– Стій!

Це були останні слово дружини, які чув Олег. І останні слово з його минулого життя, заразом.

Зараз Олег зовсім не розуміє, як його могли хвилювати такі дрібниці, як розлита кава, чи переставлена в іншу шафу улюблена чашка? Наталя просто фізично не вміла класти речі на їхнє колишнє місце, але в цьому і була її краса. Вона у всьому відрізнялася від знайомих Олегу людей, вона не жила за правилами. І горезвісний борщ готувала по-особливому, бо сама була особливою. Борщ її, до речі, був дуже смачний і навіть подобався Олегу, але він був не такий, як у його мами, тобто неправильний. А насправді оригінальний і тому неперевершений. З того часу Олег невзлюбив борщ, частково вважаючи його причетним до тієї біди, що сталася.

На час, коли Олег почав хоч якось сприймати реальність, Наталку вже провели в останню путь. Родичі ще довго не наважувалися повідомити про це Олега, хвилюючись, що інформація викличе погіршення його стану.

Перші два роки чоловік перебував між небом та землею, відмовляючись вірити в те, що сталося. Він вважав, що все сталося через нього. Все що йому хотілося в той час піти за нею. Однак як виявилося для такого вчинку потрібно бути неординарною особистістю, а Олег надто звичайна людина.

– Олеже, на фірму знову потрібен керівник відділу, – повідомив Олега товариш, який стабільно раз на три дні приходив до нього додому, напевно, щоб переконатися, що я не наробив необдуманих вчинків.

– Що ж це вони у вас так часто потрібні, ви так не цінуєте своїх кадрів?

– Коли кадри не справляються із елементарними обов’язками, їх перестаєш цінувати.

– Ти знаєш мою відповідь, – відмахнувся Олег.

Павло вже давно вмовляв Олега зайняти це місце. Однак чоловік не міг повернутися до світу. Бачитися з людьми, вдавати, що вони йому цікаві і так далі. Після того, що сталося Олег тривалий час зовсім не виходив із дому. Замовляв їжу додому, а коли заощадження закінчилися, почав працювати в інтернеті, роблячи переклади з англійської. Заробіток був невеликим, але на його запити, що різко скоротилися, вистачало.

Павло невдоволено зиркнув на відрослу щетину Олега і гору посуду в раковині. Слово “прибирання” з деяких пір викликало в Олега не надто хороші асоціації, тож він майже ніколи не витирав пил у квартирі. Павло помив собі чашку і запитав:

– Кави, звісно ж, нема?

– Нема, – буркнув Олег. – Є чай.

Павло налив собі чай і, присівши до столу, окинув Олега довгим поглядом.

– Давай-но, ми з тобою поговоримо до душі. Я довго не хотів починати цю розмову, але час іде, а ти не виходиш зі свого будинку. Те, що ти так жалієш сам себе, напевно дуже приємно. Тобі комфортно відчувати себе таким собі пустельником, що закрився від усього світу, але це не полегшує життя людям, які з якихось причин все ще дорожать твоєю персоною.

– Це тільки ти так думаєш?

– Не тільки. Загалом так, не хочеш повертатись на фірму, поїдеш освоювати нові території. Єднання з природою тобі там забезпечене, карпатські ліси вони, знаєш, досить безлюдні.

– Щось я не зрозумію, куди ти хилиш?

– Ми відкриваємо філію в невеликому містечку в Закарпатті і там потрібна знаюча людина. Погоджуйся, почнеш життя наново. Хто знає, може в тебе ще краще вийти.

Олег раптом чомусь розмріявся, як оселюся в тихому місці, на березі якоїсь річки, рибалитиму, ходитиме в ліс і так далі. Він глянув на Павла і вперше побачив, що він відпустив невелику обережну борідку.

– Ти давно так ходиш? – замість відповіді спитав Олег.

– Як так?

– З бородою, наче щойно повернувся з гастрольного туру.

– Зараз багато хто носить бороди, – зітхнув Павло. – Виходь уже у світ.

І він вийшов. Вийшов на вулицю просто під зливою, а викупавшись під струменями води, що ллється з неба, вийшов, нарешті, і з свого важкого стану.

Після прибуття на нове місце проживання Олег, на таксі, добирався до орендованої квартири. Автомобіль зупинився на світлофорі і серед пішоходів, що поспішали перейти вулицю, майнув дуже знайомий силует.

“Наталка”, – прошепотів Олег і вийшов з машини. Засвітився червоний сигнал, і чоловік, стоячи з іншого боку дороги, не зводив очей з синього шарфа, який обіймав шию цієї жінки. На душі було так хвилююче… Як тільки засвітився зелений, чоловік кинувся слідом за шарфом, але дівчини ніде не було. Від зупинки від’їжджала маршрутка, і Олег безуспішно намагався наздогнати її, поки мікроавтобус не зник з поля зору.

– Знайомого зустріли?

Поруч з Олегом зупинилося його таксі.

– Не знаю. Мені здалося…

Він не закінчив фразу, бо те, що йому здалося було просто неможливим.

Квартира, де оселився Олег, виходила вікнами на набережну. Звичайно, не зовсім те, що він малював у своїй уяві, але все ж таки. Річка виглядала настільки велично, що Олег, не відриваючись, дивився на її стрімку течію. До своїх обов’язків керівника філії він приступав тільки з завтрашнього дня, тож попереду мав цілий день. Олег, не кваплячись розкладав речі, періодично зупиняючись біля вікна і милуючись на річку. Одного разу чоловік перевів погляд на саму набережну і побачив синій шарф, що промайнув серед перехожих.

Марення знову виникло переді мною, без сумніву, образ дівчини в синьому шарфі дуже нагадував Олегу дружину і він, не усвідомлюючи, що робить, кинувся вниз. Ліфт був зайнятий, і перестрибуючи сходинки, він помчав поверхами. Вибігши на набережну, Олег почав озиратися, але синій шарф знову зник. Він сів на лаву і обхопив голову руками. «Це повна нісенітниця, – промайнуло в його голові, – чи варто було їхати так далеко, щоб ганятися за примарами?».

Його знайомство зі співробітниками фірми мало розпочатися з загальних зборів, на яких, власне кажучи, Олег і буде їм представлений. Чоловік впіймав себе на думці, що трохи хвилюється, почуття зовсім невідоме йому в його минулому житті. “Напевно, просто давно не був серед людей”, – подумав він, відчиняючи двері до кабінету.

Окинувши поглядом присутніх, Олег одразу побачив її. Сьогодні на ній не було синього шарфа, але це безперечно була та дівчина, за якою він ганявся весь вчорашній день.

– Де ваш синій шарф? – Невпопад буркнув Олег замість привітання.

– Вибачте? – перепитала вона.

– Вчора на вас був синій шарф.

Вона дивилася на Олега здивовано і всі інші колеги теж.

– То був чи ні? – Не відступав Олег.

– Начебто так, – невпевнено відповіла вона, – тільки швидше це була шийна хустка.

– Я не розуміюся на тонкощах жіночого одягу.

– Аксесуар.

– Що?

– Шийна хустка – це аксесуар.

– Вам видніше. Як вас звати?

Олег розумів, що поводиться нетактовно і його репутація, як нового керівника стрімко котиться вниз. Але, він нічого не міг з собою вдіяти, йому було життєво важливо з’ясувати, чому ця жінка така схожа на його Наталку.

– Катерина Бондаренко.

Почувши її прізвище, Олег застиг. Воно точно збігалася з дівочим прізвищем його дружини.

– Ваше по батькові?

– Олексіївна. Це допит? Якби ви дали час, я вам обов’язково представилася б за всіма правилами. Однак хотілося б знати, ваш оригінальний метод знайомства відноситься тільки до мене чи ви допитуватимете всіх співробітників по черзі?

Олег насилу сприймав її слова через рій думок у голові, але навіть незважаючи на цей гуркіт, Олег зрозумів, чому вона так схожа на Наталку. Колись давно його дружина розповідала, що десь у іншому місті живе її сестра. Тесть, з яким Олег був знайомий лише за старими фото, оскільки його не стало ще, коли Наталка пішла в перший клас, до шлюбу з її матір’ю був одружений з іншою жінкою і в нього була дочка. «От би коли-небудь побачитися з нею», – мріяла Наталка. Начебто Олег навіть обіцяв подумати над здійсненням планів щодо їхнього знайомства, але всерйоз ніколи не замислювався над цим. Йому здавалося, що попереду ціла вічність.

Приїхавши сюди, Олег думав, що втік від минулого, але доля мала інші плани. Він навіть не пам’ятає, як впорався з собою в той момент, але за хвилину приступив до роботи.

– Вибачте за відступ, – Олег окинув поглядом оточуючих і розпочав збори.

Згодом Олегу з Катею довелося дуже часто зіштовхуватися з робочих питань. Чоловік намагався відгороджуватись, як міг, але вона була занадто живою і безпосередньою, постійно жартувала, виводячи Олега з себе. Його похмурий вигляд нітрохи не бентежив її, здавалося, вона зовсім не звертає уваги на мій непривітний тон. Незабаром Олег зрозумів, що вони з Наталкою зовсім різні. Навіть у зовнішності їх не було нічого спільного. Тільки незримий ореол, який і переконав Олега спершу прийняти її за зведену сестру.

Олег так і не зумів розповісти їй про свої припущення. Але через деякий час правда сама спливла назовні.

Якось Олег забув у своїй квартирі папку з документами, які терміново були потрібні на черговому засіданні. Катя зголосилася поїхати за ними, тому що сам він не міг відлучитися з офісу, чекаючи на партнерів з хвилини на хвилину. Повернувшись, вона виглядала вкрай розгубленою, а Олег не відразу здогадався про причини змін, що відбулися з нею. Коли засідання закінчилося, вона попросила Олега затриматися і, коли ми залишилися одні, запитала:

– У вас у квартирі фото дівчини, хто вона?

– Моя дружина, – зітхнув він, зрозумівши, що не зможу більше уникати пояснень.

– Вона зараз у Києві?

– Ні.

Олег пройшов до столу і налив склянку води. Залпом перекинувши її вміст, він на видиху сказав:

– Наталки не стало понад два роки тому. Я думаю, що ви з нею сестри по батькові. Принаймні прізвище та по батькові збігаються. Ви з нею схожі, принаймні на перший погляд. Ось чому я вчинив той допит у день нашого знайомства.

– Тепер зрозуміло, – тихо сказала Катя. – Я не знала, що її не стало. Хоча про існування сестри чула, навіть якось хотіла з нею познайомитися, але мама дуже засмутилася. Вона вважала, що через матір Наталі батько залишив нас.

Катя подивилася на Олега і з властивою їй співчутливістю, заторохтіла:

– Вибачте, будь ласка, вам, напевно, було так важко бачити мене щодня.

– У чому ви винні?

– У тому, що мимоволі нагадала минуле.

– Мені все одно давно вже час навчитися жити знову.

– Хочете я пофарбую волосся? – цілком серйозно запропонувала дівчина.

– Думаю, це не виправить ситуацію, – вперше за довгий час засміявся Олег. Звуки його сміху були настільки не звичні, що Олег, не усвідомлюючи цього, сказав вголос:

– Що це?

– Що саме?

– Нічого. Просто дивний звук.

Катя зітхнула, все правильно витлумачивши.

– Коли три роки тому не стало моєї мами, то я півроку не виходила з квартири. Ми з нею були дуже близькі, можна сказати були один для одного всім, чим можна, адже мама так більше й не вийшла заміж. Так от все, про що я мріяла на той момент, це піти за нею. І коли я усвідомила, що готова наважитися, я зрозуміла, що моє життя не зовсім моє. Можливо, якщо я піду, хтось у цьому світі залишиться без допомоги. Хтось, хто потребує мене, не зараз, а в майбутньому. І я взяла себе в руки і продовжила жити. Бути собою, радувати людей своєю посмішкою і таке інше. Знаєте, як діти переживають горе? – несподівано спитала вона.

– Як? – з надією в голосі спитав Олег.

– Вони з нього виростають.

Олег не знає як, але ця дівчина дійсно допомогла йому вирости з його горя. Вони з нею стали найкращими друзями. Завдяки їй Олег зрозумів, що безглуздо проживати життя тільки минулим, коли можна зробити стільки всього доброго. Наприклад, допомогти комусь вибратися з розпачу.