Марія Федорівна підмітала подвірʼя, як раптом відкрилася хвіртка і перед нею постав її зять Дмитро. – О, зятьку! – сплеснула руками жінка. – А ти чого тут? – Здрастуйте, – сказав Дмитро. – А я вам дах полагодити приїхав. – Он як… – сказала жінка. – Ну, ремонтуй. – Точно, наробив щось зятьок, якщо сам приїхав. Але питати не буду. Сам розповість, – вирішила Марія Федорівна… Минув тиждень. – Дмитре, а тобі на роботу не пора? – не витримала жінка. – Маріє Федорівно, тут така справа… Навіть не знаю, як сказати. Я залишаюсь тут! – Як це тут?! – Марія Федорівна очі вирячила від здивування

Дмитро звільнився з роботи. Точніше його звільнили. І що тепер робити, чоловік не знав.

Нещодавно у них із дружиною народилася донька, тож Вірочка не працювала, а Дмитро став єдиним годувальником у родині.

І тут таке…

Як сказати дружині про те, що він тепер безробітний, Дмитро не уявляв.

– Не зрозуміє, точно не зрозуміє. А я ж не винен, зовсім не винен. Подумаєш, правду сказав, а вони всі образилися…

Бригадир цей і справді після роботи постійно в шинок іде і гульбанить там, а зранку на роботу йде. Ну, отак я йому й сказав! А що? На правду не ображаються. Так ні! Петрович до начальника цеху Івана Дмитровича на мене скаржитися побіг, а той замість того, щоб його насварити, мене на розмову викликав.

Ну, я й цьому правду сказав! Правду і більше нічого! На роботі ж працювати треба, а не в бухгалтерію бігати до Ніночки-касирки.

А він, замість того, щоб задуматися про свою поведінку, до інженера чогось погнав. Навіщо, питається?

Дмитро Федорович у нас, звісно, мужик поважний, але я до нього ніяким боком не відношусь.

Я так і сказав, щоб він не в свої справи не ліз, а зайнявся своїми безпосередніми обов’язками, а то так і без роботи залишиться.

Ну, і навіщо, питається, він мене до директора повів? Хто його просив?

І домігся, щоб нас Микола Миколайович прийняв. А той – мужик зайнятий!

Коротше кажучи, і тут я не став тягнути. Так і заявив, що йому взагалі працювати ніколи, тільки й встигай, що за своїми родичами доглядай.

Ще б пак! Всю свою рідню на фабрику влаштував. І всі на посадах, поважні такі ходять. Управлінці! Хай їм! Ну, чого ображатись було?

Я ж і йому правду сказав! А що він зробив? Звільнив!

Навіть без відпрацювання. Заявив, що на моє місце купа охочих уже за брамою стоїть, а я зі своєю правдою можу йти, куди очі дивляться!

Щоправда, заяву вимагав написати за власним бажанням!

Довелося писати, щоб якось гірше не звільнили. Знаю я їх, потім взагалі нікуди не влаштуєшся. Але куди мені йти тепер? Нема куди! Фабрика у нас у місті одна, – думав Дмитро, повертаючись додому.

– Ох, гріхи мої важкі, що робити тепер? І допомогти нікому. Хоча. Вірочка ж просила мене до матері її з’їздити дах полагодити, от і поїду, а там дивись, вона мені щось і підкаже! – вирішив Дмитро, і, не заходячи додому, вирушив до тещі в село.

Дружині він відправив повідомлення, уже сидячи в автобусі, в якому повідомляв Вірі про те, що терміново вирушив до Марії Федорівни по-господарству допомогти…

…Марія Федорівна підмітала подвірʼя, як раптом відкрилася хвіртка і перед нею постав її зять.

– О, зятьку! – сплеснула руками жінка. – А ти як тут опинився?

– Здрастуйте, Маріє Федорівно, – сказав Дмитро. – А я вам дах полагодити приїхав.

– Он як… – сказала жінка. – Ну добре, ремонтуй…

Сказати, що Марія Федорівна була здивована приїзду зятя – нічого не сказати!

Стосунки у них, звичайно, були не найгірші, але без Вірочки він до неї ніколи не приїжджав.

Та й то, зранку приїдуть, а до обіду вже додому збираються…

А тут – сам приїхав, та ще й дах лагодити надумав!

– Ну-ну, не інакше наробив щось. Але питати не буду. Почекаю, поки сам розповість, – вирішила Марія Федорівна.

Дах Дмитро полагодив швидко, руки ж у нього з потрібного місця ростуть.

Потім паркан ще зробив. Потім у сараї порядок навів, та полички нові почепив. Потім… Загалом багато справ переробив…

…Минув тиждень.

– Дмитре, а тобі на роботу не пора? Ти відпустку взяв, що? – не витримала Марія Федорівна.

– Маріє Федорівно, тут така справа… Навіть не знаю, як вам сказати. Я залишаюсь тут! З роботи я звільнився…

Марія Федорівна очі вирячила від здивування.

– Як це тут?! Нову знайшов роботу, чи як? А перед тим, як туди піти, вирішив трохи відпочити? Ну, це правильно… Хоч платити більше будуть?

– Ну, то я це… Не знайшов ще нічого. Та й не звільнився я. Звільнили мене!

– Звільнили, значить? За що, Дмитрику? Веселий на роботу прийшов, чи що?

– Маріє Федорівно, я не гульбаню, ви ж знаєте.

– Точно, не гульбаниш! Наробив так, щось чи чого? Так виправив би!

– Ні, не в цьому справа. Я їм усім правду сказав!

– Правду? За правду не звільняють, не кажи нісенітниць!

– Звільняють. Я ж їм багато чого наговорив. От і звільнили.

– Ну, за правду, так за правду… Що робити збираєшся?

– Не знаю, фабрика у нас у місті одна.

– Доведеться тобі, мабуть, в інше місто їхати.

– Ні, це не варіант.

– Чому ж? Якраз варіант.

– Мені там жити не буде де.

– Шукай роботу з гуртожитком.

– Ні, в гуртожитку я жити не зможу. Я звик до комфорту, а що там? Зручності на поверсі, кухні немає нормальної, у кімнаті кілька людей живе. Я не можу так. Навіть намагатися не буду.

– Цікаво. Ну, гаразд. Тоді ти, напевно, у відпустку по догляду за дитиною підеш, а Вірочка на роботу вийде. Теж варіант. Її ж відпускати не хотіли. Ти їй уже сказав? От вона зрадіє.

– Маріє Федорівно, не смішіть мене! Де це бачено таке? Чоловік з дитиною сидить, а дружина його забезпечує.

– А що? Таке зараз часто-густо. Дзвони Вірочці, нехай іде начальство порадує.

– Маріє Федорівно, я на таке не підпишуся нізащо! Ви тільки уявіть собі цю картину. Я, значить, сиджу з дитиною, і днями і ночами, і годування на мені, і памперси, і прогулянки. Та я не витримаю!

– Витримаєш. Ти ж чоловік. До речі, не забудь, що і прибирання на тобі, і прання, і магазини, і приготування теж. Але зате у тебе з’явиться гідний співрозмовник! А це дорогого вартує!

– Який ще співрозмовник, Маріє Федорівно?

– Дочка ваша, Богданочка.

– Який же це співрозмовник, Маріє Федорівно?! Вона ж нічого не розуміє ще. Чи ви забули, що їй тільки два місяці завтра буде?

– Не забула, звісно. Але ж тобі саме такий співрозмовник і потрібен!

– Не зрозумів! Ви про що?

– Богдана буде тебе уважно слухати, і заперечувати не буде, і ображатись не буде теж. Поки не підросте, звичайно. А потім дочка моя тобі ще дитинку народить. Ось з нею ти і будеш розмовляти і правду свою розповідати.

– Маріє Федорівно, ви зараз смієтеся з мене?

– Я – ні. А ось ти точно смієшся. Ти – єдиний здобувач у сім’ї, але чомусь про це не замислюєшся. Вже тиждень як тебе звільнили з роботи, а ти сидиш у мене в селі і хоч би що! Ти чим дитину годувати збираєшся, правдоруб ти наш? Чи думаєш, що ситуація сама якось вирішиться?
– Я не сиджу, я он скільки справ уже переробив. Ви ж задоволені мною були.

– Задоволена. Більше того, цього місяця я, вже добре, вам фінансово допоможу, але далі – сам. Сам, Дмитрику.

– Маріє Федорівно, мене на фабрику назад не візьмуть. І в гуртожитку я жити не зможу, а квартиру мені винаймати нема на що, самі розумієте. Та й Вірочку я надовго залишати не хочу. Що робити?

– Не знаю, не знаю, зятьок. Хоча в тебе ж права на трактор є? Ти мені вихвалявся перед весіллям, що легко зможеш і в селі у нас роботу знайти.

– Є, я їх у коледжі отримав. З хлопцями тоді посперечався, що зможу. І зміг. А що?

– А те, що у нас тракторист в агрофірмі звільнився. Точніше не так. Звільнили його.

– Теж за правду, як мене?

– Ні, любий мій, бо гульбанив його звільнили. Але тобі це не світить. Ти ж у нас не гульбаниш.

– Не гульбаню.

– Підеш трактористом? Чи у відпустку по догляду за дитиною підеш?

– Піду трактористом! А жити я де буду?

– У мене! Де ж іще? І Вірочка з Богданкою сюди приїдуть. Квартиру твою здавати в оренду будете. Додаткові гроші нікому не завадять. А якщо сподобаєшся ти голові агрофірми нашому, то там дивися, і хату вам дадуть. Голова у нас хороший. Та й доньці моїй із онукою тут краще буде. У нас тут і повітря чистіше, і продукти корисніші. Ти чому їх одразу з собою не привіз?

– Так я не думав, що назавжди тут залишуся…

– Так? А що ти думав?

– Не знаю, я думав, що ви мені щось порадите. До речі, Маріє Федорівно, а як у вас тут? Правду люблять?

– У нас? Люблять, ох, як люблять. Тільки ти не дивуйся, якщо на твою правду у наших сільських жителів своя правда знайдеться.

– Як це?

– Все просто, зятьку, все просто. Ось моя сусідка Надійка каже, наприклад, що тебе дочка моя з дому виставила за те, що ти їй не допомагаєш зовсім.

– Але це ж неправда!

– А ти доведи. Ось Вірочка приїде, так одразу і почнеш із Богданкою гуляти, щоб Надійка у своїй неправоті переконалася.

– Простіше простого!

– А Катерина стверджує, що ти від Вірочки загуляв, ось тому й ховаєшся у мене тут, щоб вона тобі не влаштувала.

– Та не гуляв я, я Вірочку дуже люблю.

– Чудово, значить, разом гуляти будете, на виду у всього села, щоб усі переконалися, що Катька помиляється.

– Ну, те, що ти лежень говорила Олька. проте, вона вже від своїх слів відмовилася, все-таки ти багато справ за тиждень у мене переробив.

– Я все зрозумів, Маріє Федорівно, у вас тут у всіх своя правда, і ніхто ні на кого не ображається.

– Ну як сказати…

– А як?

– Вчора ось, наприклад, Галька за Федором гналася, бо він їй чесно сказав, що вона погано готує.

– Образилася?

– А ти як думав? Образилася, звісно, але Федір покаявся і тепер стверджує, що краще за його дружину ніхто в селі не готує.

– Ну, я Галину чіпати не буду.

– Так Галя така не одна. У нас всі жінки і мужики за себе постояти можуть. І скаржитися нікуди не побіжать. Самі розберуться.

– В сенсі?

– Акуратніше будь, кажу, коли вирішиш правду нашим сільським говорити. Моїй дочці чоловік потрібен, та й мені зять, якщо чесно, теж. Ти ж мужик рукастий, а справ у мене багато, я ж вдова давно вже. Так що ти, перш ніж говорити щось, спочатку думай.

– Ну, не знаю. Я так не вмію…

– Доведеться вчитися, зятьку. Інакше важко тобі доведеться. Ну, що? Ідеш на роботу влаштовуватися?

– Не знаю тепер навіть.

– У відпустку по догляду за дитиною підеш?

– Ні. Що ви, Маріє Федорівно. Краще трактористом.

– Тоді їдь по документи, і по доньку мою улюблену з онукою. А я до голови піду домовлятися щодо тебе. Говорити йому про те, що ти правду дуже любиш, чи не варто?

– Не варто. Я, мабуть, свою думку при собі тепер триматиму буду. Ну, можливо, Богданочці ввечері розповім, вона ж заперечувати не буде.

– Богданочка? Поки не буде. А потім, дивися, і навчишся язик за зубами тримати.

– Можливо. А, якщо ні, так попрошу Вірочку мені ще сина народити, тоді йому правду розповідати.

– Ох, зятю, зятю. Йди но ти по документи, а завтра на роботу підеш. Тракторист нам дуже потрібен. А ти й так уже тиждень без діла сидиш.

Дмитро хотів заперечити і розповісти тещі про те, що він купу справ у неї переробив, але передумав. Раптом образиться? Краще він Богданочці на неї ввечері поскаржиться. А та його послухає, і пошкодує.

Марія Федорівна влаштувала зятя трактористом. Голова ним дуже задоволений. Не гульбанить, старанний, мовчазний. Золото, а не працівник. Тож і зарплату він йому хорошу платитиме.

Віра так і не дізналася, що її чоловіка з роботи виперли. Марія Федорівна сказала їй, що сама покликала зятя їй допомогти по-господарству, а тут така гарна робота підвернулася дуже вчасно.

Дмитро хотів було правду дружині розповісти, але побачивши строгий погляд тещі, передумав.

Богданочка, звісно, знає правду, батько їй чесно все під час прогулянки розповів, але мамі вона нічого не сказала. Поки що не вміє…

Всі плітки про Дмитра скоро припинилися, бо ж сільські сусіди швидко переконалися в тому, що у Віри хороший і працьовитий чоловік.

А те, що мовчун, то це не біда, добре навіть. Чоловік він ділами і вчинками має себе проявити, а не словами…