Ірина поверталася додому з двома важкими пакетами у руках. Біля під’їзду вона зустріла свою подругу. – Привіт, Ірино, давненько не бачилися, – усміхнулася Тетяна. – Привіт. Ну як ти там? – запитала Ірина. – Я нічого. Розлучилася, – спокійно відповіла подруга. – А я й не знала, що у тебе такі зміни. Оце новина! – здивувалася Ірина. – А ти що зі своїм Павлом маєшся? – несподівано запитала подруга. – Так у мене з чоловіком все добре, – здивувалася Ірина. – Ооо, подруго! То ти нічого не знаєш! – єхидно посміхнулася Тетяна. – Чого не знаю?! – Ірина здивовано дивилася на подругу, нічого не розуміючи

Виходячи заміж, Ірина була впевнена, що це на все життя. Павло їй здавався найкращим і найнадійнішим чоловіком у світі, тому недовго думаючи, погодилася вийти за нього.

– Так Павло, живемо тільки один раз, тож у нас з тобою все буде добре. Ти також так думаєш?

– Звичайно Іринка, я думаю так само. І взагалі ми повинні завжди думати однаково і дивитися в один бік, адже ми чоловік і дружина.

– Так-так, – сміялася у відповідь Ірина.

Минув час, народилися у них двоє синів. Спочатку все було гаразд. Павло працював, а Ірина більше перебувала вдома. Коли діти підросли і пішли в дитячий садок, вона нарешті зітхнула вільно. Все-таки з двома маленькими дітьми одній справлятися важко. Хоч і допомагала їй мати, та не завжди.

Павло любив смачно поїсти, тому дружина часто його балувала смачними вечерями, а у вихідний обов’язково щось пекла – пироги, торт чи печиво, та багато чого. Випічка у неї виходила чудова.

Розбалувала вона свого чоловіка, годувала, дбала, а він з роботи і на диван. Потім у них настав такий період у сімейному житті, коли почалися сварки. Виявилося, що Павло абсолютно не пристосований до господарського життя. Все тягла на собі Ірина. Сантехніка стала непридатною, терміново треба поміняти змішувач у ванній, кран на кухні підтікає.

– Павло, подивися там у ванній, що зі змішувачем? Він потребує заміни чи ти зможеш щось зробити? І ось бачиш кран тут на кухні капає, – просила вона чоловіка.

– Ірино, я що тобі сантехнік чи що? Дзвони, нехай прийдуть і роблять.

– Перш ніж робити, мабуть, треба купити змішувач? – Запитувала дружина.

– Відчепись зі своїм змішувачем, роби, що хочеш.

За сім років сімейного життя багато накопичилося у них претензій та закидів один до одного. А потім раптом Павло став дуже ретельно стежити за собою, сам купив модні парфуми, завжди йшов на роботу гладко поголеним і пахучим.

– Павло, а чи не завів ти собі іншу жінку? Дуже вже старанно доглядаєш за собою. З чого б це? Раніше за тобою не помічала такого, навіть у душ я нагадувала тобі сходити, – підозріло цікавилася дружина.

– Ну, що ще придумаєш? У нас усі чоловіки бризкають на себе парфум, а мені що не можна?

– Можна, чому не можна. Але якось це на тебе не схоже. І з чого раптом такі метаморфози трапляються з тобою?

– Відчепись. Більше нема про що тобі поговорити? – невдоволено відмовлявся Павло, і втикався у телевізор.

Але як це завжди буває, все таємне стає очевидним. Дізналася Ірина про пригоди свого невірного чоловіка. Її колишня однокласниця Тетяна працює на тому самому підприємстві, що й Павло, і одного разу зустріла вона його дружину.

– Привіт, Ірино, давненько не бачилися. Робота, дім, діти. Нам жінкам завжди ніколи. Не те, що чоловікам, будь вони не ладні. Я свого виставила півроку тому і не шкодую. Гульбанив та зраджував, набридло мені все. Зараз одна із донькою, як добре. Тихо та спокійно.

– А я й не знала Таня, що маєш зміни в сімейному житті. Ось новина, – здивувалася Ірина.

– Ага, ось такі у мене справи! А ти що зі своїм Павлом маєшся? Час теж виставиьи його з дому. Нахабний, прямо на очах у всіх крутить кохання зі своєю Вірою.

Ірина округлила очі, і дивилася на Тетяну. А та раптом зрозуміла, що та не знає нічого про свого чоловіка.

– Ой, Ірино, а ти нічого не знаєш? Ось я проговорилася. Я думаю всі знають, і ти теж. Вибач мені, Ірино. Але твій чоловік…, – вона охарактеризувала його не найкращим словом.

– Я вперше чую, Таня. Але підозрювала і в нього допитувалась, чому він став за собою стежити.

Тетяна виклала всі подробиці про пригоди її Павла – коли, де і з ким. І в Ірини все стало на свої місця. Не дарма підозрювала.

– Таня, ну чому жінки лізуть у сім’ю, де діти, відводять чужих чоловіків? Не розумію цього. Гаразд, дякую, що відкрила мені очі. Напевно, довго б це ще тривало, а може й ні.

Коли Павло прийшов додому, біля дверей стояла велика сумка з його речами та валіза.

– Це що, Ірино? – суворо запитав чоловік.

– Це твої речі, забирай і йди до своєї Віри. Навіть зубну щітку я тобі поклала. Іди, я завтра подаю на розлучення, зустрінемося в суді.

– Ірино, а ти звідки, а ти як, хто тобі сказав?

– Ворона на хвості принесла. Я тебе вже кілька разів питала, а ти негідник, не зізнався. Негідник і зрадник, ми проживемо без тебе.

Ірина не пробачила чоловіка, він кілька разів намагався повернутись, умовляв, що треба жити заради дітей. Але все марно. Ірина виростила дітей, вони закінчили школу, старший збирається одружитися, а молодший скоро закінчує коледж і їде до старшого брата у Київ. У старшого там все гаразд, і запрошує брата до себе.

Поки діти росли, із чоловіками вона не зустрічалася. А щоб привести до будинку чоловіка, це було для неї табу. Не хотіла, щоби діти бачили чужого чоловіка в квартирі.

Минув час. Ірина залишилася сама, сини живуть у Києві. А їй сумно однієї. Іноді після роботи з колегою заходять у кафешку, побалакати про те про се, та теж самотня. І ось там якось познайомилася Ірина з чоловіком, він зі своєю компанією щось відзначав і час від часу поглядав на неї. Потім запросив на танець. Ірині сорок шість, виглядає чудово.

– Мене звуть Ігор, а вас чудова незнайомка?

– Ірина.

– Дуже приємно, Ірино, будемо знайомі. Зацікавили ви мене Ірина, прямо скажу. А ми ось тут із друзями обмиваємо мою нову машину, щоб добре їздила.

З цього вечора вони почали зустрічатись. Ігор іноді зустрічав її з роботи, заїжджали до кафе чи кав’ярні. Ігореві сорок дев’ять років, респектабельний чоловік, симпатичний, Ірина закохалася. Надто довго вона була одна. Всю себе віддавала дітям. А тепер ось закохалася. Зустрічалися в неї вдома, і якось вона навіть не цікавилася чи він одружений чи ні. Точніше, вона була впевнена, що він не одружений, бо багато часу приділяв їй.

І тому, коли він зізнався, що одружений, це для неї було цілковитою несподіванкою.

– А як це в тебе виходить обманювати дружину? І чому ти одразу мені не сказав, що одружений?

– Ну Ірино, а ти й не питала і навіть розмови про це не було. Не бери в голову, ну одружений та одружений. А що тут такого, ти що вперше чуєш, що одружені чоловіки мають жінок окрім дружини?

– Ні, не вперше. Я сама була на місці обманутої дружини. А зараз попало мене так вляпатися, – засмутилася Ірина.

– Та не хвилюйся, ми все одно з дружиною далекі один від одного, ми майже не спілкуємося, вдома бачимося іноді, можна сказати живемо, як сусіди. Можливо скоро розлучимося.

Він із чесними очима обманював Ірину, а вона вірила. Він навіть вселив у неї надію, коли розлучиться з дружиною, вони одружаться і житимуть разом. Мрії-мрії, наче вже їй далеко за сорок, але Ірина наївно вірила Ігореві.

Час минав, а він не розлучався, а вона чекала. Якось не стрималася і запитала:

– Ігоре, а ти з дружиною коли розлучишся?

– А навіщо? Мене все влаштовує.

– Але ж ти говорив про розлучення.

– Я казав, що можливо розлучимося, але дружина не хоче розлучення. А що тобі погано зі мною?

– Ні, але я думала, що ти… що ми…

– Ірино, а ти краще не думай, живи і все. Радій життю. У тебе все є, гроші, подарунки, і я – твій коханий чоловік.

– Ігоре, але я не хочу влазити в чужу родину. Сама пройшла через це і непереношу таких жінок. А тепер сама така. А якщо твоя дружина дізнається?

– Ой, та вона давно знає, що в мене періодично бувають інші жінки. Ну і що, ми з нею ладнаємо, вона не лізе в моє життя.

– Боже мій, я припустилася великої помилки, що закохалася в тебе, – засмучено говорила Ірина.

– Ірино послухай мене і зрозумій, навчися життя. Зараз таке життя, всі крутяться, як можуть, і не свари себе, що ти закохалася в одруженого. Так, ти припустилася помилки. Ірино, ти дуже наївна жінка, надалі будь обережнішою і не вір чоловікам. А свої мрії про те, щоб збудувати сім’ю з чужим чоловіком – викинь із голови. Не кожен чоловік заради іншої жінки зважиться на розлучення з дружиною, тим більше якщо з нею прожив багато років, як я. Ми прожили з дружиною двадцять сім років і це не малий термін. І мені не хочеться нічого міняти, у мене все стабільно, – говорив буденно та цинічно Ігор.

Ірина не вірила своїм вухам. Він вчить її того життя, яким живе сам. Вона швидко встала з-за столика, і кинула на ходу Ігореві: – Прощавай!

Вона швидко йшла містом у бік свого будинку, хоч це було далеко, але їй хотілося скинути з себе щось липке та неприємне.

– Добре влаштувався Ігор. Ну який молодець, хоче всидіти на двох стільцях. Приходить до мене у гості, потім іде до дружини. Він ніколи не розлучиться з дружиною, хоча сам спочатку про це говорив. А я й справді – наївна, вірю! А в нього виявляється такий спосіб життя. Я непереношу жінок, які забирають чоловіків, а сама що роблю. А чим я краща за них? Виявляється, я така сама, як і вони. Потрібно було одразу йти від Ігоря, коли дізналася, що він одружений, а ні, все сподівалася. А він, як мене, поставив на місце. Все більше ніяких чоловіків. Я ще раз здобула величезне розчарування. Тож живи Ірина і радій. Не треба переживати, що немає поряд чоловіка. Життя у всіх різне. І заміжні жінки не завжди живуть щасливо з чоловіками, – умовляла та заспокоювала себе Ірина.

З того часу Ірина живе одна, чоловікам не вірить, займається собою, захопилася вишивкою і взагалі, зрозуміла, виявляється творчість – це її. А раніше вона за собою не помічала.

У відпустку їде у Київ, там у неї сини та онуки, яких вона любить. Вона знає, що бачити поряд щасливі обличчя своїх дітей та онуків – ось це щастя та радість! Виявляється, вона дуже щаслива жінка, вона має улюблених дітей і онуків.