Оля стояла біля плити, помішуючи борщ, її мама сиділа за столом і переглядала рахунки на комунальні послуги. – Мамо, – тихенько сказала Оля. – Що? – Оля бачила, як стрепенулася мама. – Мамо, пам’ятаєш, тітка Світлана мені скинула посилання на свої соцмережі? Щоб я підписалася на її сторінку? – раптом сказала донька. – Пам’ятаю. І що? – не зрозуміла мама. – А я підписалася. До речі, тітка Світлана зараз у відпустці і виставляє дуже кумедні фото. Хочу тобі показати, – сказала Оля і простягла мамі свій телефон. Мама глянула на екран телефону доньки і застигла від побаченого

– Оля, ти чудово виглядаєш! – мама Олі святкувала свій ювілей і її зупинила одна з її подруг, тітка Світлана. – Одяг так чудово підібраний і навіть аксесуари!

– А ти що, не пам’ятаєш? Я ж тобі казала, що Оля захоплюється модою, їй подобається розробляти різні моделі і вона сама шиє, – до них підійшла мама Олі.

– Ну так, говорила …. Але я не думала, що це серйозно, – тітка Світлана посміхнулася.

– Оля бере участь у різних конкурсах для модельєрів та успішно, – гордо сказала мама.

– Нічого собі! – Оля бачила, що тітка Світлана більш зацікавлено подивилася на неї. – А напрацювання у тебе якісь є?

– Є, – кивнула Оля.

– Тоді під’їжджай до мене, покажеш. Може разом попрацюємо, – посміхнулася тітка Світлана.

Оля не вірила своїм вухам: невже сама тітка Світлана подивиться її ескізи? Це ж прекрасно!

– А коли під’їхати? – Уточнила Оля.

– Коли хочеш. Я майже весь час в офісі. До речі, у мене є облікові записи в соцмережах. Якщо даси мені свій телефон, то я тобі їх надішлю. Підпишись. Тобі буде корисно і цікаво, – сказала тітка Світлана і Оля з вдячністю подивилася на неї.

………………………

Оля з подругою йшли зі школи.

– І що ти збираєшся робити? Візьмеш всі свої роботи і віднесеш своїй тітці Світлані? – Запитала Іра.

– Ну, не всі, а деякі. А що? – Вирішила уточнити Оля.

– Як що? Як що? Вона ж візьме їх і присвоє твою творчість собі! Ось що!

– Іро, чому ти не довіряєш людям? Ось з чого ти взяла, що вона повинна присвоїти собі розроблені мною моделі? – Оля вичікувально подивилася на Іру. – Та й чесно кажучи, якщо так буде, то мені не буде шкода. Адже в цьому випадку я зрозумію, що це справді моя справа.

Іра пирхнула.

– Справа твоя. Але я б сама – самі моделі не показувала б.

– Знаєш, як можна зробити? Взяти і принести просто ескізи без вказівки, які матеріали я планувала б використовувати і без аксесуарів.

– Так! І ще взяти ті, з якими ти брала участь у конкурсах. Їх вже всі бачили, що вони твої.

Оля тільки посміхнулася: дивна ця Іра.

Тим часом Іра продовжувала:

– Оля, а візьми мене з собою, га?

– Та пішли, звичайно, мені веселіше буде, – Оля погодилася легко та просто.

– А коли це буде? – Запитала Іра.

Оля знизала плечима:

– Не знаю … Давай у п’ятницю. У нас якраз мало уроків цього дня.

…………………

У п’ятницю дівчата, як і домовлялися, поїхали до тітки Світлани. Вони вийшли на потрібній зупинці автобуса і Оля почала озиратися на всі боки, щоб знайти пішохідний перехід на інший бік.

– Оля, а це не тато твій стоїть? – раптом запитала Іра і показала рукою кудись.

Оля простежила за рукою Іри і справді побачила батька, який стояв біля своєї припаркованої машини. Та ще й із букетом квітів.

– Тато, мій …., – сказала вона. – Цікаво, а що він тут робить? Може, по роботі?

– Цікаво для кого квіти? – додала Іра.

У цей момент двері будинку відчинилися і з них випурхнула жінка, яку Оля відразу впізнала.

Ця жінка помахала комусь і попрямувала до її батька. А батько розкинув руки в сторони, згріб її в оберемок і поцілував, як маму. Потім відчинив їй двері машини і вони кудись поїхали.

– І що це було? – Запитала Іра.

– Не що, а хто! – Оля повернулася до автобусної зупинки і вмостилася на лавочку. – Це була тітка Світлана. Тож йти до неї нам немає сенсу. Вона поїхала.

Світлана обхопила голову руками:

– Що мені тепер робити?

– Оля, почекай, Оля! Може, вони друзі. Так буває.

– Ти віриш у те, що кажеш? – Запитала Оля.

– Ні.

– І я ні…..

– Оля, але може бути у твого тата і мами є певні домовленості….Так буває….

– Буває де?

– В кіно….

– Іро, то в кіно. А я маю звичайну сім’ю. І що ж мені тепер – стежити за ним, щоб точно дізнатися, що між ними?

– Не знаю, – розвела руками Іра. – А які ще є варіанти?

………………….

Оля справді не знала що робити. Розповісти все мамі? Та ні. Може тато і тітка Світлана і справді друзі.

Просто ввечері тато прийшов вчасно і все було як завжди. Та й наступного дня теж і потім. Він не затримується, телефон лишає будь-де, пароля на ньому немає.

“Напевно це все мені здалося,” – розмірковувала про цю ситуацію Оля і навіть почала замислюватися про те, який день вибрати для показу тітці Світлані своїх робіт.

– Ну що, дівчата мої, – якось увечері заявив батько. – Їду на тиждень у відрядження. Сумувати будете?

– Ну звичайно, – одразу сказала мама. – А коли їдеш?

– У неділю їду і наступної неділі приїжджаю.

– Ти так надовго не їхав ніколи, – зауважила мама. – Ну що вдієш: треба, так треба.

Оля ж мовчала та спостерігала за батьком і теж не бачила нічого такого.

Він спокійний і веселий. Відрядження в нього завжди були. Причепитися нема до чого.

– Тату, а куди ти їдеш? – Запитала Оля.

– У Вінницю, дочко. Декілька міст планую відвідати, перевірити роботу торгових представництв.

– А привезеш мені магнітик на холодильник? – навіщось попросила Оля.

– Звичайно. Скільки завгодно магнітиків!

Оля бачила, як її батько розплився в посмішці.

……………………

У понеділок зранку в Олі все валилося з рук. Якимось незрозумілим чином спочатку впало і блюдце і розлетілося на шматочки, а потім, уже в раковині, лопнула чашка.

– Доню, не хвилюйся. Це все на щастя, – сміялася мама і швидко помчала на роботу. А ось Олі зовсім не хотілося йти до школи.

“Хм… Дивно. Ніколи такого не було,” – подумала Оля і тут у неї задзвонив телефон:

– Оля, ну ти де там? – Звичайно, це була Іра. – Холодно, між іншим, тут на вулиці, а я біля дверей твого під’їзду стою.

– Спускаюся, – сказала Оля. І тут у телефоні заблимав екран, який показував, що в її соцмережах нове повідомлення.

Оля перейшла туди і на весь екран телефону відкрилася фотографія. На ній був її батько та тітка Світлана. І підпис: “нарешті відпустка з коханим”.

Оля відчула, що її ноги підкосилися і сперлася об стіну.

“Значить ніякі вони не друзі …..,” – подумала Оля.

А потім у її голові промайнула інша думка:

“Значить у відрядження він не поїхав і магнітиків не привезе.”

У двері подзвонили. Оля взяла себе в руки та відкрила їх.

– Ну Оля! Холодно! Ти що не виходиш? До школи запізнимося.

Оля мовчки простягла Ірині телефон:

– Ось, помилуйся, – сказала вона.

Іра свиснула.

– І що мені робити? – Запитала Оля. – Говорити матері чи ні?

Іра знизала плечима:

– Не знаю. Правда. Не знаю …. Але вважаю, що це погано.

Оля закрила обличчя руками та розплакалася.

– Ну, як так можна? Ну як? Я йому вірила, я дослухалася його слів. А він … він просто обманщик.. – чулося крізь сльози.

Потім Оля різко перестала плакати і сказала:

– Я вирішила, що скажу. Але поки що не знаю коли.

– Ми з тобою на перший урок вже запізнилися, – глибокодумно зауважила Іра.

– Ну і добре. Зараз я вмийся і підемо до другого.

Коли дівчатка йшли до школи Іра раптом сказала:

– Знаєш, ну і добре, що ти своїй тітці Світлані не показала ескізи.

– Чому?

– Та тому що вона в тебе чи хитра, чи не розумна. Викласти таке фото у соцмережі! Та напевно твоїй мамі тільки лінивий не подзвонить із запитаннями. Це може бути хитрість – ну набридло їй чекати, коли твій батько піде. Принаймні, я так думаю.

– Та яка різниця, – знизала плечима Оля. – Це перш за все зрада.

……………………

До приходу мами, в акаунті тітки Світлани були викладені ще кілька фото. І знову з її батьком! І знову з веселими підписами з купою сердець.

Оля дивилася на них і думала: що йому не вистачало? Адже її мати – гарна, господарська, готує смачно. Ех, мабуть, більше напружувати його треба було, а мати все жаліла і шкодувала. Все сама і сама.

Потім Оля почула, як двері відчинилися і вийшла в коридор.

– Оля, привіт! – сказала їй мама. – Як у тебе справи?

– Нормально. Вечерятимеш? Підігріти?

– Так. Якщо тобі не складно.

І Оля пішла на кухню.

А потім до неї прийшла мама і вони трохи побалакали, а потім зателефонував батько і її мама увімкнула гучний зв’язок.

– Дівчата мої! Дуже скучив. Чекаю, не дочекаюся, коли повернуся додому, – казав батько, а Оля посміхалася про себе: угу, скучив…..а по фото не видно…..

Потім батько відключився і на кухні запанувала тиша. Мабуть, і мати і дочка, кожна, думала про своє.

– Мааам, – тихенько сказала Оля.

– Що? – Оля бачила, як стрепенулися мама.

– Мамо, пам’ятаєш, тітка Світлана мені скинула посилання на свої соцмережі? Щоб я підписалася на її сторінку?

– Пам’ятаю. І що?

– А я підписалася. До речі, тітка Світлана зараз у відпустці і виставляє дуже кумедні фото. Хочу тобі показати.

І Оля простягла мамі телефон, а потім почала спостерігати за нею.

Чесно сказати, вона не знала, як її мати відреагує на ці фотографії. Принаймні, на обличчі матері не здригнувся жоден м’яз.

– Зрозуміло, – зрештою сказала мама. – А я-то дивуюся, чому мені дзвонять друзі і питають розлучилася я чи ні…. А тут ось воно як…..

– Мамо. Я подумала, що ти маєш знати.

– Оля, а постав лайк на їхнє перше фото. Добре? І відправ мені посилання на її профіль. Я, мабуть, теж підпишусь. Ех, навіть не думала, що твій тато такий не розумний!

…………………….

Оля з Ірою повільно йшли зі школи.

– А ми з мамою скоро поїдемо на море, – сказала Оля.

– Нічого собі! Ви ж ніколи на море не їздите, – здивувалася Іра.

– То батько не хотів туди їздити, йому там спекотно. А мама робила так, як вні хоче. Типу він глава сім’ї.

Оля зітхнула і продовжила:

– А тепер все …. Знаєш, він звичайно здивувався дуже, коли приїхав і побачив валізи на сходовій клітці і що ключ його до дверей не підходить. Сварився. Намагався довести матері, що він справді був у відрядженні, – Оля посміхнулася. – І смішно, і сумно ….. Ну мати йому аккаунт тітки Світлани і показала. І сказала, що була в курсі того, що він робив щодня і відправила до неї.

– А тітка Світлана його не прийняла?

– Ні. Уявляєш? Напевно, вона все-таки просто не розумна і не подумала, що такі фото не можна викладати. Тож днями їх офіційно розлучать і ми поїдемо у відпустку.

– А нічого, що до канікул ще далеко?

– Нічого. Мама сказала, що 5 днів можна пропустити. Знаєш, що мені ще сказала?

– Що?

– Сказала, що я правильно зробила, що все їй розповіла.