Віктор пив каву, коли на кухню увійшла дружина. – Алло, нам треба поговорити, – раптом сказав чоловік. – Продовжувати жити так, як ми живемо, неможливо. У нас кудись випарувалися спільні інтереси. – Вітя, ти що таке говориш? – здивувалася Алла. – Нам треба розлучитися. Я покохав іншу! – продовжив Віктор. – Я думав мій батько не одобрить це рішення, адже це суперечить принципам яких він мене вчив. Але сьогодні я з ним поговорив! Алла застигла почувши таке. – Вітя! Твого батька вже рік, як не стало! – Алла здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Віктор йшов пухким снігом, а в пам’яті був той холодний жовтень минулого року. Цей день, коли він дізнався з телефонного дзвінка, що батька не стало. Людини, яка була поряд з ним протягом усього його життя, не стало. Спочатку хотів вигукнути у відповідь, що це не так, адже тільки вчора він розмовляв з ним. Рідна людина йому посміхалася і запевняла, щоб син не хвилювався, у них попереду ще зимова риболовля. Запевняв, що зараз є хороші спеціалісти, допоможуть йому.

– Тату, чому ти залишив мене? – і Віктор змахнув скупу чоловічу сльозу. 

Того важкого дня він не мав бажання навіть доторкнутися до холодного лоба батька, не міг повірити, що він покинув свого синочка і сховається під величезним шаром землі. Віктор тільки торкнувся його рук, і цей холод проникнув у нього. Йому здавалося, що його тато зараз розплющить очі і простягне до нього свої воскові руки. У нього вирвалося:

– Зачекайте, не закривайте, він зараз прокинеться, – Решту чоловік пам’ятає невиразно …

Але пам’ять – єдина нитка, яка пов’язує його з татом. Ось він маленький, і тато везе його на санках по такому ж пухкому снігу. Сніжинки піднімаються вгору і торкаються червоних від морозу щічок і носика. Залітають під вовняний шарф, яким закутала мама.

Він намагається на ходу загребти своєю невеликою ручкою у рукавичках сніг, але у хлопчика нічого не виходить, залишається лише смужка на дорозі, бо тато мчав його з великою швидкістю.

Він знав, що батько дуже любив зиму, вона діяла на нього чарівно. Він відкладав усі справи, якими б важливими вони не були для нього, і міг годинами стояти біля вікна і милуватися пушинками, що падали з неба. Це тато. Найдорожча та близька людина у його житті. Великий і сильний, що тримав його на руках, цілував у носик та лобик. Здавалося, Віктор і зараз відчуває його дотик, його плече, до якого можна притулитися і розповісти про всі свої біди. Він ходив до батька постійно за порадою, тому що вважав його найкращим у світі порадником та помічником. Віктор чомусь досі вважає, що тато живий. Варто тільки взяти в руки телефон, набрати номер і він почує такий знайомий голос:

– Слухаю, синку…

Повз нього проходили люди, які сварили комунальні служби, але він їх ніби не помічав. Він вийшов у таку ранню годину, щоб поділитися з батьком своїми проблемами. Віктор вірив, що батько – його ангел – охоронець. Він і зараз приходить до нього уві сні, але відповіді на запитання, як має вчинити його син, не отримує. Чоловік твердо знав, що його рідна людина не схвалила б його вчинок, але Віктор не має іншого виходу.

Він близько двадцяти років прожив із Аллою, а дітей немає. Батько теж хвилювався за нього з цього приводу. Спочатку вона закінчувала університет, потім будувала кар’єру, ніколи їй було займатися з пелюшками.

Ще до відходу батька Віктор почав зустрічатися з Веронікою. Переживав розповісти йому цю новину, бо бері його, не хотів щоб він хвилювався. Завжди намагався вберегти свого сина від необдуманих вчинків:

– Запам’ятай, синку, останнє діло для чоловіка – зраджувати своїй дружині. Навчися робити так, щоб Алла стала для тебе і дружиною, і коханкою.

Не думав, що жінка, яку він випадково підвіз, не залишить місця для його дружини. Тепер вже не Алла, а Вероніка стала сенсом його життя. Потай від дружини бігав на побачення, затримувався нібито на роботі. Їздив у вихідні дні на рибалку, тільки рибалки не було, бо завжди повертався без риби. Він вже втомився від свого обману. Піти від Алли – зрадити пам’ять про батька. Але й продовжувати жити з нею просто неможливо.

І ось вчора Віктор дізнався, що він стане батьком. Вероніка вагітна. Це те, про що він мріяв усе своє життя з дружиною, та так і не подарувала йому спадкоємця.

– Тату, я вірю, що ця новина тебе потішила б. Бачу твої глибокі зморшки, які з’являються від моїх слів, що матір’ю цього дива є інша жінка, – майже вголос промовив Віктор.

Перехожі дивилися на нього, як на дивакуватого, але він цього не помічав, бо був повністю занурений у свої думки. Одна думка про зраду не давала йому спокою. Для себе вже вирішив: йому треба йти до Вероніки, але переживав через засудження батька.

Почали падати рідкісні сніжинки. Його раптом осяяло: це батько дає йому добро. Тато завжди вважав, що сніг до змін. Віктор різко розвернувся і швидким кроком подався додому. Його чекає неприємна розмова з дружиною, але цього не уникнути.

Повернувшись із прогулянки, попрямував до спальні, Алла ще спала. У нього, значить, є час все добре обдумати, щоб ця розмова для дружини була не такою важкою.

Віктор пив каву, коли до кухні увійшла жінка.

– Алло, нам треба поговорити. Продовжувати жити так, як ми живемо, неможливо. У нас кудись випарувалися спільні інтереси.

– Не продовжуй, я все зрозуміла: у тебе є інша жінка. Ти думаєш, що я не бачу, а дарма, – сказала дружина і сіла за столом навпроти. – У тебе на обличчі, як у дзеркалі, все відображається. Я давно чекаю цієї розмови. Мені часом навіть шкода тебе, що ти переживаєш так. У мене були просто припущення. Не думала, що ти переступиш принципи свого батька. Я тебе не триматиму. Прикро, що стільки років ми змарнували один на одного. Але ж це життя. І його треба приймати такою, яким вона є.

Віктор ніяк не чекав цих слів від Алли. Йому представлялася важка розмова з докорами та претензіями, де вони говоритиме, що вона винна в тому, що не зберегли родину. Як легко йому стало на душі. Його дружина дуже розумна жінка, не дарма серед усіх претенденток  він вибрав саме її.

– Вибач мені, Алло. Ти правильно сказала, що це життя, і воно не стоїть на місці. Прикро, але наші з тобою почуття розтанули, як сніг весною.

– Досить лірики, зібрався йти, йди, – жінка підвелася зі стільця, трохи постояла, подивилася чоловікові в очі, прочитала в них несподівану радість, розвернулась і пішла в зал, на ходу гукнувши:

– Тобі речі зібрати чи впораєшся без мене?

Звісно, Віктор упорається, не маленький. Взяв найнеобхідніше, за рештою приїде пізніше, і з усмішкою на обличчі полетів до тієї жінки, якій даруватиме кохання та щастя.

У Віктора народився син. І він відразу ж після виписки повіз його та другу дружину на могилку батька, щоб порадувати його. Чоловік виразно бачить сяйво на обличчі тата. І раптом його образ зник.

І він вже ніколи уві сні не побачить дорогу людину. Батько ніби звідти, з неба, благословив сина і став його постійним ангелом-хранителем