Тетяна Андріївна йшла додому з важкими пакетами продуктів у руках. Жінка сумно подивилася на пісочницю, де гралися діточки. Вона зітхнула – у них з чоловіком дітей не було. Тетяна вже доходила до свого будинку, як раптом застигла від несподіванки! Назустріч їй ішов якийсь молодик і вів за ручку маленького хлопчика… Тетяна очі вирячила від здивування і ще раз глянула на чоловіка. – Не може бути! – тільки й подумала вона. Тетяна Андріївна аж пакети поставила на землю від побаченого

Тетяна Андріївна йшла додому з важкими пакетами продуктів у руках. Жінка сумно подивилася на пісочницю, де гралися діточки. Тетяна зітхнула – у них з чоловіком дітей не було.

Вона вже доходила до будинку, як раптом застигла від несподіванки!

Назустріч їй ішов якийсь молодик і вів за ручку маленького хлопчика…

Тетяна очі вирячила від здивування і ще раз глянула на чоловіка.

– Не може бути! – тільки й подумала вона.

Тетяна Андріївна аж пакети поставила на землю від побаченого.

– Та це ж вилитий Юрчик! – подумала вона. – Подивився ще так байдуже, не впізнав… Але ж Юрка не знайшли… А раптом це все–таки він?!

– Юрко, Юрчику, синку, це ти?! – не витримала і запитала вголос Тетяна Андріївна.

– Ви напевно помилилися, я не Юрко, – чоловік чемно усміхнувся і пройшов повз.

Хлопчик озирнувся і скорчив їй смішну гримаску.

– Малюкові років зо три і він теж схожий на Юрочку в дитинстві! – подумала жінка. – Боже правий, видно знову з головою недобре, як тоді, треба додому швидше йти, Віктор хвилюватиметься…

Віктор Григорович двері відчинив і побачивши дружину все зрозумів. Знову з нею щось, як тоді, три роки тому, коли їхній син Юрко зник.

Віктор Григорович допоміг дружині зняти пальто, взяв продукти, не став на ходу розпитувати. Налив чаю.

– Що трапилося, Таню? – запитав чоловік.

Тетяна Андріївна чашку двома руками обхопила, пальці гріє, наче вона змерзла. Хоча на вулиці вже весна на повну силу, сонце після зими яскраве, жарке, радісне. А у Тетяни очі жалісні, розгублені.

– Вітю, я щойно на вулиці Юрочку бачила. Я не казала тобі, Юрочка ж мені весь тиждень снився, а сьогодні йду по вулиці, дивлюся – Юрочка мені назустріч, а з ним хлопчик маленький, за руку його тримається.

І малюк теж копія синочка нашого в дитинстві, та що ж це, Вітю? Я ж на власні очі бачила, не уві сні вже, наяву бачила. Вітю, як же це?

Плечі її дрібно затремтіли, майже беззвучно без сліз заплакала Тетяна Андріївна. Виплакала всі сльози вона за ці роки, як їм звістка ця прийшла…

…Юрочку Віктор Григорович та Тетяна Андріївна зовсім ще маленьким усиновили, йому й рочку не було.

Сказали, що його мати дуже молода була, одразу відмовилася. А Тетяна з Віктором дітей не мали і видно вже не матимуть, їй майже сорок.

Тетяна хлопчика на ручки взяла, а він радісно засміявся, зубки білі, очі розумні.

Потім малюк Тетяну теплими ручками за шию обійняв, і все, вона зрозуміла – це він.

Вона одразу відчула, що малюк – це її синочок, що вона його не залишить…

…Усі документи швидко оформили. У Тетяни Андріївни та Віктора Григоровича умови хороші, квартира велика, достаток – все як слід.

Юрко висвітлив усе їхнє життя радістю, став головним змістом.

Не примхливий, будь–якій дрібниці радів. І смачній булочці, і яскравій розмальовці.

Тато коли йому купив конструктор, то Юра з ним усі вечори будував будиночки – він хотів бути будівельником.

Потім у школі захопився походами, і пізніше Юрко в гори почав ходити з друзями.

Тетяна Андріївна та Віктор Григорович для улюбленого сина нічого не шкодували.

Спорядження дороге йому купували, Юрко добре вчився, вступив в інститут. Перед дипломом вони з друзями знову поїхали в гори.

І тут вони з Віктором довідалися, що Юрко був з друзями в трапив у хуртовину.

До останнього вони вірили, що обійдеться. Але не обійшлося… Всіх знайшли, а Юрка – ні…

Для Тетяни Андріївни світло померкло, життя стало не в радість. Все скінчено, всі мрії, усі плани, більше ніколи не буде цієї сяючої радості.
Не відчиняться двері, а з–за дверей – Юрко.

– Мамо, тату, я повернувся! Дивіться, що я вам привіз, мамо, це гірські трави, вони для довголіття, хочу, щоб ви з татом довго були здорові. Щоб ви своїх онуків, дітей моїх виховали, ви будете найкращі у світі дідусь і бабуся, гаразд, мамо?

Згадуючи все це, Тетяна доводила до сліз і себе і Віктора. Потім потихеньку взяла себе в руки, поряд чоловік коханий, що ж робити, житимемо далі.

І тут раптом спочатку ці сни, тривожні.

Юрочка в них майже як наяву, в чому ж річ, щось неспроста все це.

А тепер ще й ця зустріч на вулиці, може це все ж таки Юрко, може це він, може він пам’ять втратив, тому і не впізнав її?

Та ні, це неможливо! Господи, невже вона заслабла, тільки не це. Віті одному буде важко, тільки не це.

Два дні Тетяна Андріївна навіть не хотіла виходити з дому. Пила чай із гірських трав, вона їх берегла, це синочок їм із татом привіз, заварювала тепер, тільки коли зовсім тяжко було.

– Тетянко, ходімо разом пройдемося, подивися у вікно, досить вдома сидіти, – не витримав Віктор Григорович. – Парком прогуляємося, до нашого храму зайдемо, у трапезній купимо випічку до чаю, ходімо, Тетянко!

У парку чудово, у них старий парк, дуби стоять столітні, на деревах уже бруньки набухають, дитячі голоси дзвенять.

Ось малюк на велосипеді їде, тато за ним біжить – допомагає мабуть.

Віктор Григорович глянув на них і обімлів, руку дружини стиснув, та що ж це, значить не здалося Тетянці, адже ж це викапаний Юрко, син їхній зниклий! Та як же це?!

Віктор Григорович до дружини обернувся, бачить – вона побіліла, вся сама не своя.

– Здрастуйте, а я вас впізнав, мене Дмитро звуть, пам’ятаєте мене? – це до них той самий молодий тато з хлопчиком підійшов, малюк посміхається.

– Тату, ще хочу кататися!

Дмитро йому:

– Сину, зараз поїдемо, почекай трохи, біля нас покатайся.

Потім знову до Тетяни Андріївни та Віктора Григоровича обернувся, на Тетяну Андріївну дивиться:

– Можна з вами поговорити? Я після тієї зустрічі, коли ви мене з кимось спутали, подумав багато про що, і я дуже хочу вас розпитати, якщо ви не проти. Зараз я вам поясню…

Тетяна Андріївна та Віктор Григорович мовчки кивнули, погодилися.

На лавку присіли, малюк туди сюди повз них на велосипеді катається:

– Тату, дивись, як я їду! – а сам задерикувато і на Тетяну Андріївну з Віктором Григоровичем поглядає, мовляв – а ви бачили, як я вмію?

Тетяна Андріївна мимоволі знову сина згадала, та що за наслання! Тим часом Дмитро розпочав свою розповідь.

Виріс він у дитбудинку, у нього там друзів багато було, вихователі були хороші.

Школу закінчив, квартиру отримав, одружився зі своїм першим коханням – з Ганнусею, вони з одного дитбудинку, росли разом.

Ганнуся йому сина народила, Максима, ось він на велосипеді катається. І начебто все добре, але Дмитра вже давно одна думка турбувала – матір він хотів розшукати свою.

В Ганнусі все ясно, батька не було, матір прав позбавили, Ганна не хоче з нею спілкуватися.

А Дмитро дізнатися спробував. Про матір його нічого не відомо, втекла, залишила відмову на обох хлопчиків.

– Як на обох?!

Виявилося, що у Дмитра брат близнюк був, але його всиновили, а Дмитра – ні.

Про те, хто усиновив, не дають відомості. Та Дмитро й сам охолонув, розхотів шукати.

Мати покинула, та ще й брат у нього був! Але й тут не пощастило, брат його в сім’ї ріс, а він у дитбудинку, навряд чи Дмитро буде потрібний цьому братові.

Тетяна Андріївна ні звуку не промовила, слухала, затамувавши подих.

Невже? Невже таке можливо? Але чому ж їм не сказали, що в Юрочки братик є, ну чому?

Видно по одному простіше прилаштувати, он як вийшло.

Тільки доля сама розсудила, якому братові жити далі, а якому ні!

Тетяна Андріївна закрила обличчя руками, вона від усього, що почула, розгубилася. Брат їхнього Юрочки, рідний брат, як дві краплі води, це теж треба усвідомити.

Дмитро теж був вражений тим, що так вийшло. Він знайшов і тут же втратив свого брата, якого навіть і не бачив ніколи.

Вдома на кухні вони довго розмовляли, потім Віктор Григорович сказав:

– Я думаю, ми не зрадимо Юру, якщо з ними спілкуватимемося.

І Тетяна Андріївна погодилася із чоловіком. Звісно погодилася, хоч і серце щеміло від спогадів, що нахлинули…

А сьогодні шум і гам у будинку. У їхнього онука Максимки перший у житті ювілей – п’ять років.

Як він радіє навіть невеликим подарункам. І дуже любить із бабусею читати книжки з картинками. А тепер йому дід Вітя з бабою Танею подарували конструктор, дід обіцяв, що вони завтра буду разом будувати ціле місто.

Увечері тато Дмитро і мама Ганна до себе поїхали. Дмитру на роботу рано вставати, а Ганні в консультацію, вона вже в декрет пішла, скоро народжувати, донечку чекають.

Максим у діда з бабусею до вихідних залишився, як він любить у них залишатися.

– Добре, що вони знайшлися, – думав маленький Максимчик, слухаючи, як йому бабуся чарівну казку розповідає, і очі його сонно закривалися.

Тетяна Андріївна поправила ковдру, світло вимкнула, нічник залишила. У залі підійшла до портрета Юрочки, – Ну от, синочку, ти все й бачив. Дмитро, брат твій, роботу нову знайшов, він будівельник, технікум закінчив.

Дружині його Ганнусі скоро вже народжувати, внучку чекаємо. Бачиш як, синочку мій ненаглядний Юрочко вийшло, брат твій Дмитро тепер всі твої дані нам обіцянки виконує.

А ми їм теж допомагаємо, слава тобі, Господи, адже рідня ж вони, якщо ти – синочок наш, то й вони рідні.

Думала я, передумала, де ж ти тепер, сонечко моє, хлопчику мій коханий.

І ось що скажу я – ти в серці моєму материнському. І в татовому серці, і в Дмитрика ти, у браті своєму, у всіх нас…

Царство небесне тобі, синку, ти завжди з нами…

– Бабусю, бабусю, – почула Тетяна Андріївна сонний голосок Максима. – Бабусю, йди!

– Іду, любий, іду, наснилося щось, чи попити дати, Максимчику?..