Вероніка смажила картоплю на вечерю, коли з роботи повернувся чоловік. – Який аромат! Картопелька з часничком! – сказав Дмитро зайшовши на кухнню і підійшов до дружини щоб поцілувати у щічку. Вероніка відсторонилася. – Що я вже накоїв? – жартома сказав чоловік. – Дмитро, нам треба поговорити, – серйозно сказала жінка. – Давай потім, я такий голодний, – сказав Дмитро і сів за стіл. – Я хотіла сказати, що все знаю! – раптом сказала Вероніка. – Що знаєш?! – Дмитро здивовано дивився на дружину, перебираючи в думках різні варіанти

Вероніка готувалася до свята, сьогодні рівно двадцять років, як вони разом із чоловіком. За цей час чого тільки вони не пережили, і іпотеку, і три ремонти, навіть на дачу збирали разом, і поступово вили сімейне гніздечко. Вероніка не любила міське життя, квартири здавалися їй тісними, а густо населені вулиці дратували її. Інша справа заміське життя, тут і садок можна посадити, і город, а ще, якщо пощастить, завести хазяйство. Ось це я розумію – родове гніздо, думала вона, дивлячись на сільський будинок, про квартиру таке не скажеш … Вона знову окинула поглядом свій будинок і продовжила готувати святкову вечерю.

Чоловік з дітьми накривали на стіл у саду, а вона час від часу спостерігала за ними і згадувала, скільки сил та часу їй знадобилося, щоб умовити їх переїхати сюди, зате тепер живуть і насолоджуються спокоєм та красою навколишньої природи.

Телефон наполегливо дзвонив, Вероніка витерла руки об фартух і взяла до рук телефон чоловіка. Дзвінок зупинився, потім одн за одним стали приходити смс повідомлення. Вероніка розуміла, що читати чуже листування не добре, але жіноча цікавість і шосте почуття підказувало їй, що вона просто повинна це зробити. Те, що вона прочитала, здивувало її. Її чоловік, її коханий Дмитро з яким вона прожила стільки років і подарувала йому трьох дітей, їй зраджує. Від хвилювання її руки тремтіли, а по обличчю від образи потекли сльози. Вероніка абияк взяла себе в руки, написала коханці чоловіка повідомлення і призначила їй зустріч у кафе. Як не дивно це виявилася його колега, про яку він із таким захопленням часто розповідав вдома. Як тоді Вероніка не запідозрила недобре, просто розуму незбагненно. Їй завжди здавалося, що їхній шлюб міцний, як монолітна скеля, і що ніхто й ніколи не зможе зруйнувати їхню сімейну ідилію, але це було не так. Вона насилу стримувала себе, щоб не посваритися з чоловіком у річницю їхнього весілля. Одному Богу було відомо, як важко їй давалася роль щасливої та веселої жінки.

Вероніка насилу дочекалася ранку, щоб зустрітися з розлучницею. У кафе трималася впевнено, ніби то не вона розлучниця, а Вероніка. Розлучниця говорила жорстко, ставила умови, висувала ультиматуми. Вона просила розлучення, раз всі все знають і більше ні від кого не треба приховувати їхні стосунки.

– Люда, ви зрозумійте. У нас діти, вони не пробачать батька.

– Скільки їм? П’ятнадцять? Двадцять? Вони вже великі, мають своє життя, Дмитро теж має право бути щасливим.

– Дмитро? А він хіба не щасливий, чи я чогось не знаю?

– Діма, казав, що його дістав побут, що йому набридли ваші банки-склянки, закрутки. Ці ваші традиції у вигляді недільних обідів та переглядів фільмів, спільне ліплення вареників та пирогів. Він чоловік, розумієте ви чи ні? Йому б відпочити біля телевізора, масаж після роботи, а ви…

Вероніка розуміла, як би вона непереносила Людмилу, та вона була право на сто відсотків. Скільки разів вона забороняла чоловікові дивинися футбол під чіпси та пінне, переживала, що діти можуть запозичити цю звичку. Скільки разів перконувала його допомагати по дому, навіть якщо бачила, що він сильно втомився. А недільні обіди… Їй завжди здавалося, що такі традиції, навпаки, мають зближувати сім’ю, а не віддаляти.

– Люда, ви подумайте, ви ще така молода, у вас ще багато таких Дмитрів буде.

– Мені не потрібно багато, у мене є один єдиний, ми один одного любимо, тому вам доведеться відійти вбік і поступитися.

Розмова зайшла в глухий кут. Вероніка більше не хотіла сперечатися та сваритися через чоловіка. Захоче, піде, а не захоче, Бог із ним нехай залишається. Заради дітей, заради сім’ї Вероніка готова піти на будь-що.

Коли Вероніка прийшла додому, Дмитро вже збирав речі. Він розумів, що винен перед дружиною, що його гра затяглася, і що рано чи пізно вона про все здогадалася б, але він хотів сам їй все розповісти, так було б чесніше.

– Дмитро, нам треба поговорити.

– Все потім, Вероніка, потім. Я поспішаю.

– Куди поспішаєш? Я хотіла сказати, що знаю про вас з Людою, і ти, якщо хочеш, можеш залишитися, якщо пообіцяєш, що порвеш з нею.

Дмитро подивився на дружину так, ніби хотів зрозуміти чи все з нею гаразд. Зазвичай дружини влаштовують сварку, а ця стоїть спокійно і пропонує йому залишитися. Діма знову перевів погляд і мовчки продовжив збирати речі.

– Не мовчи. Якщо ти підеш зараз, ти більше ніколи сюди не ввійдеш!

– Добре, Вероніка. Я йду до Люди, ми любимо одне одного. Давай вчинимо, як цивілізовані люди. Я допомагатиму тобі та дітям, але житиму з нею, з коханою жінкою. І ще, я житиму в нашій міській квартирі, буде чесно, якщо ми поділимо нажите порівну, квартира мені, а цей дім тобі.

– Добре. Ти зробив свій вибір, ну що ж, удачі тобі.

Вероніка вийшла з кімнати і замкнулася у ванній кімнаті. Вона довго стояла під душем, намагаючись змити з себе образу розчарування та втрати. Вона не уявляла, що скаже Аліні і як пояснить Михайлику, що їхній тато тепер житиме з іншою жінкою.

Вероніка стояла біля дзеркала і дивилася на своє відображення. З дзеркала на неї стояла втомлена жінка, що запустила себе. Вона забула, коли востаннє була в перукарні, коли фарбувала волосся, а про манікюр взагалі нема слів. Звичайно, хто захоче жити з такою жінкою під одним дахом, коли на світі є доглянуті молоді дівчата, такі як Люда. Поки Вероніка ходила по дому у джинсах та футболках, її чоловік милувався на красуню колегу, яка щодня хизувалась перед ним у жіночних сукнях та спідничках.

Вероніка вийшла з ванної і похмуро побрела до кімнати. Аліна та Михайло сиділи на тепер тільки її ліжку і про щось шепотіли. Вероніка без слів зрозуміла, що діти вже все знають, і їй нічого не доведеться пояснювати. Вона спробувала їм посміхнутися, але зробити це не вдалося, і вона розплакалася.

– Поплач, поплач, матусю. Тобі стане легше. А з цим зрадником ми більше не спілкуватимемося! Ми так вирішили!

– Не кажіть так, він ваш батько. Він мене розлюбив, але не вас. Вас він любить так само сильно, як раніше.

Діти мовчки похитали головою і вийшли з кімнати, залишивши матір одну наодинці з її думками. Вероніка була жінкою стійкою та сильною. Вона не могла лежати і шкодувати себе. Сталося те, що мало статися. Встала, зробила висновки і пішла далі, ось був її девіз. Вероніка піднялася з ліжка одягла сукню, яку купувала на їхню річницю та вийшла з дому.

– Мамо, ти куди?

– В перукарню. Повернусь пізно. Так що вечеряйте без мене.

– Добре!

Вероніка сіла за кермо автомобіля та поїхала до міста. Як добре, що вона тоді вмовила чоловіка купити їй машину, тепер будь-якої миті вона могла поїхати туди, куди їй потрібно. За кілька годин Вероніку було вже не впізнати. Вона пройшлася магазинами, купила собі новий одяг та взуття. Молодша і посвіжіла жінка, ловила на собі захоплені погляди чоловіків. І Вероніка зрозуміла, її життя тільки починається, все ще попереду. Вона знову повернулася на свою роботу, благо домовилася з начальником, що поки працюватиме віддалено. Життя поступово налагоджувалося, воно майже відновилося від зради, поки все не зіпсував дзвінок.

– Алло, привіт! Вероніка?

– Так я вас слухаю!

– Це з першої міської вас турбують. З вашим чоловіком сталася біда стан поганий.

– Так вам потрібно за іншим номером зателефонувати. Ми давно не живемо разом.

– Ми вже дзвонили, але там дали ваш номер.

– Добре, я зараз під’їду.

Вероніка чудово розуміла Людмилу. Вона знала, що це не та жінка, яка погодиться жити з чоловіком, який потребує догляду та тривалого відновлення. Певна річ, вона використовувала Дмитра заради грошей.

Процедури пройшли успішно, але щоб Дмитро повністю відновився, був потрібен час і багато грошей, яких у них не було. Все, що в них було, вони вклали у будівництво та облаштування будинку. Продавати свій будинок заради людини, яка зрадила її, вона не збиралася, але й залишити його в такому становищі вона не могла.

– Діма, я вважаю, нам потрібно продати твою та мою машини…

– Я розумію. Але це крапля у морі… Я думаю, мені доведеться продати ще й нашу квартиру.

– Квартира твоя, роби, що хочеш.

Діма вже кілька місяців жив із сім’єю. І хоча діти досі були на нього ображені, Вероніка дбала про нього як і раніше, і навіть на процедури їздила разом із ним. Вона взагалі сильно змінилася після їхньої розлуки, доглянута, гарна, якась впевнена в собі. Люду Діма більше не згадував, тим більше, що вона давно знайшла собі інший товстий гаманець.

Нарешті Діма відновився, він вже самостійно пересувався по дому, і навіть зміг повернутися на роботу. Життя налагоджувалося, він знову міг дозволити собі дорогі покупки, і насамперед купив новий автомобіль.

Вероніка затримувалася. Дмитро вже накрив на стіл і чекав, коли зберуться домашні. Він давно хотів це зробити, але переживав, що Вероніка його не прийме, а зараз, коли у них все налагодилося, він був впевнений, що Вероніка, напевно, погодиться знову стати його дружиною, він навіть купив обручку до цього випадку. Дмитро помилувався кільцем і, почувши кроки у коридорі, сховав подарунок.

– А де діти?

– Виїхали. Дмитро, нам треба поговорити.

– Так я знаю. Я до цієї нагоди вечерю приготував. Сідай, давай, я за тобою подоглядаю.

Він налив ігристе, і простяг Вероніці келих.

– Вероніка, я вдячний тобі за все. За те, що не лишила мене у скрутний момент, за те, що завжди була поруч. Вероніка, я не вмію говорити красивих слів… Я винен, але тепер я знаю точно, я люблю тебе і тільки тебе. Виходь за мене заміж!

– Діма … Я допомагала тобі, тому що мені було по-людськи шкода тебе, ти все-таки батько моїх дітей. Але жити з тобою під одним дахом я не збираюсь. Я бачу, ти зміцнів, став на ноги… Дімо, я зараз від’їду ненадовго, а ти збирай речі та йди.

Вероніка сиділа у кафе та насолоджувалася своєю свободою. Як давно вона так не відпочивала, ця біганина палатами та центрами відновлення її сильно вимотала. Нарешті вона тепер вільна, вільна по-справжньому, і від почуттів до Діми, і від зобов’язань перед ним та дітьми. Настав час пожити і собі. Вона вірила, що обов’язково колись зустріне чоловіка, який ніколи і за жодних обставин не зрадить її і не проміняє на іншу і з яким вона обов’язково буде щасливою.