Наталя кришила овочі на олів’є, коли на кухню зайшов чоловік. – Ну що там? Довго ще? Я їсти хочу, – пробурчав Вадим. – Ще трошки, – втомлено відповіля Наталя. Вадим, навіть, не дослухавши дружину пішов у кімнату та завалився на диван. – Горошок. Я ж забула горошок купити, – промайнуло в голові у Наталі. Жінка витерла руки, одягнула пальто і швидко побігла в магазин біля будинку. Наталя взяла банку зеленого горошку та пройшла до каси. Раптом вона відчула, як хтось торкнувся її плеча. – Наталю? – почула вона за спиною. Наталя обернулася і застигла на місці від побаченого

Наталя робила олів’є. Їй дуже хотілося кришити овочі трохи більшими шматочками, але, на жаль, тоді олів’є буде не олів’є. Наталя кришила на дрібні шматочки остуджену моркву. Залишилось ще три штуки. Поруч, на стільниці, стояла каструля з вареною картоплею. Вісім картоплин. І кожну треба дрібно накришити. Прийде зовиця з чоловіком та дітьми. А її чоловік – не маленький, йому ці вісім картоплин на один раз. Та й Вадим від нього теж не відставав.

Наталя не розуміла, як так виходить, але найважчими днями у тижні для неї були вихідні. Якщо в будні все рухалося якось звичною накатаною колією, то у вихідні з самого ранку все йшло не так і до вечора вона почувала себе вимотаною більше, ніж у п’ятницю після цілого робочого тижня.

Вона не розуміла, в чому річ, а потім нарешті зрозуміла. Справа в тому, що у вихідні її чоловік був вдома, і вона несвідомо сподівалася на його допомогу. Сподівалася, що він візьме дитину погуляти, і вона зможе приготувати обід спокійно, без дитини, що постійно просить піти гратися. А може, навіть полежить у ванній та нормально помиється: з гелем для душу, з маскою для волосся. 

Однак чоловік ніби й не розумів, що від нього потрібне. Так і сталося. Вставши десь о одинадцятій ранку, він звично втік від батьківських обов’язків у туалеті, зачинившись там на півгодини. Потім не кваплячись випив кави. А потім перемістився до кімнати, ліг на диван і дивився на телефон. Наталя знала, що так лежатиме він до самого обіду. Неможливо переконати людину робити те, що вона не хоче. Наталя вже навіть не ображалася. Вона просто відчувала, як із неї випливають усі сили.

Вона й хотіла, щоб чоловік повів сина погуляти, і водночас не хотіла цього. З одного боку, зараз вона найбільше хотіла, щоб їй дали спокійно зробити ці новорічні салати, з іншого боку, її сдуже дратувало, коли вони поверталися з прогулянки веселі та червонощокі, а вона зустрічала їх втомлена, з крапельками поту на лобі. А чоловік ще мав нахабство питати: ну що, відпочила?

Потім він з почуттям виконаного обов’язку лягав на диван і відпочивав, дивлячись у телефон. Тоді як вона продовжувала генеральне прибирання. Вона не відпочила, анітрохи не відпочила за цей час.

І щоразу вона запитувала себе: ну чому у них все так?

За двадцять хвилин до півночі вона прийме душ, одягне єдину сукню, яка на ній ще застібається, абияк нафарбується, а чоловік виконає другу за день важливу справу: відкриє ігристе. Адже без ігристого не буде і Нового року.

Як так виходило, що всі справи, які виконував він, були важливими і значущими, тоді як вона пурхала на кухні цілий день і, по суті, нічого не робила.

Горошок. Зелений горошок. Вона забула його купити. Гості вже незабаром прийдуть. Наталя глянула на накритий стіл. Начебто й непогано. Все, щотреба, є. Але все одно стіл виглядав якимсь куцим, ніби на нього можна було поставити ще стільки ж гарячих страв, салатів та закусок. Як так? Вона провела біля плити цілий день. Їй що, на всю цю справу потрібно щонайменше сорок годин, чи що? Та вона над одним грибним жульєном стояла дві години. Вона з сумом подумала, що треба готувати щось простіше.

До того ж, було багато нюансів, які вона, зайнята приготуванням святкового столу, напевно не врахувала. Наприклад, торік зовиця прийшла з двома дітьми, одному з яких не виповнилося й року, і засмутилася, що Наталя не зварила кашу. Підібгавши губи, вона почала господарювати, питаючи, де в Наталі молоко і де манна крупа. Так і зараз. Дітям вона нічого не приготувала. Для Андрійка є гречана каша, але діти зовиці її не їдять.

Та ще й цей горошок. Наталя сперлася руками на стільницю. Вона стояла вся спітніла, гаряче повітря піднімалося від плити, духовка теж вносила свій внесок. Наталя стояла та вирішувала, як бути. Попросити чоловіка сходити за горошком чи сходити самій. Виходити розігрітій на мороз не хотілося, проте чоловік міг вирішити, що за горошком треба з’їздити до супермаркету і поїхати на дві години. Ні, краще таки самій. Вона почала натягувати пуховик.

Ось як? Як можна вирішити приготувати олів’є та не купити зелений горошок? Це все одно що піти в басейн і забути купальник. Або рушник. Піти до школи та забути портфель. Ходити на роботу та забути отримати зарплату.

Це стало останньою краплею. Наталя відчула, що сльози течуть її щоками.

-Я в магазин, – сказала Наталя.

Вона хотіла пройтися порожніми вулицями міста. Почути, як хрумтить під чоботями білий сніг, що тільки-но випав.

Їй хотілося завити, дивлячись у холодне, тускне небо. Господи, як же хочеться не бути функціональним пристроєм! Людиною побути хочеться, як чоловіки.

На ній – все.

А він має один принцип: я працюю, я втомився.

Наталя абияк застебнула пуховик, сховала під шапку волосся, що заважало, і спустилася на перший поверх.

Магазин був на першому поверсі їхнього будинку. Щоправда, Вадим завжди казав, що в ньому все надто дорого, і вважав за краще їздити до гіпермаркету на машині.

Але не за зеленим горошком.

Наталя взяла банку зеленого горошку та пройшла до каси.

Раптом вона відчула, як хтось торкнувся її плеча.

– Наталю? – Почула вона і обернулася.

То був він. Володимир.

І вона відчула, як земля йде в неї з-під ніг.

– Як ти? Заміжня? Діти є?

– А ти?

І ось вони вже йдуть вечірньою алеєю, освітленою золотистим світлом ліхтарів. Падав м’який сніг, зимове місто ніби було оповите сяючим туманом. Вечір був напрочуд теплим для цієї пори року. Наталя навіть не звертала уваги на те, що вибігла без шарфа та в тонких рукавичках. Їй не було холодно. Їй здавалося, що вона опинилась у самому центрі весни. Тієї, їхньої першої весни.

Вона щось говорила, але насправді вона вся була охоплена спогадами, що обрушилися на неї.

Вони із Володимиром зустрічалися в останньому класі школи. Вона пам’ятала ту весну, маленькі клейкі зелені листочки, що ледь розпустилися, коли йдеш дорогою, а попереду тебе ніби розпускається хмара бірюзового листя.

Їй здавалося, що досі в її душі збереглася частинка того тепла, збереглася та надія на прекрасне майбутнє, коли тобі сімнадцять, і все життя попереду.

Потім, щоправда, виявляється, що широка дорога життя звужується до темної звивистої стежки, на якій треба не оступитися.

Але про це ніхто не каже…

Потім Володимир поїхав вчитися у Київ, працював там, Наталя іноді зустрічала його матір на вулиці і питала про нього, проте та відповідала сухувато і одразу поспішала у справах. Володимиру не потрібні були прив’язки до рідного міста, він мав бути там, де люди піднімаються на вершини, залишаючи минуле позаду, долають самі себе, заробляють великі гроші і не відволікаються на дівчаток, які тягнуть їх назад.

І поступово Наталя перестала питати… Та й її листування з Володимиром поступово зійшло нанівець.

Вона вийшла заміж, і начебто навіть з кохання. Але те, що починається зі щирого прагнення бути щасливим і зробити щасливою свою другу половинку, згодом перетворюється на щось протилежне. «Давай заведемо велику родину» перетворюється на «займися вже своєю дитиною», коли дружина на п’ять хвилин відлучилася в душі… «Що трапилося? Чим я можу допомогти» перетворюється на «Що ти вічно жалієшся? Що ти все негативиш?!». А «я все зроблю для тебе» через кілька років стає «Якби я хотів мити підлогу, то народився б жінкою», коли вагітна просиш допомогти з прибиранням.

І поступово та надія, яка виникає в юності, те тепло, яке несеш в душі, перетворюється на пережиття, до якого неможливо доторкнутися.

– Так я заміжня. Є син три роки.

– Якось безрадісно ти це сказала, – зауважив Володимир.

Наталя знизала плечима. А що їй лишалося робити? Корчити з себе щасливицю, обманювати? Марно, по ній і так все видно. Все в ній, починаючи від заклопотаного погляду, зайвих двадцяти кілограмів і закінчуючи пуховиком, що бачив життя, видавало жінку, якій залишився лише один крок до того, щоб перетворитися на вічно незадоволену всім, тітку, яка свариться з усіма в чергах…

– А ти одружений? – Запитала вона.

– Ні.

– Чому? – Здивувалася Наталя.

Володимир знизав плечима.

– Та якось не склалося. Не знаю навіть чому.

– А що ти раптом повернувся до міста? На свята приїхав?

– Ні, тобто і на свята також. Але взагалі я тут працюватиму. Моя компанія відкриває філію у нашому місті. Я подумав, чому б і ні?

Непомітно вони дійшли кінця алеї. Тут гасли вогники новорічної ілюмінації, темрява вступала у свої права. Наталя підвела голову і глянула йому у вічі. Раптом вона відчула, що опинилася в його обіймах, він відкинув її голову і поцілував. Декілька секунд вона добровільно і радісно перебувала в його обіймах.

Більше не було слів. Більше не було років. Залишилася тільки темрява, що обступила їх, і десь вдалині – реальне життя…

Потім вона звільнилася.

– Поїдемо до мене? – хрипко промовив Володимир.

– Але я не можу, – захвилювалася Наталя, – у мене дитина. Та й взагалі, Новий рік… На мене чекають.

– Розумію. Я сам від себе не чекав… Запиши телефон.

Вона дістала мобільний і записала номер. Руки тремтіли.

– Я чекатиму, – на прощання сказав Володимир.

Наталя повернулася додому близько десятої вечора. Усі вже зібралися. На столі купою стояли коробки із замовленою піцою.

– А що, ти кудись пішла, я не знаю, де ти там що приготувала, от і замовили!

– Все на плиті та в духовці, – сказала Наталя, взяла сина і пішла до іншої кімнати. Вона вклала Андрійка досить швидко, але ще довго сиділа біля його ліжечка і намагалася впоратися з тим, що піднімалася в її душі, згадуючи про Володимира.

Нарешті, перед Новим роком, чоловік вигукнув:

– Вже майже дванадцята, ти там де?!

– Тихіше ти, дитину розбудиш, – пошепки сказала Наталя і тихо зачинила за собою двері.

Вона трохи посиділа з гостями, випила келих ігристого і непомітно повернулася до кімнати. Ніхто не помітив її відсутності.

До самого ранку Наталя просиділа на підлозі.

Вранці гості нарешті пішли, залишивши по собі гору брудного посуду. До того ж треба було зняти постільну білизну, яку вона дала їм вчора і випрати. Наталя з сумом оглянула квартиру і прийнялась за прибирання. Вадим лежав на дивані, звично дивлячись у телефон.

– Я хочу поговорити з тобою, – сказала Наталя.

– Знову щось не так, – кудись убік сказав Вадим, але телефон відклав.

– Я хотіла поговорити про розподіл домашніх обов’язків.

– Знову.

– Так, знову. Ось дивись, ми працюємо однаково, по вісім годин. Але я, приходячи додому, витрачаю на домашні справи ще близько двох годин. Щодня по-різному: від сорока хвилин до двох годин. У це входить або приготування основної страви, тоді це довше або гарнір, тоді це займає менше часу. Плюс я щодня роблю міні-прибирання. Мию підлогу в коридорі та на кухні.

– Та ти дістала вже своїм прибиранням! – вигукнув Вадим, підвівся з дивана, накинув куртку і кудись пішов.

Андрійко заплакав. Наталя взяла його на руки.

Що ж вона зробила все, що могла.

Ні, вона не піддавалася почуттю і не здавалася минулому, пам’ять про яке охоплювала її. Швидше навпаки, в цей момент згасло тепло, яке так довго зберігається в її душі. Воно довго не гасло, черпаючи останні сили у невичерпному джерелі надій, яке називається ілюзією. Воно довго закривала очі, не вірячи, що світ такий, який він є, і іноді в ньому просто нема звідки взятися добру і розуміння. Але врешті-решт воно зникло, згасло…

Вона мислила чітко та ясно. І від цього їй було спокійніше.

Наталя посміхнулася. Вона не розлучатиметься, принаймні поки що. Не відпускатиме Вадима насолоджуватися вільним життям. Але й не відмовлятиме собі у своїх бажаннях. Володимир цілком підійде для нечастих необтяжливих зустрічей.

Наталя пройшла на кухню і налила собі ігристого у високий гарний келих.

З новим роком. З новим щастям.

Навряд чи можливе щастя у неї, з її втомленою душею. Навряд може зародитися щастя в душі, де зотлів шматочок часу… І де не залишилося нічого, окрім холодного розрахунку.

Але попереду був досить довгий відрізок життя, яким треба було пройти.

Вона заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом більше не було спогадів про весну. Не було пам’яті про тепло. Але і їй не хотілося залишатися в цій осені.

І тепер вона йшла в ту пору року, яку вибирала сама.