Дмитро повернувся у рідне селе. Зайшов до батьківської хати, поставив речі і одразу вирішив відвідати могилки батьків. На цвинтарі стояла тиша. Дмитро довго блукав по доріжках, і тільки по табличках зміг знайти рідних. Їхні пам’ятники були поруч. – Заросло все як, – зітхнув він.  Дмитро взявся до роботи, і вже через півгодини могилки були прибрані. Він поклав біля пам’ятника квіти, попрощався з батьками і пішов. Вже біля воріт Дмитро зустрівся з якоюсь жінкою. – Дмитро? – сказала вона. Чоловік глянув на незнайомку, придивився і застиг на місці, не вірячи своїм очам

Дмитро Іванович повертався до рідних країв. Як довго він тут не був, навіть не думав, що колись повернеться туди, де народився і виріс. Коли він вийшов із вокзалу на вулицю, він насамперед широко вдихнув свіже повітря своєї улюбленої батьківщини. Він вже довго так стояв і насолоджувався яскравим сонечком і повітрям, за яким він скучав багато років і не чув, як таксисти наввиперед пропонували йому свої послуги. Комусь це здасться смішним, але Дмитро Іванович вважав, що кожна країна, кожне місто та кожне село має свій неповторний аромат. Наприклад, у тому селі, звідки він родом пахло свіжим сіном та парним молоком, а в Баварії, звідки він повернувся, пахло смаженими сосисками.

Нарешті він озирнувся і, побачивши довкола себе кілька таксистів, що дивилися на нього як на того, хто прилетів з іншої планети, усміхнувся їм, і сказав:

– Ну, що хлопці, довезете мене швиденько?

– Довеземо!

– Тоді поїхали!

Він довго їхав мовчки, лише дивився на всі боки, як заворожений, ніби іноземний турист, який у перший раз побачив країну.

– Ви у нас вперше?

– Ні, що ви! Я тут виріс, я тут народився.

– Ви так захоплено дивіться на всі боки, що я подумав…

– Я просто давно тут не був… Виїхав, коли був ще молодим, а повертаюся лише зараз.

– Вам є де зупинитися?

– Так-так, я їду до батьківського будиночка, туди, де я колись був щасливий.

– Зрозуміло…

– Ви мене довезете до автовокзалу, я далі сам якось…

– Ні, що ви! Я довезу вас туди, куди ви скажете! Назвіть адресу.

– Добре, тоді їдемо до Калинівки!

Чим ближче він під’їжджав до рідних місць, тим сильніше було його хвилювання. Він послабив вузол краватки і розстебнув комір сорочки.

– Юначе, ви не проти, якщо я опущу трохи скло?

– Так-так звичайно. Вам зле?

– Щось я зовсім розхвилювався, просто як хлопчик перед зустріччю з коханою.

– Нічого буває…

– Ви мені зупините на в’їзді, далі я сам. Хочу пройтися рідними місцями.

– Добре, як скажете.

Дмитро Іванович мовчки йшов дорогою. Яскраве сонечко пестило його теплим промінням, а легкий вітерець ворушив його сиве волосся.

– Господи! Добре як! Ой, а що це? Куди тепер йти? 

Здається, до такого Дмитро Іванович не був готовий. Раніше невелике село, що складається з невеличких хаток, розрослося і змінилося до невпізнання. Скрізь стояли цегляні котеджі, на центральній дорозі, якою він йшов, виросли магазини та школа. Як давно він тут не був, як би тепер не заблукати у такій красі.

– Дівчино, не підкажіть, як пройти на вулицю Шевченка?

– Шевченка? Ідіть прямо, там, біля церкви звернете ліворуч, пройдете двісті – триста метрів, побачите місцеву лікарню, от за нею і знаходиться вулиця Шевченка.

– Дякую дівчино.

Цікаво як, школа, церква, лікарня… Раніше тут такого зроду не було. До школи їздили до сусіднього села, до церкви теж. Нарешті він знайшов будинок, у якому пройшло його дитинство та юність. Він відчинив хвіртку і зайшов у двір. А тут майже нічого не змінилося. Також як і раніше ростуть квіти, а там трохи подалі фруктові дерева.

– Дмитро, це ти?

– Привіт, Сергію!

– Я думав, що ти вже не приїдеш!

– Так, ось наважився…

– Ну і правильно. Стільки років минуло з того випадку… До речі, Маринка…

– Сергію, давай змінимо тему. Я не хочу про неї згадувати.

– Як знаєш … А дім у тебе добротний! Тут як все перебудовуватися почалося, ми думали, твої продадуть все і поїдуть, а вони ні, лишилися.

– Мама дуже любила ці місця. Скільки разів я кликав її до нас, не захотіла. Довелося кредит брати і гроші їй вислати, щоб будинок відбудувала.

– Ну і правильно. Ти сюди як надовго чи знову поїдеш?

– Я сюди назавжди! Ти мене вибач, мені ще озирнутися треба, порядок навести… Ти приходь увечері, чаю поп’ємо.

– Ну, який чай, Діма, ти що? Я зберу наших і ми прийдемо, тож готуйся! А щодо прибирання не хвилюйся, я зараз пришлю сюди своїх доньок, вони миттю тут у тебе порядок наведуть!

– Дякую, Сергію, що б я без тебе робив!

Дмитро Іванович пройшов у глиб саду, підійшов до будинку і запустив руку під половицю, звідки дістав ключ. Він мимоволі посміхнувся, все було так само, як і в дитинстві. Батьки завжди залишали ключі під половицями, і йому зараз здавалося, що вони кудись ненадовго вийшли і ось-ось мають повернутися. Він обходив кімнату за кімнатою, звідусіль віяло затишком та теплом. У кожній кімнаті було щось, що зроблено руками його батьків, мереживні накидки на подушках, маленькі подушечки. Якою ж мама була майстринею! А цей стіл із табуретками змайстрував батько! Він пройшов на кухню і відчинив комору. На полицях стрункими рядками стояли соління, варення, узвари. Як давно він не куштував маминого варення… Взявши одну зі банок, Дмитро Іванович поставив чай. Мами не стало рік тому, а все залишилося так, як за її життя. Сестра, як провела в останню путь її, так закрила хату і більше не приїжджала сюди. Ну, нічого, зроблю їй сюрприз, запрошу на вихідні, нехай приїде з сім’єю. Скільки років я її не бачив… Все лише телефоном спілкувалися.

Увечері у будинку Дмитра Івановича зібралися його шкільні товариші. Вони до ранку розмовляли та згадували ті часи, коли вони були молодими. Раз у раз можна було чути, а ти пам’ятаєш, а ти знаєш! Під ранок всі розійшлися, і Дмитро Іванович, прибравши зі столу, і вмившись, зазбирався на цвинтар. Він нарвав квітів, зачинив двері і пішов відвідати своїх батьків.

На цвинтарі стояла тиша, тільки зрідка можна було почути каркання ворон. Він довго плутав по доріжках, і тільки по табличках зміг знайти рідних. Їхні могили були поруч, навіть відхід в інший світ не зміг розлучити їх, подумав він. Дмитро Іванович важко зітхнув, він досі пам’ятав, як його зрадили двоє близьких для нього людини, його наречена та найкращий друг.

– Заросло як!

Напевно, Ніна після прощання більше не приїжджала. Дмитро Іванович взявся до роботи, і вже через півгодини могилки батьків були очищені від трави. Він поклав біля пам’ятника квіти і сів на лаву. Дмитро Іванович довго сидів, шкодуючи, що не приїхав сюди раніше, що не відвідував батьків, коли вони ще були живі. Ні, він був хорошим сином, часто дзвонив, щомісяця надсилав їм непогані гроші, але…

Дмитро Іванович вже збирався йти, як біля воріт цвинтаря зустрівся з жінкою. На душі стало хвилююче. Цю жінку він впізнає з тисячі, той самий погляд, та сама хода.

– Дмитро! Ти повернувся?

– Привіт, Марино, так повернувся.

– Надовго?

– На зовсім…

– Ти так швидко поїхав, навіть не попрощався, а потім я дізналася, що ти одружився. Як твоя дружина? Як діти?

– Із дружиною розійшлися кілька років тому. Син одружений, донька теж вийшла заміж… Вибач, я поспішаю.

– А я до батьків прийшла…

Дмитро Іванович кивнув головою і вийшов за ворота.

– Діма! Стільки років минуло, може, ти нарешті поясниш мені, чому лишив мене і поїхав?

– Лишив? Ти нічого не забула? Це ти мені зрадила! Я бачив, як ти з Олексієм цілувалася!

– То ти через це поїхав? Я тоді на тебе чекала, тут Олексій прийшов, почав чіплятися… А потім поліз цілуватися. Я абияк від нього відсторонилася його і швидко пішла. Адже я так і не вийшла заміж, все на тебе чекала, думала, ти повернешся, а ти поїхав, а потім я почула, що ти в Німеччині живеш, одружився, діти пішли…

Дмитро Іванович стояв і не міг поворухнутися. Нарешті трохи прийшовши в себе він підійшов до Марини.

– Який же я був не розумний! Я думав, що ти Олексія любиш, тому й поїхав. А потім мені роботу запропонували, там із дружиною познайомився, вона в мене німкеня. Ну а потім на її батьківщину переїхали. Скільки жив, так і не зміг там звикнути… Пробач мені, Марино. Стільки років не пробачав  тебе, сердився, хоч у глибині душі і любив тебе сильно, а зараз як побачив тебе, так разхвилювася.

– Я теж стільки років про тебе думала … Олексій тоді ще довго вився навколо мене, навіть приходив свататися. Тільки я його не любила, виставила його. Потім він з Людкою, сусідкою нашою одружився. Нині його не впізнати, гульбанить сильно. Гаразд, ти йди, і так я надовго тебе затримала.

– Марино, я тебе почекаю, разом повернемося.

– Добре, я зараз до батьків схожу, ти поки посидь на лавці.

Марина стояла біля могилки батьків, у її очах стояли сльози. Їй було шкода батьків, шкода себе, шкода Дмитра Івановича. Він нечутно підійшов до неї ззаду і обійняв її.

– Я знаю, що тут не місце для зізнань. Я тоді вчинив, як останній негідник.… Запізнився стільки років. Я хочу попросити твоєї руки у твоїх батьків. Марино, ти вийдеш за мене заміж?

– Вийду …

Дмитро Іванович з Мариною йшли пліч-о-пліч. Хто знав про їхню історію, невільно посміхалися, нарешті вона дочекалася його, нарешті він повернувся, нарешті вони разом! А вони йшли дорогою і з кожним кроком, наче молоділи від щастя, адже тепер вони завжди будуть разом і ніхто їх більше не розлучить.