Микола порався на городі, коли до будинку під’їхала машина. Чоловік вийшов у двір. Біля дверей будинку стояв його син Сергій. – Привіт. А я тебе шукаю, – сказав він. – І тобі привіт! – усміхнувся батько. Ратпом Микола помітив, що Сергій дуже схвильований, явно через щось переживає. – У тебе щось сталося? – запитав він. – Олена чекає на дитину, – сказав старший син. Микола зрадів, привітав. – Тільки не за тим ти прийшов до мене, щоб цю новину повідомити. Не тягни, кажи, – поквапив він сина. Сергій все розповів батькові. Микола вислухав сина, і застиг від почутого

Микола був із тих чоловіків, яким все по плечу. Він збудував будинок, народив двох синів і посадив на своїй ділянці багато дерев. Загалом життя прожив не дарма.

Будинок збудував сам, своїми руками, у межах міста, у приватному секторі. Згодом провів газове опалення, підключив воду. Все облаштував, як у міській квартирі, навіть поставив ванну. Тільки будинок був просторіший за квартиру і без набридливих сусідів.

Розумниця та красуня дружина все встигала: і нагодувати, і дім прибрати і за городом стежити. Микола у всьому їй допомагав. Росли в сім’ї два сини з різницею у п’ять років. Живи та радій.

Ось тільки дружина занедужала серйозно і не стало її, коли молодший син у четвертому класі навчався. Довго сумував Микола, але взяв себе в руки. Тяжко було одному, не вистачало в господарстві жіночої руки. Але про весілля навіть не думав.

Вони з дружиною завжди мріяли, що діти здобудуть хорошу освіту, досягнуть успіхів у житті, збудують кар’єру. Все для цього зробили. Старший Сергій закінчив школу та вступив до інституту. Одружиться і буде господиня в хаті. Микола пишався старшим сином. Молодший до наук не дуже тягнувся, але допомагав батькові у всьому.

На четвертому курсі Сергій справді одружився.

– Місця багато. Я вам будинок будував. Що хорошого жити у багатоповерхівці із сусідами? – Скільки не намагався Микола відмовити молодих даремно не витрачати гроші на орендоване житло, нічого в нього не вийшло.

Олена, молода дружина старшого сина, навідріз відмовилася жити в приватному будинку та ще й з батьком чоловіка. А Сергій не заперечував дружині, любив. Попереживав Микола і змирився. Нехай живуть як хочуть.

– Ти хоч приведи дружину в будинок. Для кого я його будував? – казав Микола молодшому синові.

– Мені ще рано про одруження думати, – відмахувався той.

Наробить восени заготовок Микола, половину старшому синові віддасть. А той не дуже й бере, мовляв, Олені соромно, адже ні вирощувати, ні збирати, ні закочувати не допомагала.

– Я не чужим людям даю, а дітям рідним. Беріть і їжте, бо ображуся остаточно, – казав Микола, віддаючи синові об’ємну сумку. – З’їсте, ще дам.

Молодший син закінчив школу, але вчитися далі не схотів, служити пішов.

Якось прийшов до батька старший син. А розмова не клеїлася, ходив все Сергій навколо і навколо. Бачив Микола, що хвилює щось сина, а сказати переживає чи соромиться. Не витримав, попросив розповісти, що хвилює його.

– Олена чекає на дитину. Син буде, – сказав старший син і дивиться, як відреагує на новину батько.

А Микола зрадів, привітав.

– Тільки не за тим ти прийшов до мене, щоб цю новину повідомити. Не тягни, кажи, – поспішив він сина.

– З появою дитини витрат буде багато, а зарплата лише моя. Олена в декрет за місяць піде. Важко платити за орендовану квартиру, – почав пояснювати Сергій.

– То приходьте жити до мене. Ігор служить, заважати нікому не будете. Хата велика, місця всім вистачить. А якщо мало, то прибудову зробимо. Усі зручності є. У нас і повітря тут чистіше, ніж у центрі міста. Для дитини саме те. Чого думати? Давно кличу, – радісно сказав Микола.

– Олена не хоче. І як ми тут будемо всі разом? Дитина не даватиме спати тобі, пелюшки по всьому будинку. А Ігор повернеться? А одружиться? Дякую, звичайно, але це не вихід, – сказав Сергій.

– Ти ж не поговорити про це прийшов, правда? У тебе є інша пропозиція? – прямо запитав Микола.

– Є, тату. Батько Олени пропонує вам скинутися навпіл і купити квартиру. У нього на роботі один співробітник терміново і недорого продає – їде жити закордон, – гаряче почав пояснювати син.

– А багато треба? Адже вам однокімнатна не потрібна, як я розумію? Дитина скоро з’явиться. Є в мене деякі заощадження. Говори прямо, скільки треба.

Сергій назвав суму та з очікуванням подивився на батька.

– Це вартість всієї квартири чи лише моя половина? – Запитав Микола.

– Тільки твоя, – трохи зам’явшись, відповів Сергій.

– Це все що у мене є. Повернеться Ігор, одружиться. Як же я його залишу без допомоги? А якщо він захоче вчитися? Це несправедливо. – Похитав Микола головою.

– Тату, та допоможемо ми йому обидва. Шкода упускати такий шанс. Потім за такі гроші не знайдемо квартири. А народить Олена, взагалі не до цього буде, – почав умовляти Сергій батька, помітно хвилюючись.

Цілу ніч не спав Микола. Так і так думав, а не виходило догодити обом синам. Виходило, що молодшого все ж таки доведеться обділити. Але не на вулиці залишиться. Може, його дружина буде зговірливішою, прийде господинею у великий будинок. І Сергія теж без допомоги не залишиш. Краще, звичайно, щоб погодилися переїхати до нього. А може, вони мають рацію, що не хочуть разом із батьками жити?

Згадав, як сам поневірявся у тісній квартирі з батьками, коли одружився. Тоді й вирішив, що будинок збудує, щоб усім місця вистачало. А сучасна молодь не хоче на городі копатися. Квартиру їм подавай.

Вранці зателефонував Сергію і потішив, що грошей дасть. Незабаром Сергій купив квартиру та запросив батька на новосілля.

Квартира не сподобалася Миколі. Після просторого будинку здавалася тісною, а кухня взагалі крихітною. Але сват сказав, що молодим краще окремо жити і ні від кого не залежати. Може, й має рацію. Микола не почав сперечатися, сподіваючись, що хоч молодший син із ним залишиться.

А Ігор повернувся, влаштувався працювати водієм із гарною зарплатою.

– Що толку, що Сергій закінчив інститут? – казав він. – Не гроші отримує, а сльози.

Через рік Ігор привів до будинку дружину. Не красуню, але господарську. Микола не міг натішитися. Марія готувала, прала, прибирала будинок, але в землі теж не любила копатися. Міська, не звикла.

Микола вийшов на пенсію та зайнявся городом. Одна із сусідок часто просила його щось підремонтувати, то допомогти скопати город. У Миколи руки золоті. А що? Незважаючи на вік, він був видним чоловіком. А вона його пирогами та борщами тішила.

Якось так само собою вийшло, що лишився він у неї. Будинок до ладу довів, стоїть як іграшковий. А з двох городів урожаю більше продавати навіть виходило. Гроші знову ж таки не зайві.

Погано просто так жити, не по-людськи. Покликав Микола сусідку заміж. А та йому відмовила. Пояснила, що дочку має, своєю сім’єю живе. Не проти вона, щоб мати з Миколою жила, але переживає, що він претендувати на будинок у разі чого буде.

– Не буду. У мене є свій. Можу нотаріально відмову написати, – навіть образився Микола.

– Так воно так, тільки переживає. Адже не знаєш наперед, як життя повернути може. Навіщо нам штам у паспорті? Ми не молоді, дітей заводити не збираємось. Ти добрий чоловік, надійний, але заміж за тебе, вибач, не піду, – сказала, як відрізала.

Микола не став умовляти. Змирився. Та й господиня вона була що треба. Добре жили, тільки відпущено їм не так багато часу. Не стало її відразу.

Приїхала її дочка на прощання. Одразу після поминок, не відкладаючи у довгу скриньку, завела розмову з Миколою. Подякувала за допомогу мамі, за ремонт будинку, але настав час йому і честь знати – йти додому.

Микола мовчки зібрав речі та повернувся до свого дому. Але переживав сильно через втрату близької людини, та й не шкодуючи себе працював на двох городах, що сталася біда. Вчасно швидка приїхала. Легко відбувся, швидко та майже повністю відновився після недуги.

Сподівався Микола онуків няньчити. У Сергія Олена другого вже народила, але жили окремо. А у молодшого сина із дружиною дітей не вийшло. Звикли вони вільно жити, повернення батька несильно їх втішило. Обидва добре заробляли, а витрачати особливо нема на що. Ось і купили на накопичені гроші собі однокімнатну квартиру, з’їхали з дому.

Дуже засмутився Микола. Мабуть, даремно будинок будував для дітей, спину гнув. Не потрібний їм ні він, ні його дім. Якось коли він був на городі, знову сталося з ним нещастя. Пережив і це, але працювати на городі більше не зміг, закинув його. Слава Богу, себе поки що сам обслужити міг, без сторонньої допомоги обходився. Тільки став забудькуваним і розсіяним.

І згодом ставало все гірше. Брати зустрілися, щоби вирішити, хто батька візьме до себе жити. У старшого брата козир – двоє дітей та квартира, хоч двокімнатна, але тісна. По всьому виходило, що забрати до себе батька має молодший із братів. Він не має дітей і квартира велика, хоч однокімнатна.

– А якщо батько житиме в тебе, то навіщо нам дім? Пропоную продати його та гроші розділити порівну. Купимо квартири побільше, і батько житиме по черзі у кожного з нас, – запропонував старший брат.

Молодший погодився. Купив двокімнатну квартиру, перевіз до себе батька. Тільки Миколі ставало все гірше. Син із дружиною на роботі, а він, то холодильник залишить відкритим на весь день, усі продукти зіпсуються. То ще щось.

Пам’ять зовсім підводити стала, часом не впізнавав навіть сина. Марія прийде з роботи втомлена, а тут треба прибирати квартиру, батька готувати.

– Не можу більше. Я сама скоро не витримаю, – скаржилася вона чоловікові. – Зроби що небудь. Є ж для таких людей спеціальні заклади. Розумію, що тобі батька шкода, а мене не шкода? Піду я, – плакала вона.

– А хто там за ним доглядатиме? За живих дітей батько в будинку пристарілих житиме? Погано це. Як мені жити далі із цим? – відповів Ігор. – Я поговорю із Сергієм. Нехай візьме батька до себе на якийсь час, щоб ти відпочила.

А старший брат забув про свою обіцянку.

– Не витримає батько переїзд у незнайоме місце, – відповів він братові.

Не знаючи, що робити, Ігор став часто гульбанити, намагаючись уникнути проблем і сварок із дружиною. Але дружина отримала своє, Ігор здався і почав збирати документи, щоб оформити батька у спеціальний пансіонат. Там таки постійний догляд і нагляд буде.

Батька було шкода. Завжди такий активний, руки золоті, а зараз… Але й дружину втрачати не хотів.

Нарешті, всі документи зібрані, місце батькові у спеціальному пансіонаті виділено, гроші заплачені, машина чекає біля під’їзду. Підійшов Ігор до батька і побачив, що з його очей котяться сльози, гублячись у глибоких зморшках, наче відчув він щось.

Стало не по собі молодшому сину. Не витримав, відвернувся, витираючи очі долонею. А машина сигналить біля під’їзду, дружина стоїть у дверях із сумкою із речами Миколи.

– Пробач, тату, час нам. – Взяв він батька за руку і повів до виходу.

Батько слухняно пішов. Перед сходами раптом зупинився і осмислено глянув на сина. У Ігоря знову стало важко на душі – рідного батька віддає. Він сумнівався, чи правильно робить. Може, поки не пізно, чи варто все переграти?

А Микола раптом сперся на його руку всім тілом, закотив очі та зліг на на бік. Ледве Ігор встиг підтримати його…

На поминках старший брат пустив сльозу. Казав, яким добрим був Микола батьком, і навіть пішов вчасно та легко, до останнього на своїх ногах ходив.

А молодший ніяк не міг позбутися почуття провини. Не міг пробачити собі, що хотів віддати батька. І з дружиною в нього все навперекій пішло. Не звинувачував її, розумів, що діставалося їй. А все ж таки…

Хтось засуджував братів, до того ж обох. А кому довелося доглядати таких родичів, розумів і співчував молодшому з братів. Адже саме йому та його дружині дісталося доглядати нездужого батька, приймати нелегке рішення.

Чому в одній сім’ї діти виходять такими різними? Чому так відбувається? Адже батьки однаково любили обох синів.

Ніхто не знає, що чекає на нас у старості. Щасливим є той, у кого батьки до останніх днів міцними залишаютья.