– Тату, давай розберемо горище. Пора вже в будинку порядок навести, – сказала якось Ірина, коли прийшла відвідати батька. Ірина була права. Вже рік минув, як не стало Ніни – дружини Івана, треба щось міняти у житті. – Я сам розберу, може, щось там потрібне знайду. Їдьте додому, я до вихідних впораюсь, – відповів доньці Іван. Наступного дня Іван піднявся на горище і став перебирати речі дружини. Дійшла черга до книг. Іван переглядав які книги залишити, як роптом з одієї з них випав запечатаний конверт. Чоловік відкрив конверт, прочитав лист і застиг від прочитаного

– Тату, давай розберемо горище. Пора вже будинок упорядкувати. Зробимо там другий поверх, світлу кімнату, – сказала Іринка, коли прийшла відвідати батька.

Ірина права. Вже рік минув, як не стало Ніни – дружини Івана, треба щось міняти у житті. Розібрати горище – це означає викинути добру частину речей, які цінувала Ніна. Іван їй казав, що все це – барахло, і не треба все це збирати, але дружина бурчала, все пакувала і відносила на горище. 

«Колись у нагоді стане!» – казала вона, але нічого так і не знадобилося.

– Я сам розберу, може, щось там потрібне знайду. Їдьте додому, я до вихідних упораюсь, – відповів доньці Іван.

О, скільки ж речей на горищі. Одяг – її відразу на звалище, все вже старе. Старі шафки, полиці, етажерки. Чоловік Ірини майстер на всі руки, може надасть всьому цьому якесь нове життя?! Ну переробить на щось нове. Та ні, мабуть, викине, а шкода. Книги, перев’язані ленточкою. Хто їх зараз читає, тим паче такі. Вони десятиліттями стояли в серванті, ще з того часу, як були батьки Ніни, які жили в цьому будинку. Книги виставляли на полиці більше для краси – цікаві читали, а ось такі на кшталт: «Гербарій для душі», служили швидше експонатами. Може їх одразу із одягом у багаття у дворі? Так гарна ідея.

Іван закидав у багаття все барахло, яке вже точно не знадобиться. Так само було і з книгами-експонатами: погортавши поспіхом майже склеєні роками сторінки, вони вирушали у багаття. Ось тільки в одній книзі між сторінками Іван знайшов запечатаний конверт. Лист був адресований до частини, де служив Віктор – його найкращий друг ще з дитинства. Вони дружили понад 50 років і були як брати. Іван одружився перший, а через рік зіграли весілля Віктор з Оленою. І в горі, і в радості завжди разом дружили сім’ями. Тільки потім Віктор з сім’єю переїхали в інше село, 40 км. один від одного, але хіба це відстань для справжньої дружби?

Іван почав зустрічатися з Ніною ще до служби. Як пішов на службу, Ніна йому писала. Одного разу мало не посварилися у листуванні, але потім помирилися, Ніна його дочекалася. А за півроку до повернення Івана пішов на службу і Віктор. Коли він повернувся, було багато радості, грали весілля, народжували дітей. Якось життя проходило гладко, нічого поганого навіть пригадати неможливо. Ось тільки відхід Ніни – не дожила вона до золотого весілля. Важко переживав Іван, але була сильна підтримка: діти, онуки та вірні друзі.

Лист був адресований Віктору, але зворотна адреса – від Ніни. Дивно, що вона могла написати другові Івана, ніби ніколи не писала. Що ж у конверті? У ньому листок із зошита та кілька рядків:

«Дорогий Вітя! Давай забудемо про все, що між нами було, та й Івану про це не треба знати, все ж таки ви друзі. У нас з Іваном налагодилися стосунки, я зрозуміла, що кохала і кохаю тільки його одного. Ми з Іваном скоро одружимося, а це означає, що в мене з ним буде міцна сім’я, тому всі наші таємні зустрічі з тобою не рахуються, ніби їх і не було. Сподіваюся, ти мене зрозумієш, бувай, Ніна».

Іван застиг від прочитаного. Що означає – «що між нами було» та «наші таємні зустрічі». Як могла його кохана Ніна йому зрадити та мовчати все життя? Ах, цей Віктор, пройдисвіт! Друга з себе вдавав, у вірності присягався! Ну, негідник! А може, у Ніни з Віктором що й було протягом цих довгих десятиліть, просто добре приховували? “Таємні зустрічі”! Іван набрав номер телефону Віктора:

– Здоров, Іване, як справи? – весело спитав Віктор.

Іван у відповідь тільки важко видихнув у слухавку.

– Іване, тобі зле? Швидку викликати? Приїхати до тебе? Зараз ми зятя попросимо, він нас до тебе привезе разом із Оленкою.

– Не треба з Оленкою, – попросив Іван. – Чоловіча розмова!

За півгодини Віктор приїхав. Зять сказав, що забере його за кілька годин, а поки що з’їздить у справах. Іван сидів біля багаття. Коли Віктор підійшов до нього, Іван простяг йому конверт із листом.

– Це тобі, вибач що розкрив. Цікаво було.

Віктор прочитав і зітхнув.

– Нічого мені не хочеш сказати?

– У тебе є щось з запасів? – Запитав Віктор. – Чи мені до магазину сходити?

Вже пізніше, коли чоловіки сиділи за столом один навпроти одного, почалася розмова.

– Ти думаєш, тобі одному Ніна тоді подобалася? І я таємно по ній зітхав, але вона тебе кохала. А от коли ти на службу пішов, то вона дуже за тобою сумувала, майже півроку з дому не виходила. Ну, а потім раптом шукала втіхи, до мене зверталася, часто плакала в мій жилет. Ось я не стримався і поцілував її, за що спочатку й дісталося від Ніни. А потім вона якось прихильніше до мене стала. Але у нас нічого особливого не було, ну поцілувалися кілька разів і все.

Іван так погано подивився на товариша, що Віктору аж не по собі стало.

– Пару разів поцілувалися? Досить обманювати! Що у вас було?

– Та я тобі, Іване, дружбою присягаюся, нічого не було крім безневинних поцілунків!

– «Дружбою присягаюся!», «Невинні поцілунки», – передражнив Іван. – Вже достатньо, що ви цілувалися!

– Ну ти ж теж не святий. Он до Ганни бігав, коли в тебе Іра народилася. Сам казав –  цілувалися.

– Ганна мені не друг, а ти – друг. І взагалі, це тільки по молодості було, і нічого серйозного, тільки цілувалися, та й то не всерйоз, а заради сміху.

– І в мене ж було по молодості. І також тільки цілувалися. А коли я з служби повернувся, то подивився на Ніну іншими очима – як на сестру! А вона на мене як на брата! Це правда! І Оленку я потім усією душею полюбив, ніколи на жодну жінку більше не подивився, а Ніна любила тільки тебе. Ну, вибач ти мене. Так, каюся – цілувалися, але не більше!

Розмова особливо не клеїлася: Іван хмурився, а Віктор вже не знаходив слів, щоб виправдатися і вибачитися. Незабаром приїхав зять і забрав Віктора. Наступного дня Іван прийшов на могилку до покійної дружини.

– Ех, Ніна, що ж ви з Віктором наробили? Як тепер мені довіряти йому, і як, як і раніше, любити тебе? І чому ти тоді не надіслала цього листа? Загубила його, чи що? Сунула в книгу і загубила. І чому я одразу не поклав у багаття цю книгу? От поклав би, не гортаючи, і нічого не дізнався би. А зараз так на душі важко, ніби у вас це все не було в молодості, а вчора. І як тепер із цим жити? Треба якось прийняти і пробачити, що тут поробиш. Ну, що ще розповісти? Діти та онуки вирішили на горищі ремонт зробити, ось, очищаю горище…