Вероніка зібрала валізи і присіла на ліжку перед дорогою. – Зарядку від телефону взяла? – запитав Микола, увійшовши в спальню. – Все взяла, – усміхнулася дружина. –  Добре. Давай я тебе на вокзал підвезу, – запропонував він. – Я сама доберуся, у тебе ж важливі справи на роботі, – Вероніка поцілувала на прощання Миколу, взяла валізи і вирушила в дорогу. Микола також поїхав на роботу. Чоловік повернувся додому пізно, зайшов на кухню і застиг, побачивши дружину. – Ти чому не поїхала? – захвилювався він. Вероніка мовчала. – Кохана, на тобі обличчя нема! Що сталося? – здивувався Микола, не розуміючи, що відбувається

Усі вважали Вероніку щасливою. Люблячий чоловік працює у будівельній компанії та добре заробляє. Квартира, машина, відпустка на море, щорічні поїздки до Праги та Дубаї.

Так, пристрасті давно стихли. Рівні передбачувані стосунки, без сварок та потрясінь. Син навчається у дев’ятому класі, батькам не завдає жодних проблем. Що ще можна мріяти?

Коли п’ятнадцять років тому Микола зробив їй пропозицію, мама та подруги в один голос твердили, що їй пощастило, мрія, а не наречений. З ним вона житиме, як у Христа за пазухою. І не помилились. Так і було донедавна.

А потім… Вероніка закохалася. І друзі, і колеги, і чоловік, звичайно, помітили зміни в ній. Очі сяють, посмішка не сходить із губ. Вона скинкула зайве і стала гарнішою.

– Така ти мені ще більше подобається. – Чоловік потягнувся до неї губами.

Вероніка знайшла в собі сили не смикнутися, не відсахнутися, вона лише трохи відвела голову і прикрила очі.

Вона любила Олега, як ніколи не любила чоловіка. Чи забула? Ні, такої пристрасті не відчувала точно. Нині все було по-іншому. Навіть перша закоханість у сімнадцять років не була такою яскравою та всепоглинаючою.

Олег був молодший за неї на п’ять років. Але хіба це важливе? Вони зустрічалися уривками, в обідню перерву, в машині. Вона не бігла до нього – летіла. Ледве переконувала себе розірвати обійми і піти. Жила від зустрічі до зустрічі із ним.

Вероніка і сама хвилювалася від свого почуття. Не думала, що так буває, у її віці. Хоча, який у неї вік – всього тридцять сім років. Виявляється, кохання таке різне. Вона відчувала себе молодою, живою та щасливою.

Іноді ночами її накривали докори совісті по відношенню до чоловіка та сина. Але Павло великий, за два-три роки сам закохається, і вона не буде йому потрібна. Він зрозуміє її тоді. Повинен зрозуміти. Так присипляла Вероніка свою совість.

Вдома намагалася виглядати колишньою: спокійною та уважною. Так і жила – на межі обов’язку та пристрасті. Син щось таке підозрював. Здивовано придивлявся до неї.

– Ти змінилася, мамо. Чи не закохалася? Знайшла чоловіка краще за тата? – Павло дивився холодно, осудливо.

– Що ти таке кажеш? Я вас кохаю. Фантазер ти мій. – Вона простягла руку, щоб потріпати сина по неслухняним вихорам.

Павор різко відхилив голову вбік, підвівся з-за столу і, не дивлячись на неї, вийшов із кухні.

Син правий. Вона втратила обережність. Втомилася вдавати, що все, як і раніше, ділити себе надвоє. Помітив Павло, отже, помітить чоловік та інші. Вероніка замислилась. З цим час щось робити. Але як відмовитися від кохання? Вона не витримає без Олега. Вероніка не знаходила виходу.

Тільки подруга Тамара була в курсі її переживань. Вероніка не змогла тримати у собі шквал емоцій, розповіла.

– І скільки це триватиме? Рік-два? Рано чи пізно чоловік помітить, чи здогадається.

– Павло вже ставить запитання, – схвильовано відповіла Вероніка.

– Ось ось. Ви зустрічаєтеся уривками. Кохання коханням, але ти його не знаєш зовсім. Зустрічатися – це одне, а жити разом – зовсім інша річ. Вам треба тижнів на два поїхати кудись, побути разом. Багато кого така зміна обстановки і повернуло в сім’ю. Повір мені. А далі буде видно, – запропонувала подруга.

А невдовзі Олег поділився новиною.

– Мені запропонували гарну посаду на новому заводі у Вінниці, дають квартиру. Поїдемо зі мною. Син великий, вони впораються із батьком. Потім заберемо його, якщо захоче. Я дуже люблю тебе. Не витримую, коли думаю, що ти з ним …

– Я не з ним, я з тобою, – відповіла Вероніка, цілуючи його. – Коли їхати?

– Незабаром. Через два тижні.

Вероніка розуміла, що це неправильно, але не могла, не хотіла боротися із почуттям. Нехай несе її хвилями любові. Вона відповість за все, коли настане час.

Декілька днів Вероніка ходила задумлива, що не сховалося від чоловіка.

– Що з тобою? – Запитав він.

– Мені Тамара віддала путівку до Праги. Уявляєш? – Вероніка винувато подивилася на чоловіка.

– А коли їхати? – Запитав Микола.

– Незабаром. Гаряча путівка. У Тамари бабуся занедужала. Потрібно доглядати її.

– У мене за тиждень здача об’єкта. Я не можу поїхати з тобою. Вибач.

– Я розумію. Середина навчального року. Дев’ятий клас – не жарти. Забирати Павлика з навчання не можна. Та й путівка лише одна. Ні, я без вас нікуди не поїду. Нехай віддасть комусь іншому.

Обманювати було соромно. Не заслужив Микола такого. «Яка я егоїстка», – докоряла себе Вероніка.

– Їдь. Усього на два тижні. Ти багато працюєш, та й квартира на тобі, й ми. Тобі треба відпочити. Ми з Павлом впораємося. – Чоловік усміхнувся.

Вона чинила опір якийсь час, а потім здалася. Купила нову сукню, потихеньку збирала валізу. Щодня готувала щось смачне – намагалася загладити провину перед чоловіком та сином.

А самій хотілося вигукувати на весь світ, що любить, що всім бажає такої любові та щастя, навіть своєї неласковій свекрусі. Нехай і їй перепаде бодай частка такого щастя.

В останній день її переповнювало від хвилювання. Цілу ніч не могла заснути. Думала та сумнівівалася. “Що я роблю? Відмовитись, поки не пізно. І лишитися без нього? Ні. Я роблю все правильно. Зрештою, життя одне. Якби таке кохання спіткало чоловіка, він би не роздумував, не тягнув, давно б пішов. Чоловіки до такого легше відносяться. Відкупився аліментами і вперед – у нове щасливе життя».

Вранці чоловік намагався проводити її на вокзал. Вона вмовила його поїхати на роботу.

– Здача об’єкта справа серйозна. Мало що. Я на таксі чудово дістануся.

– Зарядку від телефону взяла? – Біля дверей він ніжно поцілував її.

Син, йдучи до школи, побажав добре відпочити та попросив привезти сувенір.

Ну от і все. Вероніка покинула свою затишну та любовно обставлену квартиру. За звичкою підняла смітник з підлоги, вимила посуд. Їй було спокійно та добре тут. А що чекає попереду?

Зітхнула, одяглася, взяла валізу і вийшла з квартири, зачинивши, як думала, назавжди за собою двері.

Вони домовилися, що Олег чекатиме її на перехресті. Разом поїдуть на вокзал. Вероніка квапливо йшла та спотикалася, її було важко від хвилювання та своєї сміливості.

Підійшла до переходу і одразу побачила Олега. Він стояв з іншого боку дороги біля своєї машини. Помітив її, посміхнувся широко та радісно. Вероніка помахала йому рукою. Усі сумніви разом відпали. Тепер їй не терпілося швидше притиснутись до нього. Але світлофор, як на зло, не перемикався цілу вічність. Вона не зводила очей з Олега.

Засвітився зелений. Вероніка квапливо зробила крок на зебру. Дивилася лише на Олега. І не помітила машину, що вискочила з-за повороту.

Вона побачила, як гримаса пережиття змінила обличчя Олега. Наступної миті його застережливий вигук злився з звуком гальм. Чорна машина, мало не зачепивши Веронику, блискавкою метнулася на інший бік дороги.

Хтось відвів її назад, на тротуар. На дорозі залишилася її валіза. Вона не могла відвести очей від машин по інший бік дороги. Виглядала Олега, не вірячи в те, що сталося, сподіваючись, що він встиг відскочити.

На ватяних ногах підійшла до машин і застигла. Все попливло перед очима.

Так закінчилося її кохання. Ні, кохання залишилося, не стало того, кого вона до так любила. 

Коли чоловік повернувся додому, Вероніка лежала на дивані, відвернувшись до стіни.

– Ти чому не поїхала? Що трапилося? – Стривожився він.

Якось розповіла, що стала свідком біди. Подумала, що то поганий знак перед дорогою, нікуди не поїхала.

– І вірно. Влітку ми разом поїдемо на море. Залишилося почекати якихось п’ять місяців, – заспокоював чоловік.

Увечері у новинах показали те, що трапилося. І її валіза на дорозі. Вона не могла дивитись, вийшла з кімнати.

– Справді велика біда. Я тебе розумію. Побачити таке… – чоловік знайшов її на кухні та обійняв.

– На тобі немає обличчя. Іди, лягай, я зроблю тобі чай із лимоном, – турботливо сказав Микола.

Він приніс їй чашку з чаєм, сів на край дивану.

– Виспишся, все здасться не таким поганим. Головне, що з тобою все добре. Як подумаю, що могло статися. Я не витримав би без тебе, – щиро сказав він і погладив її по руці.

Вероніка різко відсмикнула руку.

– Уявляєте, якби машина не звернула, то з жінкою на переході сталася б біда, – сказав пропущену батьками новину Павло.

– Вимкни телевізор! Не бачиш, матері зле? – вигукнув до сина Микола і погладив дружину по плечу.

– Залиш мене! Іди, нарешті. Не можу я … – Вероніка уткнулася в подушку і заплакала.

Два тижні відпустки, які Вероніка взяла на роботі, вона або лежала, байдужа до всього або металася по квартирі. На дзвінки не відповідала.

– Це я винна, що його не стало! Своїми руками зруйнувала своє щастя. Не треба було мені погоджуватися їхати, з ним би було все добре. Мені Бог “віддячив» за зраду… – плакала вона на плечі подруги Тамари.

– Ти не винна. Правила не порушувала. Переходила на зелене світло, як належить. А той негідник вискочив на червоний. Він своє отримає. Давай сходимо до церкви. Там священик добрий, вміє втішати. Побачиш, стане легше.

Вероніка погодилася. Їй було байдуже.

У храмі потріскували свічки, пахло ладаном та воском. Вероніка зіщулилася під сумними та серйозними поглядами ликів святих, що дивляться на неї з ікон. Тамара підвела її до старого священика. Рідке сиве волосся зібране ззаду в пучок, у втомлених очах – щира увага та співчуття.

– Ваша подруга мені все розповіла. Наше життя в руках Господа. Без Його відома волосся з нашої голови не впаде, – тихо промовив він.

-Навіщо ж він дозволив, що його не стало? Це не справедливо. – запитала тихо Вероніка. – Мене треба було забрати, не його. Це я зрадила чоловікові, зрадила сина. Я заслужила.

– Просто так нічого не відбувається. Господь вирішив, що так краще для нього. Він забрав його у найкращий для нього момент. Він знає все про нас, наше минуле та майбутнє. Отже, дозволив йому уникнути гіршого.

– А я?

Священик зітхнув.

– Нам невідомі шляхи Господні. Вам випробування не закінчилися. Але Він знає, що ви впораєтеся. Бог не під силу випробувань не дає. Намагайтеся вийти з них гідно. Ваш друг у добрих руках – руках Бога. Думаю, Він дав вам час виправити все. Це ваш шанс. Скористайтеся ним. Подивіться на неї. – Священик показав на велику ікону Богородиці з немовлям на руках.

– Її син був безгрішним, абсолютно. Він зцілював людей. А його забрали на очах матері. Вона не сварилася, не лаяла Бога, не сварила тих, що так несправедливо вчинили з ним. Вона дивилася, як не стало її син, і переживала разом із ним. Вона розуміє вас, як ніхто інший. І чує. Просто повірте.

Він говорив ще щось, але Вероніка не слухала. Вона дивилася на Богородицю. Її погляд не здавався суворішим. Вероніка відчувала, що Вона її розуміє та співчуває.

Вдома вона вперше за останні дні приготувала вечерю. Чоловік зрадів, син розповідав про успіхи у школі. Вероніка здивовано зрозуміла, що не розмовляла з ними усі ці дні.

– Ти не відштовхуй Миколи. Адже він чоловік. Дивись, відведе якась. Що будеш робити? За законом жанру таке можливе, – якось сказала подруга Тамара.

– І нехай. Я відпущу його. Все одно мене нема. Це мене тоді не стало.

Але, як казав цар Соломон, все минає. Пережиття притупилися, а кохання… Кохання залишилося. І життя тривало. Син закінчив школу і вступив до інституту.

З Миколою вони зблизилися, як ніколи раніше.

– Ви як близнюки стали. Весь час разом, – зауважив якось син.

Вероніка час від часу ходила до храму. Стояла перед іконою Богородиці. Про що вона просила її? Може, просила, щоб швидше настав для неї найкращий момент. Може, про прощення. Хто знає? Вона була не одна у своїй біді. І це надавало їй сили жити далі.