У Вероніки не стало чоловіка Романа. Після поминок вони на три дні поїхала пожити до батьків, а потім зазбиралася додому. Вероніка відкрила двері своїм ключем, зайшла до себе в квартиру, й оторопіла від побаченого! У коридорі стояли дві великі картаті сумки, а з кімнати чувся голос її свекрухи – Олени Марківни. За мить і сама вона вийшла в коридор разом зі своєю дочкою. – Зʼявилася таки? – єхидно запитала свекруха. – Олено Марківно, що це все означає?! – прямо запитала Вероніка. – Як це що, невісточко? – сплеснула руками та. Олена не розуміла, що відбувається

У Вероніки не стало чоловіка Романа. На поминках були родичі лише з боку покійного. Постійно чулися докори у її бік.

Повернувшись після поминок к квартиру, вона довго плакала, але це були скоріше сльози полегшення…

– Два роки я прожила зі своїм Романом, хоч своїм він мені так і не став, – думала жінка. – Тоді, після коледжу, він здавався мені мало не ідеалом чоловіка. Тим паче у нього була власна двокімнатна квартира. Батьки багаті. Вони одразу були проти мене…

Тоді Вероніка працювала медсестрою. Ходила до стареньких, робила їм процедури.

От і до слабого Григорія Федоровича приходила, дідуся майбутнього чоловіка. Там із Романом і познайомилася.

Тоді їй Роман таким дбайливим здавався, а потім тільки Вероніка зрозуміла, що він гроші у діда випрошував.

Роман і після весілля до нього по гроші ходив. За два роки, так на жодній роботі більше місяця й не затримався. Гульбанив все більше і більше…

А свекруха Олена Марківна все Вероніці виказувала, у всьому вона в неї винна була.

Ну, не синочок же ж її улюблений?!

Навіть те, що його раптово не стало, і то Вероніка в неї винною виявилася…

– На роботі мене на тиждень відпустили, – подумала Вероніка. – Завтра до своїх батьків поїду. Два роки з ними не бачилася, рахуй із самого весілля…

…– Доню, як же ж ти тепер?! – мати обійняла Вероніку й заплакала.

– Мамо, заспокійся! – сказала дочка.

– Ти не ображаєшся, що я на поминки не змогли приїхати!

– Звичайно, ні.

Марія уважно подивилася на обличчя дочки, на якому не було ані сліду суму. Вона кивнула головою, запрошуючи дочку на кухню, і одразу запитала:

– Вероніко, ти що, навіть не засмучена?

– Якщо чесно, то ні.

– А що таке, доню? – Марія поставила на плиту чайник.

– Ой, мамо, гульбанив він, гуляв на боці. Зовсім не працював, ходив випрошувати гроші у батьків й у діда. З кимось посварився і… – дочка важко зітхнула і витерла сльозинки, що набігли на очі.

– Як же ж ти тепер жити збираєшся?

– Не пропаду, робота є, жити десь – теж є.

Вони пили чай. Потім пішли по кімнатах. Вероніка згадала, як вони раніше жили.

Батько з братами в одній кімнаті спали, а вони з матір’ю – в іншій.

І тут жінці прийшла цікава думка:

– А батько ж із матір’ю тоді молодими були… Та вони й досі не старі… А спали по різних кімнатах…

– Хлопці тепер окремо від нас сплять, – промовила мати.

– А де вони?

– Ну, у школі, – глянула та на годинник. – Вже мають прийти.

І тут двері, наче за вказівкою матері, відчинилися.

– Вероніка! – кинулися до неї брати.

А вона здивовано дивилась на них. Старший на пів голови вищий за неї. Та й молодший уже її зросту…

…Три дні погостила Вероніка в батьків, а потім зазбиралася додому.

Вона відкрила двері ключем, зайшла до себе в квартиру й оторопіла від побаченого.

У коридорі стояли дві великі картаті сумки, а з кімнати чувся голос свекрухи.

За мить Олена Марківна вийшла в коридор разом зі своєю дочкою.

– Зʼявилась таки? – єхидно запитала вона.

– Олено Марківно, що це все означає?! – прямо запитала Вероніка.

– Як це що невісточко? – сплеснула руками свекруха.

Олена не розуміла, що відбувається.

– Це значить, невісточко, що ти переїжджаєш! – сказала Олена Марківна.

– Куди? – ахнула Вероніка.

– Це твоя справа.

– Але я тут прописана.

– Як я прописала тебе, так і випишу, – категорично промовила свекруха. – Сподіваюся, ти не забула. що ця квартира мені належить. Я краще віддам її дочці, аніж чужій людині.

– Ми тут із вашим сином жили.

– Згадала? Ти його і звела. Я як відчувала, не стала на нього квартиру записувати.

– Мені нема куди йти, – зовсім розгубилася Вероніка.

– Це мене вже не турбує. Речі я тобі зібрала. Твої документи он у тій сумці зверху лежать. Більше твого в цій квартирі нічого немає, – і почала підштовхувати свою невістку до дверей. – Наступного тижня випишу тебе…

…Вероніка вийшла у під’їзд, поставила сумки на лавку, сіла поряд і заплакала. Трохи прийшовши до тями вона витерла сльози:

– Куди йти? Не до батьків же ж назад. Їм учотирьох і так тісно. Брати он які великі. Ще я прийду. Може, від поліклініки гуртожиток якийсь дадуть? – і одразу сльози знову підступили до очей. – Не дадуть…

Подумавши, почала дзвонити подругам. Близьких подруг у неї не було, а у тих, з ким працювала чи в коледжі навчалася, були чоловіки.

Вона взяла сумки й пішла, куди очі дивляться. Дійшла до парку. Знову поставила важкі сумки на лавку. Озирнулася на всі боки, ніби сподіваючись, що станеться диво і їй хтось допоможе.

Вона підняла очі до неба і прошепотіла:

– Боже, допоможи мені!

Вона сіла на лавку поруч із сумками та заплакала.

Раптом задзвенів її телефон. Дзвонив, дідусь її покійного чоловіка:

– Привіт, Вероніко!

– Здрастуйте, Григорію Федоровичу.

– Ти не змогла б до мене приїхати. Щось мені недобре, а сьогодні субота… Вероніко, ти що, плачеш?

– Ні-ні! Зараз приїду.

…Старий уважно подивився на невістку, яка нещодавно прийшла і взявся за серце.

– Григорію Федоровичу, швидко лягайте! – Вероніка залишила свої сумки і повела старого в кімнату.

Вона вклала його на ліжко і одразу кинулася до тумбочки, де в неї лежало все необхідне. Поміряла тиск, дала пігулку.

– Ти пробач мені, Вероніко, – раптом сказав старий.

– Дідусю, ви про що?

– Я бачу, що вижила тебе свекруха з квартири. Соромно мені за моїх родичів. Твій тесть нормальним мужиком був. А зараз бач який? Боїться своїй дружині слово сказати. Внучка вся у маму. Хотів Романа, царство йому небесне, людиною зробити. Змусив тебе за дружину взяти, – старий важко зітхнув. – Та тільки тобі все життя зіпсував. Вибач мені, Вероніко…

– Я на вас ніколи не ображалася.

– Іди, став чай, – усміхнувся старий.

– Та я… Мені…

– Я все розумію. У мене поживеш. Ми все ж таки родичі. І мені з тобою веселіше й спокійніше буде. Квартира трикімнатна. Живи в будь-якій кімнаті! А з твоєю свекрухою я розберуся…

– Вона сказала, щоб я виписувалася із квартири. Адже квартира її.

– Ну і виписуйся! Пропишешся сюди. Тільки їй нічого не кажи і взагалі менше з нею розмовляй!

Вероніка виписалася з квартири, де прожила зі своїм чоловіком два роки, прописалася у квартиру до Григорія Федоровича.

Йому дев’ятий десяток пішов. Хіба погано, коли поряд хороша медсестра? Та й господиня Вероніка непогана.

Все було добре, поки Олена Марківна не дізналася, що її невістка у діда живе. І тут же прибігла з розбірками.

– Ти що тут робиш? – почала вона сваритися до Вероники з порога.

– Олено, Олено, ти чого галасуєш? – вийшов у коридор Григорій Федорович. – Ти ж її сама з квартири виставила.

– Я її з моєї квартири виставила!

– Як це з твоєї? Я гроші дав на квартиру Роману і Вероніці. Це ти примудрилась квартиру на себе записати.

– Я ще тоді, відчувала, що це пройдисвітка мого синочка виживе.

– Ні, Олено, це ти свого сина так виховала і нічого невістку в цьому звинувачувати.

– Коротше, щоб я її тут не бачила.

– Ні, Олено, вона тут житиме. І заповіт на цю квартиру я на Вероніку напишу.

– Що-о-о?

– Все, Олено, йди додому! І щоб я більше твоїх сварок тут не чув.

Відправивши свою невістки додому, старий підійшов до Вероніки.

– Ну чого, Вероніко, засумувала? Нікому я тебе образити не дам.

– Дякую вам, дідусю! – сказала Вероніка. – Я завжди дбатиму про вас.

– Все буде гаразд, внучко… – тихо сказав старий і посміхнувся. – Все буде гаразд…