Марія прийшла додому і сіла чекати чоловіка з роботи. Микола зайшов у хату. Марія якось дивно глянула на чоловіка, зібралася з духом і раптом запитала: – А ти знаєш, Миколо, що Антоніна вагітна? Микола глянув на дружину якимось загадковим поглядом так, що Марії аж не по собі стало. – І що? – нарешті сказав чоловік. – Та нічого… – відповіла Марія. – Від кого це цікаво дитина? – А тобі не все одно, Марійко? – нервово запитав Микола. – А тобі? – перепитала вона. Микола раптом різко розвернувся і вискочив на подвірʼя. Марія не знала, що й думати

Микола щойно повернувся з поля, вмився і чекав дружину.

Марія була вчителькою у їхній сільській школі й іноді затримувалася після уроків. Це не оплачувалася, але така вже вона, жаліслива…

Дивиться Микола у вікно, а по подвір’ю дружина йде з якоюсь дівчинкою за руку. Зайшли вони в хату.

– Це Галя, – сказала Марія. – Привітайся з дядьком Миколою.

Дівчинка голосно сказала «Здрастуйте» і сіла на маленький стільчик біля порога.

На ньому Микола зазвичай зашнуровує черевики або взуває чоботи.

– Ти хто така? – спитав Микола, піднявши брови.

– Галина, донька Антоніни, із сусіднього села, – швидко відповіла Марія. – Мати на двох роботах працює, зранку у себе на селі, а потім до нас приходить на ферму. А донька одна після школи. Попросила мене доглянути і позайматися. Увечері забере.

Микола знизав плечима і нічого не відповів. Зрозуміло, що це не оплачується…

Поїли, швидко прибрали зі столу. Микола на подвір’я пішов, по–хазяйству поратися, а дружина з Галиною за уроки взялися. Через годину до хвіртки підійшла жінка. Обличчя втомлене, виснажене. Вся якась неохайна, брудні руки.

– Я з ферми йду, – гукнула вона. – По доньку прийшла.

— Ну, проходьте, — невдоволено відповів Микола. — У хаті вони.

Тут на ґанок вибігла Галя з рюкзаком і кинулася до матері. Та взяла її за руку і повела геть.

Так у їхньому будинку з’явилася ця дівчинка. Марія щодня приводила її після школи, годувала, займалася уроками. І раз на тиждень у будинку з’являлася трилітрова банка молока. В подяку за допомогу з дитиною.

Микола спочатку мовчав, а потім спитав дружину:

– І надовго ця благодійність? І тато її де?

Як виявилося, батька в Галі не стало.

Залишилася вдова з донькою на руках. Йому стало шкода дитини.

Та й цю жінку, яка ніколи навіть у двір не заходила, завжди біля хвіртки доньку чекала.

Якось надвечір уже Микола залишився з Галинкою наодинці. Її мати затримувалась, а Марія в магазин побігла, щоб до закриття встигнути.

– Ну, як твої успіхи? – запитав він дівчинку.

– Добре, – відповіла та. – Четвірки почала отримувати. А де ваші діти?

Микола зам’явся. Не було в них із Марією дітей. Бог не дав. Розбиратися, чия вина не стали. Ні, значить ні, так написано на роду.

– Не народилися ще, – відповів він.

Галя опустила очі й продовжила:

– Жаль. А в мене тато добрий був. Ми з ним у конячку гралися. Він садив мене на спину і катав по хаті…

І тут Микола раптом посміхнувся, став на карачки й сказав:

– Ну сідай, покатаю!

Так їх Марія й побачила. Регочуть, весело їм. І застигла у дверях. А тут і Антоніна захекана прибігла. Аж на поріг зайшла. Молоко принесла, перепросила, забрала доньку й пішла.

Потім були весняні канікули у школі, які збіглися з Великоднем. Марія з Миколою святковий обід готували, коли у двері тихенько постукали.

– Відчинено, – гукнув Микола, і в хату зайшла Антоніна з Галинкою.

– Привітати вас прийшли. Пустите? – несміливо запитала жінка.

Вони зайшли в хату, ошатні обидві, чистенькі. Антоніна поставила на табуретку сумку і стала викладати подарунки. Домашні пасочки, які вона сама спекла, фарбовані яєчка всіх кольорів. Хустка з візерунками для Марії, а Миколі простягла шкарпетки з вовни, сама в’язала…

– Ось, за всю вашу доброту. Дякую. Галинко, а ти чого мовчиш?

– Христос воскрес! – сказала дівчинка й обійняла Марію, а до Миколи тільки голову прихилила.

Він погладив її по біленькому волоссі.

– Ну, ми підемо, – сказала Антоніна.

– Та куди ж ви! Зараз обідати будемо. Сідайте за стіл, – майже в один голос вигукнули Микола з Марією, які розгубилися від несподіванки.

Так і пообідали всі разом. Потім довго пили чай із пасками, поки Галинка гралася з кошеням на ґанку. День був сонячний, ясний, як на замовлення. Розговорилися.

– Вона в мене майже щоночі плаче, тата кличе. Він хорошим чоловіком був і батьком. Любив нас із донькою. Ми з ним горя не знали. Я на фермі відпрацюю і додому. Галю зі школи заберу, все по господарству встигала. А зараз…

Вона зажурилася.

– Довелося її у вашу школу перевести, а самій на другу роботу влаштуватися. Галі копійки платять, хіба проживеш без чоловікової зарплати? Дякую вам, що допомагаєте. А то пряме біда, ні бабусь, ні дідусів. Хазяйство запущено, будинок занепав. Біда та й годі…

Микола хотів було сказати, але Марія його випередила:

– Так чоловік мій прийде, допоможе з будинком. Зараз посівна, ось трохи звільниться і прийде.

Микола закивав і пообіцяв прийти подивитися, що та й як. Яка робота потрібна…

– Дах би підлатати, тече місцями, – сумно відповіла Антоніна.

На тому й розійшлися.

Обіцянку свою Микола виконав, та й став пропадати в домі Антоніни весь вільний час. Там, окрім даху, ще справи знайшлися. Курник розвалюється, в сараї двері старі зовсім. Довелося нові робити.

Марія не нарікала, за Галинкою доглядала. А влітку, як тільки літні канікули почалися, прийшла до неї Антоніна й попросила:

– На вихідні не заберете до себе Галинку? Христом Богом прошу!

Подружжя погодилося. Місце є, дівчинка слухняна.

У неділю надвечір повернулася Антоніна з подарунками: цукерки, пряники, чай. Вони грошей запропонували, але та категорично відмовилася. Сама весела, рум’яна, як підмінили її.

– Миколо, вибач мені, віконце тріснуло, хлопці м’ячем гралися і от… Скло є, не заміниш? – попросила вона перед відходом.

І Микола погодився, і якось дуже вже охоче… Марія зиркнула на чоловіка, але нічого не сказала. А в душі ворухнулося неприємне почуття, чи то ревнощі, чи то образа. Сама не зрозуміла.

Потім вони довго не бачилися з Галиною, аж до осені. А до школи Антоніна доньку сама привела.

І тут Марії стало не по собі. На ній була сукня у квітах, босоніжки з ремінцями, ошатна, парфумами пахне. А у самої животик… Помітний вже.

– Ось, Маріє Іванівно, приймайте ученицю!

Вона дивилася на її живіт, і неприємний холодок розтікся по всьому тілу. Абияк відбула уроки й додому. Чекає на чоловіка з роботи, і яких тільки думок не передумала…

Микола повернувся з роботи, роззувся і сів на кухні за стіл.

Марія якось дивно глянула на чоловіка, зібралася з духом і раптом запитала:

– А ти знаєш, Миколо, що Антоніна вагітна?

Микола глянув на дружину якимось загадковим поглядом так, що Марії аж не по собі стало.

– І що? – нарешті сказав чоловік.

– Та нічого… – відповіла Марія. – Від кого це цікаво дитина?

– А тобі не все одно, Марійко? – нервово запитав Микола.

– А тобі?

Микола раптом різко розвернувся і вискочив на подвірʼя.

Марія не знала, що й думати.

Вона розплакалася. Як же ж вони тепер житимуть, якщо все це правда, те про що вона підозрює?

Посварилися вони добряче того вечора. Тиждень сварилися. Вона не звинувачувала чоловіка на словах, але в душі було недобре. Усе чекала, що зізнається.

Галя до них не ходила, підросла за літо, після уроків додому бігла. А якось підходить до Марії в школі і каже:

– Мама просила дізнатися, чи можна мені на три дні у вас залишитися? Їй у місто треба з’їздити. У справах. Ось записка від неї.

– А сама чомусь не прийшла і не попросила? – поцікавилася Марія.

– Так вона на вашій фермі більше не працює і тут не буває.

Погодилася Марія. Забрала дівчинку до себе. А як відмовиш дитині?

Микола зустрів їх здивовано:

– Що, знову займатись?

– Та ні, дні на три, погостювати, – відповіла Марія і подивилася на чоловіка уважно.

Гірко їй було, ой, як гірко! Чорні думки спокою не давали. Три дні минули. Сидять вони за вечірнім чаєм, а Галя все у вікно поглядає, маму чекає. І раптом каже:

– Мама заміж зібралася, напевно, – і такий сум був у її голосі.

Марія з Миколою перезирнулися, а вона продовжила:

– Дядько на ферму з міста приїжджав, влітку ще, у нас на квартирі був. Вона до нього поїхала, мабуть.

– Ну, доросле це діло. Тобі знати не треба,— строго сказав Микола, а сам почервонів.

Марія помітила його настрій, але спитати нічого не встигла. У вікно постукали, а потім почулися чиїсь кроки на порозі.

Двері відчинилися, і щаслива Антоніна з’явилася на порозі, а поряд з нею чоловік, солідний, гарний.

Галя кинулася мамі, а гість простягнув руку для привітання:

– Михайло Іванович.

– Чоловік мій, – одразу видала Антоніна. – Розписалися вчора, дитинку чекаємо, – сказала вона і погладила свій округлий животик.

Михайло Іванович взяв Галинку на руки, а його дружина простягла Марії коробку з тортом.

Усіх одразу посадили за стіл, «молодята» поділилися своїм щастям.

– Як жив у Антоніни тоді, коли у справах приїжджав, так і закохався, не при дитині буде сказано, – він погладив Галинку по голові. – І ось, результат. Чекаємо на поповнення, у місто їх забираю.

– Тоді й сталося, коли вам Галю на вихідні привела, пам’ятаєш? – прошепотіла Антоніна на вухо Марії.

Та радісно закивала, а самій так соромно перед Миколою стало, що очі на нього боїться підняти. Нарешті сімейство вийшло…

Марія стала мовчки зі столу прибирати, а Микола підійшов ззаду, обійняв її і сказав:

– Ревнує, значить любить, так у народі кажуть, так, Марійко?

– Пробач мене, недолугу, – сказала вона, обійняла чоловіка і заплакала: і від щастя, і від радості, і від своєї жіночої наївності.

І від любові, звісно, до свого рідного, доброго і єдиного…