Ганна з синочком гуляли у парку, коли зустріла свою подругу. – Ого! – вигукнула та. – То ти тепер – матуся! – Так, у мене син! – гордо відповіла Ганна. – А чого ви тут? Невже у мами живете? – здивувалася подруга. – Ні, Оксано, ми квартиру з чоловіком винаймаємо. Я тут тимчасово. Мама сказала, що так буде краще, – пояснила Ганна. – А чоловік? – здивувалася Оксана. – Чоловік вдома, – відповіла Ганна. – Це тебе твоя мама надоумила? Напевне вона дуже любить свого зятя, – якось підозріло сказала Оксана. – Ти про що? – Ганна здивовано дивилася на подругу, не розуміючи, що вона має на увазі

Вибір Ганни мамі не сподобався одразу.

– Мало того, що твій Микола – не нашого кола, то він ще й розлучений! – сварилася Віра Борисівна того дня, коли дочка познайомила її з майбутнім чоловіком. – Що ти будеш з ним робити? Про що говорити?

– Мамо, Микола дуже хороший, добрий, дбайливий. Бачила б ти, як він любить свого сина.

– Що? Має сина? Ні, я знала, що ти багато чого можеш наробити, але щоб таке!

– Мамо! Ми любимо один одного! Як ти не розумієш?

– А тут і розуміти нема чого! Через рік він тебе покине! Втече до молодшої! Я сто разів тобі казала: людину можна витягти з села, але село з людини – ніколи! Він зганьбить нашу сім’ю!

– Яку сім’ю, мамо? Тебе?

– А хоч би й мене! Цього замало?

– Все досить! – Ганна більше не могла цього чути. – Я остаточно вирішила: вийду заміж! Говори що хочеш.

– Ну-ну, – похитала головою Віра Борисівна, – побачимо, що з цього вийде.

***

Ганна вийшла заміж за Миколу. Молоде подружжя винайняло квартиру, оскільки жити з матір’ю Микола категорично відмовився:

– Вибач, Ганно, але твоя мама відверто мене недолюблює. Навіщо нам зайві проблеми? Буде краще, якщо вона бачитиме мене рідше. А ти, якщо захочеш, завжди можеш маму відвідати.

– Я і не наполягаю, – зітхнула Ганна. – Просто шкода платити такі гроші, коли у мами величезна квартира.

– Нічого, ми впораємось, – Микола пригорнув дружину до себе. – Я обіцяю.

Минув рік. Віра Борисівна із зятем практично не зустрічалися. Ганна завжди приходила сама, та й то на півгодини, не більше.

– Проміняла мене на не зрозумій кого, – бурчала мати. – Не стане мене – ніхто й не дізнається.

– Ну що ти таке кажеш? – Миролюбно, але з деяким докором відповідала Гана. – Ми тебе любимо, просто не хочемо заважати …

Коли народився Андрійко, Віра Борисівна не витримала:

– Самі живіть, як хочете, але онука зіпсувати життя я вам не дам! Після пологового будинку – одразу до мене. Так і бути: допоможу спочатку.

Ганна передала чоловікові пропозицію мами, думала, що він зрадіє. Але Микола насупився:

– Відразу до неї, кажеш? А ти сама що думаєш?

– Ой Миколо, – заторохтіла Ганна. – Мені здається це правильно. Я нічого не знаю. У мами – досвід. Вона мені допоможе. До того ж, вона сама запропонувала.

– Добре, поживіть у мами. Я залишусь вдома.

– Але, Микола, – Ганна ображено надула губки. – Як же ми без тебе?

– Нічого, це ненадовго. До того ж мене няньчити не треба.

На тому й вирішили. Ганна із сином перебралися до матері.

– Ну, слава Богу, сам здогадався не приїжджати, – Віра Борисівна сяяла. – Я б і не пустила!

– Мамо, коли ти вгамуєшся? – у голосі Ганни чулася втома. – Змирись вже. Микола – мій чоловік, батько твого онука. І так буде завжди.

– Подивимося, – тихенько промовила нова бабуся.

Ганна її не почула.

Турбот із маленьким Андрійком вистачало. Немовля виявилося дуже неспокійним, переплутало день з ніччю. Ганна дуже втомлювалася. Поки вона відсипалася, Віра Борисівна займалася онуком.

– Якби не мама, – доповідала Ганна чоловікові телефоном. – Не знаю, щоб я без неї робила. А ти коли прийдеш?

– Я заходив, – коротко озвався Микола. – Але мене не пустили.

– Як це? – Не зрозуміла Ганна.

– Дуже просто. Теща сказала, щоб я на поріг не ступав. Мовляв, заробиш на власну квартиру, тоді й приходь.

– Це вона, мабуть, так пожартувала, – зніяковіла Ганна.

– Нічого собі жарти, – похмуро відповів Микола. – Гаразд, Бог із нею. Ти ще довго там будеш?

– Не знаю. Андрійко такий неспокійний.

– Ясно, – з гіркотою промовив чоловік і в трубці пролунали гудки.

– Що? Розмовляти не хоче? – Віра Борисівна була тут як тут. – І це лише початок…

– Мамо перестань. Він просто засмутився, що ми затримуємось.

– Щось він не сильно наполягав, щоб ви повернулися, – у голосі матері чулося єхидство. – Звичайно, кому не хочеться спати ночами? Гаразд, іди погуляй з хлопчиком, а я подрімаю. Онук вимотав зовсім.

Ганна зібрала синочка, винесла колиску і вирушила на прогулянку.

У парку зустріла свою однокласницю.

– Ого! Вітаю! – захоплено вигукнула та. – А я й не знала, що ти тепер у нас – матуся! Син? Донька?

– Син! – гордо відповіла Ганна. – Андрій.

– Вітаю. А чого ви тут? Невже живете у матері?

– Ні, Оксано, ми квартиру винаймаємо. Я тут тимчасово, із сином. Мама допомагає.

– А чоловік?

– А чоловік вдома.

– Один?

– Ну так. Він не маленький.

– Це тебе тітка Віра надоумила?

– В сенсі? Я сама…

– Ой, щось я слабо вірю. Пам’ятаю, як вона твоїх залицяльників відшивала. Жоден не влаштовував! Дивуюсь, як вона тебе взагалі заміж відпустила!

– Не перебільшуй. Мама мені добра бажає.

– Це зрозуміло. І зятя любить?

Ганна зам’ялася … Оксана завжди була проникливою і бачила її наскрізь.

– Не дуже… Каже, що він не нашого кола…

– Зрозуміло… Професорська сім’я… А пам’ятаєш, вона тобі зі мною дружити забороняла? Як же! Хто вона і хто моя мама? Швачка на фабриці. Ох, Ганно, дивись: розведе вона тебе з чоловіком. Тим більше, якщо він їй не подобається. Бігла б ти від неї подалі. Ти ж тепер сама собі господиня.

– Скоро поїду. Малюк ось тільки підросте трохи. До того ж чоловік нудьгує, просить повернутись.

– Завтра їдь! Не тягни!

– Чого ти причепилася? – не витримала раптом Ганна, якій набридло виправдовуватися, відповідати на запитання, – я сама розберуся що і коли мені робити!

– Даремно сердишся, – Оксана анітрохи не образилася. – Я теж тобі добра бажаю.

– Собі побажай! – Ганна різко розвернулася і покотила в інший бік.

Оксана довго дивилася їй услід, але Ганна жодного разу не обернулася.

А не обернулася, бо в глибині душі відчула: права Оксанка! Треба їхати до чоловіка! Аж раптом він… Ні, цього не може бути! А що сказати мамі? Ось вона – точно образиться.

І Ганна вирішила поїхати… За кілька днів…

Але потім занедужав Андрійко, потім занедужала мама, потім Миколу відправили у відрядження, потім…

Словом, весь час були причини, через які Ганна відкладала повернення додому.

Минуло півтора роки.

Спочатку Ганна щодня дзвонила чоловікові, відвідувала, приїжджала сама на всі вихідні.

Потім приїжджати стало складніше: Андрійко ні секунди не сидів на місці, починав ходити, мамі було важко. Часті зустрічі поступово змінилися на дзвінки.

Потім Микола майже перестав дзвонити. Додому не кликав. Сам не з’являвся.

А потім…

Ганна ненароком дізналася, що він помирився з колишньою дружиною…

Повістку до суду надіслали поштою…

– Ну, що я казала? – З повним задоволенням запитувала Віра Борисівна. – Він таки тебе покинув!

– Мамо! – Розплакалася Ганна.

– Ось саме – мамо! Кому ти ще потрібна на цьому білому світі? Ти маєш цінувати це! Руки мені цілувати!

– Це все через тебе! – Вигукнула Ганна в повному відчаї і вискочила з квартири …

У дитячій захникав Андрійко, який прокинувся від шуму…

Віра Борисівна попрямувала до онука, бурмочучи собі під ніс:

– Невдячна…