Микола відкрив баночку шпротів, дістав хліб, масло й зробив собі канапки. Щойно він налив чаю і сів за стіл перекусити, як на кухню зайшла його дружина Алла. – Ой, Микольцю, смачного тобі! – почала з порога вона. – У мене тут така справа, навіть не знаю з чого почати… – Що там вже сталося, Алло? – запитав чоловік. – Та нічого ще не сталося, – махнула рукою жінка. – Я тільки хотіла запитати, чи ти був би не проти, якби ми жили в цій квартирі не самі? Микола так і застиг з бутербродом в руках

Микола відкрив баночку шпротів, дістав хліб, масло й зробив собі канапки.

Щойно він налив собі чаю і сів за стіл перекусити, як на кухню зайшла його дружина Алла. В руках вона тримала свій телефон.

– Ой, Микольцю, смачного тобі! – почала з порога Алла. – У мене тут така справа, навіть не знаю з чого почати…

– Що там вже сталося, Алло? – запитав чоловік.

– Та нічого ще не сталося, – махнула рукою жінка. – Я тільки хотіла запитати, чи ти був би не проти, якби ми жили в квартирі не самі?

Микола так і застиг з бутербродом в руках.

– Як це не самі? – не зрозумів він.

– Ну, ти ж не заперечуватимеш, якщо скоро до нас приїде моя мама? – запитала Алла.

Микола з подивом глянув на дружину.

– Скоро? – перепитав він.

– Через тиждень, швидше за все, – відповіла Алла. – І вона приїде не одна. З нею приїдуть тітка Валя й Олег з дочкою. Ти пам’ятаєш тітку Валю? Старша мамина сестра.

– Я чудово пам’ятаю твою тітку Валю. А хто такий Олег з дочкою?

– Олежик – це її новий чоловік.

– Чий чоловік? Тітки Валі?

– До чого тут тітка Валя? – обурилась Алла. – Олежик – мамин чоловік. Я його жодного разу не бачила, але мама сказала, що він хороша людина, добрий і цілеспрямований.

Спочатку він кімнату винаймав у мами. А місяць тому вона одружилася з ним. А зараз він хоче знайти роботу в нашому місті. Вони поживуть у нас пів року. Максимум – рік. Поки житло собі не куплять. Ти не проти?

Микола оторопів.

– А донька Олежика? – запитав він.

– Вона від першого шлюбу. Моя ровесниця. Нещодавно розлучилася. Мама каже, що взагалі вона не щаслива.

– Це що ж виходить? – подумав Микола, слухаючи дружину. – А виходить, що її родичі до нас приїдуть, і надовго!

– Нещодавно їй тут запропонували роботу, – продовжувала Алла. – Жити поки що ніде, а знімати дорого. Так ось, коли вона дізналася, що її батько до нас переїжджає, то теж попросилася. Він її дуже любить. Не зміг відмовити. Сказав, що у нас з тобою велика квартира, місця всім вистачить. Ти не проти?

– Почекай, почекай, – Микола трохи розгубився. – Я нічого не розумію. Не проти чого я маю бути? Щоб вони житло у нашому місті купили, працювали тут і життя влаштовували? Я не проти. Але чому ж у нас! З якого дива?!

– Мама так сказала, – відповіла Алла. – Вона зателефонувала сьогодні вранці.

– Подзвонила вранці. І що? У гості напросилася?

– Пожити. Тільки пів року. Тобі шкода, чи що? Не думала, що ти такий егоїст, Миколо.

– Я не егоїст, а розсудлива людина. Ти що, хочеш зруйнувати нашу сім’ю?

– Чому одразу «зруйнувати». Скажи просто, що тобі шкода.

– Мені не шкода. Але… З якого дива?

– Вона сказала, що якщо мені пощастило отримати у спадок величезну квартиру в місті, то я маю цією своєю радістю поділитися і з іншими. І насамперед зі своїми найближчими родичами. Тому що всі вони дуже багато для мене зробили. І все хороше, що в мені є, це все вони в мене вклали. Сил не шкодували. А тепер, коли мені випало величезне щастя у вигляді цієї квартири, вони мають право розраховувати на подяку з мого боку…

…Ця квартира дісталася Аллі рік тому від її рідного батька.

Він ніколи не бачив своєї дочки, але знав про її існування.

А оскільки інших дітей у нього більше не було, він квартиру він заповів Аллі.

Вступивши у спадок, Алла та її чоловік Микола, а також їхній трирічний синок, переїхали з невеликого села у велику чотирикімнатну квартиру в центрі великого міста…

…– Що такого вони для тебе зробили? – не зрозумів Микола.

– Багато чого! – відповіла Алла. – Коли моя мама залишилася сама зі мною на руках, вона принаймні не відправила мене у дитбудинок. Хоча могла. Але вона стійко подолала всі труднощі.

– Які труднощі, Алло?! Який дитбудинок?! Про що ти? Ти ж сама розповідала мені, що вона не любила твого батька і сама відмовилася виходити за нього заміж. Хоча він і вмовляв її. І всі в селі знають, що твій рідний батько з того всього поїхав у місто, а твоя мама через два роки після твого народження успішно вийшла заміж за іншого. Хіба ні?

Я теж ріс без батька. І що з того? У тебе, між іншим, вітчим був, а моя мама одна мене виховувала.

– Ти нічого не розумієш, – сказала Алла. – Навіть якщо й так, то що з того? Все одно моїй мамі було не просто. Вона ж жінка. І як кожна жінка вона, звісно… Одним словом, зараз я хочу таким чином їй відплатити за все.

– За що, за все?! – не розумів Микола.

– Ну, що мене виростила. Годувала. Одягала. Взувала. Не сварилася і не дуже багато давала роботи. А я, як і всі інші діти, ходила в садо, а потім і до школи. І тому виросла здорова, розумна й красива.

– Те що тебе годували, взували і не виставили на вулицю – це чудово. Але чи не надто велика відплата?

– Велика?! По–твоєму, це все того не варте?!

– Але ж на шкоду собі, кохана?

– Чому на шкоду? У нас же ж чотири кімнати. Усім місця вистачить. Ми з тобою зовсім недавно в маленькій хатинці тулилися. Яку тобі виділили з роботи. І були щасливі. А тут он – хороми! А ти кажеш на шкоду!

Мамі буде приємно. Вона скаже тоді, що в неї чудова дочка, вдячна, яка любить її не на словах, а доводить це на ділі.

Олежик знайде тут роботу у місті. Дочка його теж знайде свою дорогу.

А тітка Валя, може, нарешті заміж вийде. В нас же ж у селі, сам знаєш, з чоловіками не дуже.

– Я проти, – рішуче сказав Микола. – Як хочеш, Алло, але… Ні! Ні, ні і ще раз ні! І навіть не вмовляй. Я поважаю твою маму і тітку Валю. І Олег теж, мабуть, хороша людина. І я розумію, як йому непросто. Але хай хоч один із нас буде розумним.

– Але…

– Все! Розмову закінчено! Я сказав! Дзвони мамі, тітці, Олежику і дочці його і скажи, щоб вони не приїжджали. І нехай решті твоїх родичів скажуть, що тут їм робити нічого.

– А можна я тоді тільки мамі й Олежику дозволю приїхати? Тільки їм. Без тітки й доньки.

– Не можна. Хоч із Олежиком, хоч без Олежика. Ні і все. І закрили тему.

– Ага! – раптом якось ображено сказала Алла. – Мабуть, якби твоя мама приїхати захотіла, ти б не заперечував! Звісно! Твою маму не чіпай! А мою можна значить? Так?

– Ніхто нікого не чіпає. І своїй мамі я сказав би те ж саме.

– Ну–у, Микольцю, – випрошувала Алла. – Ну можна? Га? Ну, хай хоч мама одна погостює. А то що ж я за дочка така? Невдячна…

– Не можна. І більше на цю тему я не збираюся говорити. Не подобається? Можемо прямо зараз розлучитися. Я поїду, а ти запрошуй сюди, кого захочеш!

– Та добре, добре, – уже спокійно сказала Алла. – Ні, то й ні. Це я так, запитала тільки. Одразу і розлучатися. Привід знайшов. Е, ні! Краще я з мамою посварюся, аніж із тобою.

Добре, піду подзвоню їй. Скажу, щоб не приїжджала…

– От і розумниця! – зрадів Микола.

Алла важко зітхнула.

– Важка розмова буде, – сказала вона. – Ти ж знаєш мою маму.

– Знаю, – співчутливо відповів Микола. – І дуже добре тебе розумію. З’їж щось перед тим, як розмовляти з нею. Тобі це допомагає.

– Так і зроблю! – рішуче сказала Алла й пішла на кухню.

…Микола залишився у вітальні сам, радіючи з того, що все так добре закінчилося.

От тільки він не знав найголовнішого – ще нічого не закінчилося, а все ще починалося!

Микола не звернув увагу на те, що Алла вийшла з вітальні зі щасливою усмішкою на обличчі.

А це тому, бо ніхто до неї й не збирався приїжджати! А збиралися приїжджати саме до Миколи.

Про це розповіла Аллі подруга Марина, яка подзвонила їй з самого ранку.

– Твоя свекруха вже всім у селі порозказувала, що скоро назавжди переїде до вас жити! – діловито сказала у слухавку Марина. – Вона або сьогодні ввечері, або завтра вранці подзвонить твоєму Миколі. Каже, що за таке щастя, як її синочок, ти маєш насамперед з нею розплатитися!

Почувши таке, Алла оторопіла.

– Так, треба підготувати Миколу до розмови з мамою, – подумала вона. – Щоб він нічого не наробив.

От Алла й підготувала. Про тітку Валю, Олежика і його доньку вона все вигадала!

Нікуди вони не збиралися приїжджати. І Олежик ніякий не новий мамин чоловік! А просто винаймає в неї кімнату. А дочка його іноді заходить в гості.

А тітці Валі ніяке місто й задарма не було потрібне. Вона хіба що у поганому сні захотіла б до Алли перебратися…

– Ну що? – спитав Микола, коли Алла, з’ївши шматок торта, повернулася у вітальню. – Поговорила з мамою? Мама не дуже сварилася?

– Ти знаєш, мама взагалі не сварилася. Все зрозуміла. Дуже дивно, але вона анітрохи не образилася. Сказала, що все розуміє і що я правильно зробила, що їй відмовила.

– Боже, та в мене золота теща! – ахнув Микола. – Це ж треба, так легко та просто відмовилася від великого міста! Не всяка мати на таке здатна. Треба буде зробити для неї щось хороше. Хата ж у неї ніби стара вже дуже, так? Може, оплатимо їй ремонт? Вона буде щаслива…

– Я не проти, – радісно сказала Алла. – Але тоді й твоїй мамі треба буде такий подарунок зробити. А то образиться.

– Настане час, і їй зробимо такий же подарунок.

Увечері Микола переказав тещі гроші на ремонт будинку. Та одразу ж перетелефонувала і здивовано поцікавилася за що це їй таке щастя?

– А за те, що ви так багато всього пережили у житті і виростили таку чудову дочку! – відповів задоволений собою зять…

…Через два дні Микола розмовляв по телефону вже зі своєю мамою.

– Чому ж ти не подзвонила раніше, до моєї розмови з Аллою, – думав він, коли раптом дізнався, що його мама зібралася назавжди переїхати в їхнє місто, а жити планує у них. – Тоді ще можна було б щось придумати. А зараз уже пізно…

– Вибач, мамо, але ні… – сказав Микола. – Я все розумію… І виховувала ти мене, і годувала, і важко було тобі зі мною, але… Ні. Якщо хочеш, гроші на ремонт житла, то дам.

– Та не треба мені нічого, якщо ти такий! – образилася жінка і кинула слухавку.

А невдовзі мама знову подзвонила і сказала, що добре, візьме вона вже ті гроші на ремонт, якщо Микола так пропонує.

– Тепер ти розумієш, що я був правий, коли не дозволив твоїм родичам до нас переїжджати? – запитав Микола в дружини. – Уявляєш, що зараз би тут було?

– Ох, як я розумію, – важко зітхнувши, відповіла Алла. – Звісно ж, ти був правий, коханий…