Жанна з Борисом одружилися рано. У них народилася донька Зоя… Через кілька років після народження доньки, Жанна дізналася, що знову чекає дитину. Спочатку вона сумнівалася, але мудра свекруха сказала: – Бог дав – народжуй! Нема чого думати! Живемо добре, що переживати? Буде у Зої нашої братик, чи сестричка… Підходив час пологів. Якось Жанна пішла прогулятися в парк. Вона проходила повз кіоск з морозивом, як раптом помітила щось дивне. Якийсь чоловік купив морозиво і ніс його до жінки, яка чекала його з дитиною… Жанна придивилась до чоловіка й очам своїм не повірила

Жанна не думала, не гадала, що біда може прийти і у її щасливу родину. Все ж було так добре і гладко…

Заміж Жанна вийшла з великого кохання. Навіть з батьками посварилася. Вони проти були такого поспішного кроку – після школи й одразу в ЗАГС!

– А вчитися ти не збираєшся? Як же без професії житимеш? Хто тебе годуватиме? – голосила мати.

– А його вік тебе не бентежить? Десять років різниці все-таки, – додав батько.

Але Жанна стояла на своєму.

– А чим моє весілля може стати на заваді вступу. З атестатом з відзнакою вступлю, куди захочу. А вік Бориса мене зовсім не бентежить. У нас кохання велике. Я без нього жити не можу. До чого тут роки? Він не такий, як усі. Він найкращий!

Батьки махнули рукою.

– Твоє життя. Будеш ще жалкувати, згадаєш наші слова. Награється з тобою й покине!

Але Жанну було не переконати. Завжди такою настирною була. Що задумає, то свого досягне.

Але попри прогнози батьків життя Жанни складалося добре. Чоловік її любив. Зі свекрухою склалися прекрасні стосунки, такі, що після того, як свекра не стало, вона переїхала жити в сім’ю єдиного сина.

Жанна працювала, навчалася заочно. Все складалося добре. Навіть вагітність та народження доньки тішили.

– Не уявляєте, як я рада. Нарешті я буду бабусею. А те, що ти ще вчишся, нічого страшного. Не ти перша, не ти остання. Впораєшся, а я тобі допоможу. Діти це радість,– так заспокоювала свекруха Жанну.

Незабаром і народилася внучка. Їй дали гарне ім’я Зоя. Дівчинка була спокійна, тож Жанна рано вийшла на роботу, встигала здавати сесії в інституті. А коли щось не справлялася, свекруха приходила на допомогу.

Батьки Жанни, Бориса так до кінця і не прийняли, вважали, що він життя зіпсував їхній доньці.

…Минали роки. Зоя вже пішла до школи. Навчалася легко і добре. Справи Бориса йшли вгору. З квартири вони перебралися до збудованого ним будинку. Жанна також працювала. Свекруха на той час уже вийшла на пенсію, тож будинок завжди був під наглядом.

Через п’ятнадцять років після народження Зої, Жанна дізналася, що знову чекає дитину. Спочатку вона сумнівалася, але мудра свекруха наставляла:

– Бог дав – народжуй! І нема чого думати! Живемо добре, що переживати. Буде у Зої нашої братик, чи сестричка.

За клопотами Жанна й не помітила, як Борис став від неї ніби віддалятися… Не насторожили її ані часті затримки на роботі, ані відрядження.

Підходив час пологів. Якось Жанна вирішила піти прогулятися в парку. Вона проходила повз невеличкий кіоск з морозивом, як раптом помітила щось дивне. Якийсь чоловік купив морозиво і ніс його до жінки, яка чекала його з дитиною…

Жанна придивилась до чоловіка й очам своїм не повірила. Це був Борис!

…Як повернулася Жанна додому, вона не пам’ятала. У голові все перемішалося…

– У нього інша? А як же ж я, Зоя, наша майбутня дитина?

Хвилювання не пройшли даремно, Жанна потрапила до лікарні… Вона втратила малюка…

– Ви ще молода, у вас ще можуть бути діти, – заспокоювали лікарі Жанну.

– Які діти? І навіщо? – думала вона.

Повернувшись з лікарні на таксі, вона зрозуміла, що щось трапилося. Свекруха плакала.

– Може поясните, що сталося? Чому Борис не зустрів мене? Чому ви плачете?

– Борис, наш Борис… Він пішов… Зібрав речі й пішов назавжди. Виявляється, у нього є жінка, нещодавно народилася донька. Тобі він ось записку залишив, і свекруха простягла згорнутий вчетверо аркуш паперу.

– Я знаю, я бачила їх з дитиною у парку. Тому все зі мною так і сталося…

Розлучення пройшло тихо. Жанна змирилася. Вона не влаштовувала сварок, розбірок. Борис часто приходив, адже у цьому будинку жили і його мати, і донька Зоя. Допомагав і матеріально, і, якщо потрібно, то й по-господарству.

Жанна поринула в роботу. Зоя вчилася. Життя увійшло у звичне русло.

Тільки батьки Жанни не могли заспокоїтися.

– Ми тобі говорили. Але хто ж нас послухає? Самі винні! Як знали, що з цього нічого доброго не вийде.

– Все не заспокоїтеся? Це моє життя. Нехай таке, але моє!

Біда ще більше згуртувала Жанну та свекруху. З усіма проблемами вона йшла не до матері, а саме до неї. А та підтримувала, як могла.

Минуло два роки. Борис так само приходив, допомагав.

У Жанні в особистому житті сталася одна подія. До неї став залицятися її колега. Вона соромилася, але свекруха, яка випадково почула її розмову з чоловіком, її підтримала.

– Не розумію я тебе, Жанно. Ти молода жінка. Навіщо на собі хрест ставити. Живи повним життям. А мене не соромся. Якщо треба, то я переїду від вас, не заважатиму. Борис до себе мене не кличе, я й не поїду туди, а от у стару квартиру поїду.

– Що це ви вигадали? Нікуди ми із Зоєю вас не пустимо. Ви мені рідною мамою за ці роки стала. Живіть із нами, будь ласка. А ця розмова пуста. Ніхто мені не потрібен…

– Дарма ти так говориш. Життя продовжується. Подумай. Якщо хороша людина, то чому б і не зустрічатися вам.

– Я подумаю. Тільки розмови про переїзд більше не починай.

У сім’ї батьків Жанни сталася біда. Раптово не стало тата. Борис допоміг організувати поминки.

Жанна металася тепер між домом та матір’ю. Інна Павлівна була жінкою балуваною. Без чоловіка їй довелося важко. Всі свої примхи вона виливала на Жанну, а та все зносила, але до певного часу…

Якось вона не витримала.

– Знаєш, мамо, у мене сім’я, своє життя! І в тебе теж життя продовжується. Так, тата більше немає. А ти є. От і живи. Ти навіть ще не на пенсії, виглядаєш чудово. Візьми відпустку, відпочинь, подумай. Ну, купи путівку в санаторій. Тобі просто треба відійти. А я тобі не нянька, вибач…

З того часу стосунки між Жанною і матір’ю ще більше зіпсувалися. Мати вважала її зрадницею. Але Жанні було байдуже…

Руслан, залицяльник Жанни, запропонував їй жити разом.

– Спробуй, а я із Зоєю тут залишуся. Якщо не вийде, завжди зможеш повернутися, – порадила свекруха.

Але повертатись не довелося… Виявилося неймовірне!

У Руслана є сім’я, троє дітей, а Жанна – це просто чергова пригода!

Відкрила очі Жанні дружина Руслана, прийшовши до неї на роботу.

– Думаєш, що збудуєш щастя, на чужому горі? Не вийде! Синів він ніколи не покине. А ось з тобою пограється і залишить без нічого. Ти гадаєш, що ти така перша? Ні.

Вже трьох таких красунь я від нього відвадила. Спочатку засмучувалася, навіть пропонувала розлучитися, а він побігає і додому до мене, до дітей. Так що не спокушайся. Не принесе він тобі щастя.

Життя вкотре піднесла урок… Жанна покинула Руслана. Вона розуміла, що такі стосунки нікого не зроблять щасливими. Десь глибоко в душі вона продовжувала любити Бориса, мабуть, тому бажаючи йому щастя, відпустила його.

…Того вечора на Бориса вони не чекали, вже збиралися лягати спати, коли він прийшов. Прийшов не один, на руках спала його донька Тетянка.

– Мамо, Жанно, я хочу вас попросити подивитися за Тетянкою. Олена, її мати потрапила в лікарню. Вона дуже слаба. В Олени нікого немає, Таню довірити нікому. Одна надія на вас…

Дівчинка залишилася. Олени не стало за рік… Весь цей час вона лежала.

Таня втратила матір. Борис, поховавши дружину, поїхав на заробітки в Польщу, попросивши Жанну залишити Таню тимчасово в неї.

Жанна та її свекруха за цей час полюбили дівчинку. Маленьке янголятко, як сонячний промінчик, увійшло в їхнє життя. Не любити Тетянку було просто неможливо. Зоя теж полюбила сестричку й постійно з нею гралася.

А Борис надсилав гроші, дзвонив… Але одного разу у слухавці почувся чужий голос.

– Я мушу вам повідомити, що Бориса не стало. На виробництві сталася надзвичайна ситуація… Висловлюємо вам співчуття.

Таня залишилася круглою сиротою. Жанна оформила опіку над нею й виховувала її, як рідну дочку.

– Так, наше жіноче королівство поповнюється, – жартувала свекруха. – Нічого – витримаємо! Тетянці скоро до школи. Час готуватися. Зоя в інституті навчається. Одна ти, Жанно, тільки… Одна та й одна…

– Я одна? Повний будинок дівчаток! Сумувати не доводиться. А про чоловіків я не хочу думати. Отримала так, що більше не хочу! Краще вже одній.

…Перед новим роком Зоя зробила сюрприз.

– Бабусю, мамо, ви тільки не сваріться… Я вагітна.

– А батько у дитини є? Звідки він з’явився?

– Є, але ми не можемо бути разом. У нього сім’я, він набагато старший за мене. Я коли дізналася про дитину, злякалася. Багато думала, читала. Руйнувати сім’ю батька дитини я не хочу, це неправильно. А за свою помилку відповідатиму, адже малюк ні в чому не винен. Правда?

– Звичайно. Тільки навчання не кидай, отримай професію. А з дитиною ми допоможемо. Хоча сюрприз вдався…

Зоя продовжувала вчитися. Народила чудову доньку.

– Знову наше жіноче королівство поповнюється. Хоч би для різноманітності хлопчика народила, бо все одні дівки.

Назвали дівчинку Світланою. Тетянка стала головною нянькою. Їй її роль дуже подобалася.

– Виросту, обов’язково в мене велика родина буде.

Зоя закінчила інститут. Вийшла заміж, але маленька Світлана так і лишилася жити в будинку бабусі.

– Ви поки звикаєте один до одного, Світланка вам заважатиме. Не кожен чоловік готовий чужу дитину виховувати. Коли зрозумієш, що він надійний, тоді й забереш від нас Світланку.

Зоя з чоловіком переїхали до іншого міста. Зоя народила синів-близнюків. А Світлана так і залишилася жити з бабусею.

Тетянка підростала. Жанна дала їй хорошу освіту.

…Пройшло багато років. Але щоліта у відпустку до Жанні з’їжджаються її діти та внуки. Зоя з чоловіком та синами. Тетянка зі своєю донькою та чоловіком. Світлана з чоловіком і донькою. Повна хата людей!

– Всі свої, рідні! – радіє Жанна.

І так на душі їй спокійно, коли вони всі разом, поряд. Усі кличуть до себе жити, але вона не їде.

– Краще ви до мене. Будинок он який великий…

…Життя пролетіло. Жанна радіє кожній його миті. Нехай не все в її житті було гладким, але життя, є життя.

І вона знає, що її дівчатка поруч, що підтримають і її, і один одного у скрутну хвилину.

Принаймні вона сподівається, адже саме цьому вона їх вчила…