Люба прийшла з роботи пізно. Жінка так втомилася за цілий день, що сил не було. Люба думала тільки про те, як скоріше дійти до ліжка і нарешті виспатися… Раптом жінка зрозуміла, що в хаті… Гість! На порозі її зустріла мати. – Там Петро у нас, – пошепки сказала вона. – Прийшов і сказав: «Давай, мамо, пригощай гостя!» Я йому налила борщику свіженького, дуже він його вже нахвалював! Давно сидить, тебе чекає… Любо, ти що це надумала? Невже за Петра зібралася заміж піти?! – розгублено глянула на дочку мати. Люба аж присіла від почутого

– Любочко, ти жінка гарна, справна, що ж ти в дівках засиділася?! – говорили колежанки Любі на роботі. – Ти дивися, так і залишишся сама. Визначатись тобі треба якнайшвидше, роки йдуть, не молодієш же ж, тридцять скоро…

Жінки, де працювала Люба, щиро переживали за свою колежанку.

Люба цього разу нічого не відповіла, тільки похитала головою на знак згоди. А що тут скажеш? Мають рацію вони, короткий жіночий вік…

Від самотності Любі було лячно. А причиною її самотності був Федір.

Закохалася в нього Люба ще сімнадцятирічною дівчиною.

Федір на неї не одразу подивився, майже два роки дівчинці довелося чекати взаємності.

Зустрічалися вони недовго, невдовзі хлопець пішов на службу. Той єдиний боязкий поцілунок на прощання Люба згадувала й дотепер…

– Ти ж мене дочекаєшся? – закохано запитував Федір, заглядаючи Любі в очі.

– Дочекаюся, звісно, коханий! – палко казала дівчина. – Як ти можеш сумніватися в цьому?!

Люба відповідала твердо і впевнено.

І Люба дочекалася! Повернувся Федір і одружився з Любою… От тільки з іншою, з тією, яку привіз з того міста, де службу проходив…

І писав Любі до останнього, і навіть натяку на таке не було…

Багато гірких сліз Люба пролила. Бачити Федька під ручку з іншою було неприємно, тому поїхала Люба до далеких родичів у сусіднє село.

Але не склалося в неї там, довелося повернутися.

Сватались після цього до Люби хлопці, але нікого вона не прийняла, ніби світ клином на Федькові зійшовся!

…Жив у селі такий собі Петро Максимець. Чоловік був зовсім непоказний, невисокий, але задиристий дуже!

А як трохи погульбанить, то одразу сваритися ліз.

Отримував він багато разів від місцевих мужиків…

Але це Петра не зупиняло, трохи відсидиться вдома і знову в сварки лізе…

Сватався він до місцевих дівчат, але отримував відкоша, нікому такий задиристий не був потрібен…

До того ж лінивий був Петро, працювати не дуже рвався, а наречених приглядав собі з тих, які багатші…

…Прийшла одного разу Люба з роботи. Так втомилася за цілий день, що сил немає!

Жінка думала тільки про те, як скоріше дійти до ліжка і нарешті виспатися…

Раптом Люба зрозуміла, що в хаті гість! На порозі її зустріла мати.

– Там Петро у нас, – пошепки сказала вона. – Прийшов, сказав:

«Давай, мамо, пригощай гостя!»

Я йому налила борщику свіженького, дуже він його вже нахвалював! Давно сидить, на тебе чекає… Любо, ти що це надумала? Невже за Петра зібралася піти?

Мати розгублено дивилася на дочку.

Люба аж присіла від почутого. Вона не розуміла, що відбувається.

Жінка рішуче встала й відкрила двері на кухню. Втому, як рукою зняло! Петро походжав по кухні туди-сюди. Побачивши Любу, він зупинився…

– Любо, свататися я до тебе вирішив прийти! – нарешті сказав він, поправляючи рідке руде волосся. – Наче жінка ти гарна. А там хтозна… Треба ще перевірити, яка ти господиня. Ану, давай печи пиріжки і подавай на стіл! – різко закомандував чоловік.

Люба очі вирячила від несподіванки!

– Ох, зараз я тобі таких пиріжків напечу! – вигукнула вона.

Люба підійшла до Петра і швидко виставила за поріг.

Піджак був Петру явно не за розміром, тому коли Люба виставляла невдаху нареченого на ґанок, піджак залишився у неї в руках.

– Агов, ти що робиш! — стукав Петро у двері, що закрилися перед його носом. – Піджак поверни! Недолуга жінка! Не дарма, значить, Федько з іншою одружився!

Через хвилину двері відкрилися і з них полетіли і піджак і картуз нареченого.

Картуз приземлився в осіннє болото, а піджак – на роги кози, що гуляла в дворі.

Коза кинулась бігти з усіх копит, проламавши старенький парканчик.

З вигуками:

– Агов, поверни піджак!

Та під свист дітлахів, Петро ганявся за козою по вулиці.

Коли піджак був повернутий, Петро повернувся до будинку Люби, дістав з калюжі свою картуз і ще довго сварився у бік вікна, вигукуючи різні неприємні слова…

…А через кілька днів після цього випадку, приїхав до Любиної приятельки Валі, двоюрідний брат Михайло.

Він на місцевій фермі ветеринаром влаштувався. Михайло був розлучений, з колишньою дружиною дітей вони не нажили, батьків не стало давно, тож у рідному селі нічого його не тримало…

Приїхав Мишко, відпочив з дороги, і Валя попросила його сходити до Люби, паркан полагодити, що коза поламала.

Мишко був на всі руки майстер. Його батька хоч і не стало, коли хлопцю було всього сімнадцять, але він багато чого встиг Мишка навчити.

Люба одразу приглянулася Михайлу. А пиріжків яких напекла! Давно самотній чоловік так не ласував такими смаколиками…

Люба Мишка спочатку не прийняла. Одного разу вже отримала, все переживала, що він вчинить так само, як Федько…

Тим більше, до Михайла дуже навʼязувалася Зіна, місцева розлучена жінка.

Але Мишко одразу давав зрозуміти, що до Зіни він байдужий…

Ну і таки не встояла Люба! Здалася під натиском своїх почуттів…

…Весілля зіграли весною, а через десять місяців народилися синочки-близнюки.

Сімейному щастю не було меж!

Заздрили Любі місцеві жіночки. Пощастило їй із чоловіком – не гульбанить, хазяйський, освічений, порошинки з неї здуває, за дітьми доглядає…

А Петро став розсудливішим ближче до сорока років. Чоловік одружився, дочка в нього народилася.

А в Люби з Мишком, на той час вже було четверо діток – три синочки і красуня донечка…