Діану повезли в пологовий будинок, і незабаром на світ з’явилися дві гарненькі дівчинки! Подзвонили її чоловік Микола і старша донька. – Вітаю, кохана! – казав чоловік в слухавку. – Я такий радий! Цілую вас усіх, моїх дівчаток! У нас із Веронікою все нормально. На другий день після народження доньок, до Діани в палату раптом прийшла медсестра. На руках у неї був маленький хлопчик. Він був більший за її доньок і плакав. – Діано, я маю до тебе важливе прохання, – почала вона з порога. Діана не розуміла, що відбувається
Діана вийшла заміж за Миколу одразу після того, як він закінчив інститут.
Йому тільки вручили диплом і вже за два дні гуляли на весіллі.
Людей на весіллі було багато.
Потім вони поїхали жити в село. Миколі там хорошу роботу запропонували по будівництву.
Микола на роботі був, а Діана більшу частину часу вдома була на хазяйстві. Працювати їй було ніде, хіба якщо тільки їздити у місто.
Але вона вже була вагітна, чоловік заборонив їй працювати, боявся, що на автобусі постійно трястиметься туди й назад по дорозі.
Народилася донька, добре чоловік був удома, швидко відвезли Діану в місто у пологовий.
Доньку назвали Веронікою. І коли їй виповнилося вісім років, Миколу перевели на інший обʼєкт.
Знову переїзд, облаштування, нові сусіди, нові знайомі, школа у Вероніки, тут вона пішла у другий клас. Жили вони вже у місті.
Ішов час, Вероніці було вже тринадцять років, коли Діана відчула, що знову чекає дитину. Їй тридцять шість років, вона насторожилася, таки не двадцять шість.
Повідомила чоловіка про свою вагітність:
-Миколо, що робити, на мою думку, я вагітна, завтра поїду у поліклініку. Народжуватимемо?
-А ти що, маєш сумнів? Звичайно народжувати, а може, син буде. Донька є, тепер і сина можна, – зрадів чоловік.
Увечері Микола поспішав додому:
-Ну що скажеш? У нас буде дитина, підтвердилося? – ще з порога спитав він.
-Так, підтвердилося, ще термін невеликий, але точно. Народжуватимемо…
Микола підхопив дружину на руки та закружляв. Згадавши, що тепер треба акуратно поводитися з дружиною, сказав посміхаючись:
-Ой, мабуть, не можна кружляти?
-Можна, адже я не слаба, а просто вагітна, – сміялася Діана.
Вероніка теж була рада, ну нарешті мені буде не нудно.
А мати засміялася:
-Ти доню навіть не уявляєш навіть, як нам усім буде не нудно особливо перший час, коли народиться малюк, а може малюки.
Через місяць Діана знову поїхала на прийом до лікарки, вона уважно слухала, дивилася на Діану, знову слухала. Діана навіть почала переживати.
-Може з дитиною щось недобре? – тривожно спитала вона лікарку.
Лікарка на неї дивилася з сумнівом, потім спитала:
-Знаєте, у вас прослуховуються два серця, схоже буде двійня. У вас у рідні є у когось двійнята?
-Начебто ні. З мого боку точно немає, а з боку чоловіка не знаю, не чула, начебто теж не було, – якось розгублено відповіла Діана.
-Ну добре, трохи пізніше поїдете на УЗД, тоді все з’ясується, – рішуче сказала лікарка і виписала направлення.
УЗД підтвердило – буде двійня. Діана була звичайно рада, але одночасно якось несподівано і боязко, як це одразу два малюки. Зате Микола сяяв від радості:
-Ну ти, Диночко, даєш, аж два зразу!
А Вероніка злякано запитала:
-Мамо, а як це одразу два? А якщо один заплаче, то й другий слідом? І все треба подвійне? Ну тепер мені найменше діставатиметься.
-Не хвилюйся, доню, не обділимо тебе. Все буде добре, – казав Микола.
Вони дізналися, що в них будуть ще дві доньки, Діана зраділа, а Микола спочатку задумався, мабуть хотів сина, але потім махнувши рукою, сказав:
-Зате я житиму в квітнику, навколо одна краса – наші доньки.
Діану відвезли до пологового будинку, і незабаром з’явилися на світ дві чудові дівчинки, схожі одна на одну. Дзвонив чоловік:
-Вітаю, кохана! Я дуже радий, цілую вас усіх моїх дівчаток! У нас із Веронікою все нормально, за нас не хвилюйся.
Діана годувала своїх дівчаток, молока було багато, вона не переживала, що їм не вистачить.
На другий день після народження доньок, до неї в палату раптом прийшла медсестра.
На руках у неї був маленький хлопчик. Він був більший за її доньок і плакав.
-Діано, я маю до тебе важливе прохання, – почала та з порога.
Діана не розуміла, що відбувається.
-У тебе ж молоко є, – продовжувала медсестра. – Погодуй будь ласка цього хлопчика. Ми з ним замучились вже.
Мати відмовилась від нього кілька днів тому, він постійно голодний. За тиждень його заберуть у будинок дитини. А поки що так, хто зможе, той нагодує, якось нам треба дотягнути.
Діана взяла хлопчика, притиснула до грудей, він жадібно почав прицмокувати, наївся, відкинув голівку і заснув у неї на руках. Сусідка в палаті зворушливо дивилася на малюка, наче це його мама.
-Яка ж це мати, покинула малюка? Такого беззахисного, маленького серця в неї немає.
Діана кивала головою, погоджувалася, а самій також було шкода цього нічийного малюка. Дивилася на нього, такий гарненький, він усе більше подобався їй. Так і почала годувати його Діана, іноді навіть перше аніж своїх дівчат. Вона казала, коли він починав вимогливо плакати:
-Бач який ненаситний, одразу видно, мужик.
А медсестра пояснила:
-Так, хлопчик гарненький. Приїхала з іншого міста, мабуть нагуляла, народила та й поїхала. Казала, житла в неї немає, чоловіка немає, батько сваритиметься. Відмовилася від дитини та й поїхала.
Діана розповідала все це Миколі, а він слухав і раптом сказав:
-Діано,а може, забереш його додому? Ну що він один, та ще й хлопчик. Нехай у нас буде не два малюки, а три. Я думаю три ще краще. Де два, там і три! І буде у нас аж четверо дітей. Мені подобається. А тобі?
-Якщо тобі подобається, то мені тим паче. Ти просто ще не бачив хлопця. Такий гарненький, і ніби на нас з тобою схожий! – ніби вмовляла вона чоловіка.
-Правда, якось боязко, чи впораємося ми одразу з трьома?
А Микола сказав дружині:
-Є така приказка у народі:
«Боїшся – не роби, а робиш – не бійся».
Тож не бійся, кохана, ми всі зможемо. Діано, улагоджуй там все, скажи, що потрібно від мене, я все зроблю, оформимо документи, і буде у нас трійня.
Коли виписали Діану з малюками, зустрічали її з кульками, з квітами навіть медперсоналу надарували квітів та цукерок.
А Діані з Миколою стільки подарунків надарували, що їм і не снилося.
Приїхав навіть керівник Миколи Роман Вікторович. Він усіх порадував:
-Я дізнавався, вам виділять квартиру, велику! Тепер вас шестеро, і у вас буде тісно тут у старій.
Найгучніше за всіх раділа Вероніка:
-У мене буде своя кімната! Ще й окрема!
…Пройшло багато років дівчинки-близнючки виросли, а разом із ними їхній брат. Вероніка вийшла заміж за однокурсника, після інституту поїхали разом за кордон.
Миколу знову перевели по роботі. У них зараз велика квартира в новобудові, він керівник, діти скоро теж полетять з рідного дому, обидві доньки навчаються в інституті.
Син теж вчиться. Матиме професію, як у батька…