Світлана привела свого нареченого Дмитра знайомитися з батьками. Сіли, поговорили, загалом все пройшло чудово. Коли молодята вийшли, Валерій запитав у дружини: – Ти чому на мене, весь час так дивилася? – Ходімо дещо подивимося, – сказала Інна, зайшла у спальню, і дістала з шафи весільний альбом. – Та що сталося? – здивувався чоловік. Інна відкрила альбм і вказала на якогось чоловіка на фото. – Він тобі нікого не нагадує? – запитала дружина. Валерій придивився до фотографії  і застиг. – Цього не може бути, – тільки й промовив він

Вони таємно від батьків взяли паспорти та подали заяви до ЗАГСу. Їх особливо не хвилювало, чи будуть батьки згодні чи ні. Погодяться, куди подінуться? Їм просто хотілося швидше.

– І так, Світлано, першу частину плану виконано. Ідемо знайомитися з батьками. Спершу з моєю мамою.

– Ой, Дмитре, переживаю, щось я!

– Я ж тобі казав, що маю гарну маму, – дістав телефон і кивнув. – Давай подзвонимо батькам! Повідомимо лише про те, що зараз прийдемо.

Дівчина відразу дістала свій.

***

Підштовхуючи вперед свою наречену, Дмитро зачинив вхідні двері. Галина одразу вийшла з кухні, посміхнулася, побачивши поряд із сином зніяковілу дівчину.

– Мамо, познайомся! Це моя наречена Світлана, – простягнув руку у бік матері. – Це моя мама, Галина Олегівна.

– Дуже приємно! – На обличчі жінки читалася непідробна радість. – Заходьте, чай питимемо!

– Проходь, проходь! – схвально посміхнувся Дмитро своїй нареченій.

– Ой! – Раптом вигукнула майбутня свекруха. – А чому вже наречена?

– Мамо, а ми заяву до ЗАГСу подали, – гордо відповів син.

– Як у вас все швидко! – Похитала головою Галина, але осуду в її голосі не було.

Дівчина вже знала, що її наречений не має батька, але його мама їй сподобалася з першого погляду.

– Світлано, а хто твої батьки? Ким вони працюють? – це питання будь-яку сваху цікавило насамперед.

– Тато працює начальником цеху на нашому заводі. Мама бухгалтером – також на заводі.

– А сама ти працюєш чи вчишся?

– Навчаюся в інституті на четвертому курсі.

Почалася звичайна розмова. Яка тривала добру годину, поки, син не встав з-за столу:

– Мамо, ми підемо. Нам ще до Світланиних батьків треба сходити.

– Що ви заяву до ЗАГСу подали, вони теж не знають?

– Не знають, – трохи зніяковіла дівчина.

– Ох, і любите ви сюрпризи! – усміхнулася Галина.

***

Як не намагався наречений здаватися спокійним, але в душі відчувалося хвилювання. Вони зі Світланою лише місяць були знайомі. Ні його мама, ні її батьки про їхні стосунки поки що нічого не знали.

Зайшли. З порога стало зрозуміло, що живуть ті набагато багатше за Дмитра з мамою. Ось і вони самі вийшли до коридору, з цікавістю дивлячись на хлопця своєї дочки.

– Тату, мамо, познайомтеся. Це мій наречений, Дмитро, – одразу повернулася до нього. – Це мій тато, Валерій Петрович. Це моя мама, Інна Леонідівна.

Господар відразу простяг хлопцеві руку, і той міцно потис її. А господиня, підозріло дивлячись на них, спитала:

– А чому наречений?

– Мамо, ми вже заяву до ЗАГСу подали.

– Ось, молодь! – Похитала головою жінка, уважно розглядаючи хлопця. – Ну що ж проходьте!

Сіли за стіл. Господар відразу почав розливати в бокали. Розлив, підняв свій:

– Ну, давайте за знайомство!

Чоловіки підняли, жінки лише зробили по ковтку і мати нареченої відразу стала ставити традиційні питання:

– Дмитре, ти працюєш?

– Так, я – програміст. Заробляю, нормально. Сподіваюся, незабаром почну заробляти ще більше.

– Це добре? – На обличчі матері нареченої майнула посмішка. – Світланин старший брат теж програмістом працює, теж добре заробляє. Вже одружений, мають квартиру.

– Ми з ним знайомі.

– Дмитре, а хто в тебе батьки? – Жінка задала наступне питання, що цікавить її.

– Мама у мене завуч у коледжі. Батька – немає.

Це викликало в Інни Леонідівни невелике розчарування, але, прибравши з себе незадоволення, поставила хлопцеві чергове питання:

– А скільки твоїй мами років?

– Сорок два

– Молода ще, – задумливо промовила жінка і чомусь підозріло подивилася на свого чоловіка.

– Ну, що давайте ще по одній! – Запропонував той.

– Я більше не буду, – відмовився хлопець.

– Молодець! – радісно промовив чоловік. – Я також мало вживаю. Це в мене спадкове. Пам’ятаю, і дід не був прихильником, і батько ні.

– Дмитре, ти їж, їж! – Продовжила частувати господиня хлопця і знову з якоюсь підозрою подивилася на свого чоловіка.

Посиділи, побалакали. Домовилися, що післязавтра, в неділю, як годиться, прийдуть сватати Світлану, і майбутній зять почав збиратися.

– Мамо, ми біля під’їзду трохи постоїмо, – збиралася і дочка.

Коли молодята вийшли, Валерій Петрович із невеликим роздратуванням у голосі запитав у дружини:

– Ти що на мене так підозріло дивилася?

– Ану, дорогий, ходімо подивимося наш весільний альбом.

– Інно, так, що трапилося?

– Ходімо, ходімо!

Вона дістала всі альбоми і відкрила, на якому вони з чоловіком були зовсім молодими.

– Красень! – Тицьнула вона пальцем у фотографію чоловіка чверть вікової давності. – Він тобі нікого не нагадує.

– Хто?

– А ось цей тип, – і вона знову тицьнула у фотографію чоловіка.

Той ще раз уважно подивився на свою фотографію, немов бачив її вперше, і знизав плечима.

– А тобі не здається, дорогий, – в голосі дружини почулося роздратування, – що наречений нашої дочки, як дві краплі води схожий на тебе?

– Ну, ти скажеш! – Але особливої ​​впевненості в голосі чоловіка не чулося.

– Валерій, це наречений нашої доньки. Тому давай-но згадуй всіх своїх подружок юності. Щоб не вийшло чогось…

Валерій замислився. Звичайно, у нього були жінки до весілля. Подумавши і підрахувавши роки, почав викладати свої припущення. Точніше, один здогад. Навіщо вже зовсім засмучувати дружину?

– Інно, ну була в мене дівчина… жінка. Тоді я одразу після інституту…

Дружина закотила очі і почала теж щось підраховувати. Порахувавши, спитала чоловіка:

– Як її звали?

– Галина.

Вона взяла свій телефон, набрала номер доньки і включила на гучний зв’язок:

– Що, мамо? – пролунав невдоволений голос доньки.

– Ми тут з татом про вас розмовляємо, – надавши своєму голосу веселості, Інна почала дочці ставити запитання. – Ми забули запитати: скільки Дмитру років?

– Двадцять чотири.

– І ще: а як його маму звати?

– Галина.

– Все, дочко! Тобі час додому. На вулиці темно.

Натиснувши червону кнопку, поклала телефон і  подивилася на чоловіка:

– Ну, набігався в юності? Що тепер робитимеш?

– Не знаю, – чоловік винувато опустив голову.

– Зараз прийде дочка, і ти їй про все розповіси.

– Про що?

– Мені все одно, про що ти з нею говоритимеш, але щоб цього Дмитра, твого синочка, поруч з нашою донькою не було.

***

І ось дочка повернулася, радісна та щаслива. Кинулася до матері:

– Ну, як, мамо?

– Що? – роздратовано спитала мати.

– Дмитро вам сподобався?

– Батько не хоче, щоб ти виходила за нього заміж.

– Мамо, ти жартуєш? Тато не міг сказати такого.

– А ти йди поговори з ним. Він на тебе в кімнаті чекає.

Дочка кинулася туди. З подивом побачила поруч із батьком, що сидить за столом, налиту чарку.

– Тату, що сталося?

– Дочко сядь!

Світлана сіла навпроти, з якимось переживанням дивлячись на батька. В душі відчувала, що батько зараз скаже, щось таке про її нареченого… І приготувалася це вислухати, впевнена, що ніхто і ніщо не розлучить її з коханим.

Батько, опустивши голову, почав розповідь звідкись із далини:

– Коли я був такий молодий, як ти… Так само, як і ти закохався. Якось зустрів дівчину. Її звали Галя. У нас почалися стосунки … Потім ми розлучилися … А у Галі народився син …

– Тату, я не можу зрозуміти, до чого тут ми з Дмитром.

Тут у кімнату зайшла мати:

– Дочко, дивлюся, тато тобі пояснити не може. Він тебе все ще маленькою вважає. Спробую я пояснити.

Дістала альбом і показала пальцем у фотографію батька своєї дочки в молодості:

– Подивися, який наш тато гарний був! Він покохав дівчину на ім’я Галя, а потім кинув. А в дівчини Галі народився син Дмитро. Якому зараз двадцять чотири роки. І він так схожий на свого тата, – знову показала пальцем у фотографію. – Доню, ти не знаходиш?

– Ви хочете сказати, що мій Дмитро…? – і тут в очах дівчини майнув подив. – Мій брат?!

Дівчина встала, хитаючись дійшла до своєї кімнати і лягла на ліжко.

Батько пішов за нею. Але дружина зупинила:

– Хай побуде одна!

***

Десь за півгодини на телефоні Світлани заграла мелодія. На екрані висвітлився напис «коханий». Дівчина відключила телефон і, уткнувшись у подушку, заплакала.

Цілу ніч вона не могла заснути. Не могли заснути й батьки, розуміючи, що вони мимоволі відібрали у дочки любов. Виправдовували себе тим, що з матір’ю нареченого все одно доведеться знайомитися. І вже краще одразу розставити всі крапки.

***

Щойно розвиднілося, у коридорізаграла мелодія домофону:

– Хто? – першою підійшла мати.

– Інно Павлівно – це я, – пролунав голос Дмитра. – Світлана чомусь не відповідає. Що з нею?

Тут підійшла дочка, взяла з рук матері трубку:

– Дмитро, я зараз вийду!

***

Дівчина одяглася, на хвилину зайшла до ванної кімнати. І вийшла до під’їзду, де на неї чекав коханий.

– Світлано, що трапилося? – схвильовано подивився він на свою наречену.

– Ми не маємо більше зустрічатися. І заяву із ЗАГСу треба забрати.

– Світлано, ти чого?!

Вона уткнулася йому в плече і заплакала. Він ніжно обійняв її:

– Рідна, ніхто і ніщо не зможе розлучити нас.

Вона підняла на нього заплакане обличчя.

– Ти мій брат!

– Світлано, ти що говориш?

– Мій тато… з твоєю мамою… з’явився ти…

– Звідки ти це все взяла?

– Дмитро, я люблю тебе! – сльози струмком полилися з її очей. – Я не знаю що робити!

– Зачекай зачекай! Треба маму запитати. Світлана – цього не може бути. Пішли до моєї мами.

– Дмитро, іди один поговори, дізнайся!

– Все! Заспокойся! Все це якась помилка. Я побіг. Чекай дзвінка!

***

Дмитро забіг у свою квартиру. Тут же до коридору вийшла Галина Олегівна:

– Що там у вас трапилося?

– Це в нас щось трапилося.

– Сину, ти якимись загадками кажеш.

– Мамо, я забув тобі сказати, що тата Світлани звуть Валерій Петрович Микитенко.

Дмитро побачив, як мама застигла і знесилено притулилася спиною до стінки.

– Цього не може бути! – сказала вона.

– Я його син? Так?

– Синку, пробач мені, якщо зможеш!

– Мамо, ти ні в чому не винна.

– Дмитре, що тепер робити?

– Не знаю. Я дуже люблю Світлану!

***

Здавалося, це можна поставити крапку на їхнє щастя. Але Дмитро та Світлана, вирішили зробити тест. Прийшли на огляд  разом із Валерієм Петровичем.

– Що ви хотіли встановити? – Запитали в приймальній.

– Чи є Валерій Петрович мені батьком, – похмуро промовив Дмитро.

– Добре! – Жінка, яка приймає замовлення, подивилася на них і посміхнулася

Світлана, що стоїть поруч, зрозуміла, що та й так не сумнівається, що перед нею батько і син.

Жінка почала оформляти замовлення, ставлячи запитання. Останнім питання було таке:

– Для яких цілей вам потрібне це? – І тут же додала. – На це запитання можете не відповідати. Просто, ви можете щось неправильно витлумачити.

– Нам зі Світланою треба знати, чи є ми братом і сестрою, – так само похмуро пояснив Дмитро.

– Так треба було це й замовити, – сказала вона з невеликим роздратуванням у голосі. – А ми вже все оформили.

– Скільки коштує? – Запитав Валерій Петрович.

– Десять тисяч.

Чоловік дістав гроші і простяг приймальниці:

– Візьміть двадцять! Зробіть обидва тести!

– Добре! – одразу погодилася та.

Оформивши і це замовлення, жінка повідомила:

– Результати будуть готові за три дні. Наш консультант видасть офіційні висновки та роз’яснить їхню суть.

***

Три дні. Як вони повільно тягнуться. Хоча, що чекати? Все, зрозуміло. Дмитро та Світлана щодня зустрічалися. Ось тільки щастя у цих зустрічах не було. Вони ніби проводжали це щастя.

Минули дні. Світлана вранці похмура. Батько з матір’ю теж із ними збираються. Навіщо? Щось їм не подобається настрій їхньої доньки.

Зайшов Дмитро, такий самий похмурий, як і Світлана. Замовили таксі. Інна Леонідівна не дозволила своєму чоловікові сідати за кермо.

Всю дорогу вона дивилася на похмуру дочку і такого ж її нареченого. Хоча, який він тепер наречений!

«Швидше б забули один одного», – крутилася думка в голові у жінки.

***

Приїхали. Їх відправили до якогось кабінету.

– Заходьте! – Ввічливо промовив чоловік, що сидить за столом. – Висновки готові. Зараз прочитаю вам їх. Якщо виникнуть питання одразу ставте.

Він узяв у руки перший лист і почав читати:

– Імовірність того, що Бондаренко Дмитро Валерійович є сином Микитенко Валерія Петровича становить дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто дев’ять сотих відсотка, – прочитав консультант і звернувся до чоловіка. – Валерій Петрович – це ваш син.

– Ні-і-і! – Заплакала Світлана і уткнулася в плече свого коханого.

Вона плакала навзрид, ніби прощаючись назавжди зі своїм щастям.

Консультант зачекав, коли дівчина трохи заспокоїться і почав читати другий висновок:

– Імовірність того, що Бондаренко Дмитро Валерійович і Микитенко Світлана Валеріївна є братом і сестрою становить нуль відсотків, – консультант підняв голову від листа. – Дмитро, Світлана, зі стовідсотковою ймовірністю ви не брат і сестра.

Добру хвилину в кабінеті зависла тиша. І цю тишу розрізав шалено радісний голос Дмитра:

– Світлано, рідна!

Підняв її на руки закрутив по кабінету.

– Дмитро – це правда? – З її очей полилися сльози радості.

– Якщо у когось є запитання ставте? – усміхнувся консультант.

– Ну, так цього не може бути, – після тривалого роздуму сказав Валерій Петрович.

– Чому не може? – Знову посміхнувся консультант. – У них різні батьки та різні матері.

Тільки тут до Валерія Петровича стало доходити, що до чого, і він підозріло подивився на свою притихлу дружину.

***

Через місяць відбулося веселе весілля. Батьки молодих розібралися зі своїми гріхами молодості і пробачили один одного. І навіть потоваришували!

А які молоді були щасливі! Не кожним перед весіллям випадає таке пережити.

Джерело