В Ірини не стало сина Сашка. Як пройшли поминки, вона ледь пам’ятала. Було багато людей, її заспокоювали, співчували, але вона нічого не чула й не бачила навколо себе… Пройшло три місяці. Якось Ірина зібралася й пішла в магазин купити картоплі. Вона взяла велику торбу і вийшла на вулицю. Жінка перейшла на інший бік вулиці і раптом застигла від несподіванки. Вона побачила на зупинці якогось хлопця. Ірина швидко підійшла до нього і взялась за його рукав. – Сашко! – вигукнула з надією вона. Хлопець обернувся, й Ірина аж відсахнулася від нього

Ірина, як завжди вийшла з роботи о шостій вечора, і попрямувала у бік будинку.

Зазвичай вона поверталася автобусом додому, але сьогодні було тепло і не хотілося відразу йти в квартиру.

Хотілося пройтися пішки, не поспішаючи. Вдома на неї ніхто не чекає.

З чоловіком років двадцять вони, як розлучені, і де він, Ірина не знала і не цікавилася, але точно не тут у місті. У нього десь була своя родина.

Ірині п’ятдесят три роки. Виховувала вона свого улюбленого сина Сашка сама.

Вийшов з нього дуже приємний юнак, активний і цілеспрямований, зі здоровим почуттям гумору та позитивним поглядом на світ.

Коли настав час вибирати професію, Сашко навіть не сумніваючись, пішов у пожежники, щоб допомагати людям.

Ірина пишалася своїм сином, але переживала:

– Сашко, може якусь цивільну спеціальність вибереш? Он скільки інститутів, скільки цікавих професій. Ну чому одразу це? Небезпечно це, а раптом щось? Живемо у неспокійні часи.

– Мамо, та не хвилюйся ти так. Ти ж знаєш, я давно займаюсь спортом, підготовка у мене хороша. Тож я хочу здійснити свою мрію.

Ірина знала свого завзятого Сашка. Він дуже наполегливий і відповідальний, ще у школі вчителі дивувалися:

– Сашко? Та якщо він щось задумає, він доведе цю справу до кінця. Він такий наполегливий і впевнений.

Після закінчення інституту Сашко одружився з гарненькою дівчиною.

Зустрілися вони там, де він навчався. Пішов у відпустку і побачив Уляну, яка сиділа на лавці в парку з морозивом і дивилася в телефон.

Уляна навчалася на останньому курсі інституту, і так вдало вийшло, що обоє одночасно закінчили навчання.

Ну а потім було весілля, веселе і галасливе. Невістка Ірині сподобалася. Гідна дівчина, спокійна та розважлива.

Через півтора року народився у них син, онучок Ірини.

Жаль, що жили вони далеко, Сашка направили в інше місто. Але вони часто зідзвонювалися.

Нині Сашкові тридцять років, приїжджали вони всією родиною на Новий рік.

Ірина від щастя була на сьомому небі. Рідні та кохані поруч, правда ненадовго. Таку вже роботу вибрав син.

Онук Тимко – це окрема радість, вона навіть не може передати своїх почуттів до нього, настільки це щось рідне і тепле, цей хлопчик, якому уже п’ять років…

…Три місяці тому сталося те, чого найбільше у світі боялася Ірина. Не стало її сина, і все для неї померкло у житті. Не стало його на роботі… Єдиної у житті рідної людини…

Як для неї пройшли поминки, вона ледь пам’ятала. Було багато людей, її заспокоювали, співчували, але вона була як кам’яна.

Та й зараз після трьох місяців, Ірина, як тільки бачить когось у формі, то здригається, і з надією дивиться:

– А раптом Сашко? А раптом помилка? Але на жаль…

Поховали її сина у них у місті на цвинтарі, так вирішила Уляна.

Вирішила, щоб мати могла частіше відвідувати сина. Змінилася звісно Ірина, якось одразу знітилася і постаріла, колеги на роботі між собою говорили:

– Наша Ірина раніше зовсім інша була. Веселунка, завжди з хорошим настроєм і вогником в очах.

Але погас вогник. Як не стало її Сашка, так і заледеніла, навіть рідко посміхається. Не дай Боже нікому таке пережити. Дуже важко ховати своїх дітей…

Якось Ірина зібралася й пішла в магазин купити картоплі.

Вона взяла велику торбу й вийшла на вулицю.

Жінка перейшла на інший бік вулиці і раптом застигла від несподіванки. Вона побачила на автобусній зупинці якогось хлопця.

Ірина швидко підійшла до нього. В цей час підʼїхав автобус.

Хлопець пропускав пасажирів, коли до нього підскочила Ірина і взялась за його рукав:

– Сашко! – вигукнула з надією вона.

Хлопець обернувся, й Ірина аж відсахнулась від нього!

Вона вже знала, що це не її син, і не могла зрозуміти, що її так підштовхнуло до цього хлопця. Це якась мана, обман…

Хлопець озирнувся і здивовано запитав:

– А звідки ви знаєте мене? Я не місцевий. І мене справді звуть Сашко.

В цей час автобус поїхав. Молодий чоловік сплеснув руками:

– Ну, ось це останній автобус на село.

Ірина стояла з винним виглядом:

– Вибачте, вибачте заради Бога, що я вас затримала. Як же ж тепер, куди ви тепер? А вам куди треба?

Вони відійшли вбік. Очі Ірини стали вологі, вона трималася, щоб не заплакати.

– Що з вами? Вам недобре? – занепокоївся Сашко. – Дали мені невелику відпустку. А у мене в тому селі сестричка у дитбудинку, їй чотирнадцять, я збирався до неї. У нас із нею немає батьків. І різниця між нами у віці десять років, бо мого батька не стало, а потім мати вийшла заміж і народилася Маринка.

Вітчим мій був теж добрий чоловік. Не ділив нас на своїх чи не своїх.

Їх теж не стало разом із мамою, коли поверталися від бабусі.

Автобус опинився на узбіччі, а там були наші батьки. Ми тоді були вдома. Потім бабуся не пережила цього…

– Так, Сашко, якщо я винна, що ти не встиг на автобус, ходімо до мене. Переночуєш, а завтра поїдеш спокійно, не поспішаючи до сестрички, і заразом відпочинеш.

– Ну що ви!

– Ірина Петрівна мене звуть, можеш просто тітка Ірина. І не сперечайся, я старша і знаю, що роблю, – сказала вона.

– Ірино Петрівно, а ваші домашні не проти будуть? Ну, якщо ви стороннього з вулиці приведете?

– Нема кому бути проти. Одна живу. Ти думаєш, чому я підійшла до тебе. Мого сина Сашка три місяці тому не стало. Ось тому, коли бачу у формі чоловіків, у мене все ще надія зʼявляється, а раптом… Хоча син мій Сашко похований тут у місті…

Сашко обійняв Ірину і притиснувши до себе сказав:

– Вибачте, я ж не знав, ставлю такі некоректні питання…

– Ну що ти, Сашко, до чого тут ти…

Потім вони йшли до будинку Ірини і розмовляли. Сашко розповідав про свої плани:

– Я напевно, повернуся у батьківський дім в село. Маринка випускається через п’ять років із дитячого будинку, заберу її і житимемо собі.

– Так, Сашко, я сподіваюся, все буде добре. Ти бережи себе, думай, що в тебе є ще Марина.

– Добре, тітко Ірино. Як приємно, коли про тебе дбають. Ви як моя мама…

…Ірина з радістю накривала на стіл, хотілося їй нагодувати Сашка смакотою та домашньою їжею. А потім він заснув на місці її сина, в його кімнаті, де залишилося майже все, як і раніше, коли він приїжджав останній раз у гості зі своєю родиною.

Наступного дня була субота, Ірина прокинулася рано та й спала погано. Багато думок було в голові. Ходила вона по квартирі тихо, боялася розбудити Сашка, але він довго не лежав. Поснідали, і зібравши сумку з пиріжками, поклавши цукерок та ще щось, вона сказала:

– Ну що Сашко, поїдемо до твоєї сестрички Марини.

– А ви теж збираєтесь? – здивувався він.

– Звісно, ти тепер для мене, як син. Так що давай відвідаємо дівчинку, ось радості буде у неї.

Справді, радості Марини не було меж. Вона й до Ірини, як до рідної людини одразу ж поставилася. З вдячністю та радістю дивилася в сумку, звідки Ірина витягувала домашні пиріжки й ласощі…

…Через два тижні Сашко їхав на роботу. Він обіймав сестричку й казав:

– Маринко, слухайся і поважай тітку Ірину, тепер вона наша мама. Це найдобріша і найсвятіша на світі жінка, така якою була наша мама.

Довго дивилися йому вслід Ірина й Марина. Коли ще приїде Сашко, люблячий син та брат?

Вони чекатимуть на нього, а він обов’язково повернеться…