Микола з Іриною сиділи на кухні і пили чай. Раптом у коридорі пролунав звук домофону. Ірина швидко взяла слухавку. – Мамо, це ми! – пролунав у слухавці голос її доньки Оксани. – Заходьте! – сказала Ірина. Оксана зі своїм чоловіком Олегом зайшли і сіли на кухні за стіл. – Мамо, тату у мене для вас сюрприз! – раптом сказала Оксана. Вона встала з-за столу і дістала з сумочки якийсь пакунок. – Ось, мамо, тримай! – простягнула вона якийсь пакунок Ірині. Жінка розгорнула його і очі вирячила від здивування

Старша дочка повернулася, як завжди, пізно. Батьки до цього звикли, їй уже двадцять, але сьогодні вона виглядала якось надто вже дивною…

– Оксано, що трапилося? – запитала мати і одразу кивнула на кухню. – Ходімо повечеряємо і заразом поговоримо!

Дочка мовчки зайшла у ванну, помила руки і сіла за стіл, але апетиту в неї щось не було:

– Оксано, так, що трапилося?

– Мамо, ми з Олегом хочемо подати заяву в РАГС.

– Оксано! Ти виходиш заміж?! – забігла на кухню сестра.

Але старша сестра нічого не відповіла, тільки уткнулася в свою тарілку.

– Олесю, йди у свою кімнату! – махнула рукою мати.

Та вийшла, але схоже недалеко. Хіба можна пропустити таку цікаву розмову?

– Оксано, так, чому ти така похмура? – знову звернулася мати до старшої дочки. – Ти останнім часом тільки про це тільки й мріяла.

– Мамо, я хочу, щоб весілля було, як у всіх.

– Так і буде.

– Мамо, в неділю батьки Олега прийдуть мене сватати, – і дивлячись матері в очі запитала. – У вас є на це гроші.

– Якось наберемо…

– Ось бачиш, мамо, – на очах доньки з’явилися сльози. – Ви на сватання і то, абияк наберете. А попереду весілля. Я хочу добре виглядати, хочу, щоб саме весілля було, якщо й не багатим, то й не злиденним!

– На багате в нас грошей немає… Але постараємось. Ти не забувай, що й твоїй сестрі вже сімнадцять і незрозуміло, що в неї на думці. Може через пів року теж заміж збереться.

– Мамо, ну що мені робити?! – гукнула дочка.

– Що за сльози? – на кухню зайшов батько.

– Оксана заміж збирається, – сумно сказала дружина.

– Це я вже знаю, Олеся сказала. Сльози з якого приводу?

– Тату, я хочу нормальне весілля, – дочка встала і обійняла батька, продовжуючи плакати.

– Ну таке нормальне, як ти хочеш, ми з матір’ю, звичайно, не витягнемо, – розсудив батько. – Але заміж ти в будь–якому разі вийдеш. Ти ж любиш Олега?

– Тату, так мені весільну сукню треба, фату, черевички …

– Все, дочко, заспокойся! Придумаємо щось.

– Миколо, післязавтра її сватати прийдуть, – перевела розмову в потрібне русло матір нареченої.

– Ось із сватами ці питання і вирішимо, – твердо сказав батько.

– Його батьки і бабусі з дідусями обіцяли нам квартиру, – сльози так і не висихали на очах доньки. – А ви?

– Доню, все, заспокойся! – батько, як маленьку погладив її по голові. – У неділю прийдуть свати і все вирішимо.

– Тату, та що ви можете вирішити, якщо у вас немає грошей? – так і не заспокоїлась тоді Оксана…

…Молоді гуляли по місту. Звичайного, радісного настрою не було.

– Оксано, годі сумувати! – усміхнувся її наречений. – Ходімо краще морозива поїмо.

– Олеже, яке морозиво? У голові тільки одне – що там наші батьки вирішать.

– Вирішать, що-небудь. Позавчора один дідусь прийшов – гроші приніс, вчора – інший. Так, можливо, нам на квартиру і назбирають, а це найголовніше…

– А весілля?

– Оксано, ми з тобою у вівторок подамо заяву, значить до весілля ще більше місяця. На обручки у мене гроші є. За місяць ми з тобою ще заробимо.

– Олеже, про що ти говориш? За місяць ми з тобою заробимо сто тисяч?!

– То батьки допоможуть…

– Це твої, чимось можуть допомогти. А моїм чим допоможуть? Мені так соромно. Батьки тата можуть ще трохи знайти. А от іншого діда немає, і бабуся на одну пенсію живе.

– Оксано, ти мені на одне запитання дай відповідь: ти мене любиш?

– Олежику, звісно, люблю! Чого ти питаєш?

– А це ж найголовніше.

– Знаєш, як хочеться у білій сукні з фатою і ти поруч у гарному чорному костюмі.

– На сукню та фату обов’язково наберемо.

– І тобі на гарний костюм? – на обличчі дівчини майнула посмішка.

– Мабуть.., – але особливої впевненості у голосі нареченого не було.

– Тату, мамо, ну що? – кинулася до батьків Оксана, ледве забігши в квартиру.

– Познайомилися зі сватами, – почала розповідати мати, трохи винувато посміхаючись. – Нормальні люди…

– Мамо, так це зрозуміло! А що ви вирішили на рахунок грошей на весілля?!

– Вони всією рідною збираються вам квартиру купити, – мати важко зітхнула. – А весілля доведеться нам робити…

– Мамо, і що ви з татом вирішили?

– Він хоче кредит тисяч у банку взяти на три роки…

– Тату! – вигукнула дочка і побігла в кімнату до батька. – Тату, ти в мене найкращий на всьому білому світі!

– Я ж вас, своїх красунь, дуже люблю, – весело сказав чоловік.

– Тату, я тебе теж дуже сильно люблю!

– Гаразд, йди вечеряй! Піду спати, бо втомився.

Оксана побігла назад на кухню. Мати замислено сиділа за столом…

– Мамо, чого ти така сумна? Гроші ж на весілля знайшлися!

– Ці гроші батькові три роки віддавати доведеться…

– Мамо, я тепер окремо житиму. На мене гроші витрачати не будете. От вам і вийде віддавати.

– Оксано, а твоїй сестрі вже сімнадцять. А якщо і вона через рік одружиться?

– Мамо, що ти все про сумне та про сумне?

– Добре, сідай вже, їж…

…Повечерявши, Оксана попрямувала у свою кімнату. Точніше, кімната була спільна з молодшою сестрою. У цій кімнаті вони прожили разом сімнадцять років. Сестра сиділа за спільним ноутбуком із сумним виразом обличчя.

– Олесю, чого ти така сумна? – запитала старша сестра.

– Схоже, я ніколи заміж не вийду…

– Облиш ти! Я піду, а тобі вся спадщина від бабусь залишиться.

– А ти знаєш, що до бабусі Поліни, Роман, наш двоюрідний брат, зі своєю дружиною переїжджає, адже він теж її онук, – стала ділитися новинами молодша сестра. – Тож про цю квартиру нам з тобою можна сміливо забути. На квартиру дідуся Федора і бабусі Світлани, окрім нас з тобою, теж наші двоюрідні брати претендують.

– Оце та-а-к! – важко зітхнула Оксана.

– Ось і я говорю! Тепер на тебе батьки збираються купу грошей витратити, а потім три роки віддавати.

– Олесю, але ж я старша.

– Це я розумію. Тільки не збираюся до двадцяти років в дівках ходити.

Тут у кімнату дочок зайшла мати. Сумно посміхнулася:

– Про що розмовляєте?

– Про життя, – різко відповіла молодша.

– Та я зрозуміла, що про життя. Усе в житті повторюються. Ви ж знаєте, що я в сім’ї молодшою була, у мене, окрім старшої сестри, і старший брат був. Теж небагато жили. Нічого всі одружувалися, заміж вийшли і один на одного зла не тримаємо.

– Це зрозуміло, – кивнула молодша, вдаючи, що зайнята ноутбуком.

– Ти, Олесю, не дуйся! Підійде твій час і твої проблеми всією ріднею вирішуватимемо…

…У турботах і клопотах пролетів місяць. Ось і весілля. Все добре! Гостей чимало, щонайменше пів сотні зібралося. Наречений із нареченою просто красені. Подарунків їм надарували. Навіть путівку на курорт на двох дядько нареченого подарував. І звісно, конверти з грошима.

Після весілля приїхали наречений із нареченою у свою нову однокімнатну квартиру. Квартира нова була, тільки в сенсі, що вони там нові мешканці, а так, у ній непогано було б хороший ремонт зробити.

Встали вони вранці і почали конверти із грошима перевіряти.

А грошей багато назбиралося. Це за рахунок того, що два багаті дядьки нареченого великі суми у конверти поклали.

А ще родичі нареченої, які здалека приїхали. Оксана й не знала, що мати має двоюрідного брата. Інші по трошки поклали або подарунки подарували.

І тут задумалися молоді: що з такою величезною сумою робити?

Спочатку два варіанти з’явилося: зробити ремонт у квартирі, чи купити машину. І раптом Олег запропонував:

– Слухай, Оксано! Батьки, і твої, і мої стільки грошей на нас витратили. Усе зробили, як ми хотіли. Ці ремонти й машини у нас ще попереду. Давай, повернемо батькам трохи грошей, їм зараз вони потрібніші.

Молода дружина добрих пару хвилин була розгублена. Але на її обличчі з’явилася добра посмішка:

– Олеже, який же ж ти молодець! Давай так і зробимо! Сьогодні другий день, ти поки що нікому не говори. Коли все вщухне, сходимо і до твоїх, і до моїх.

…Весілля дочки закінчилося, гості роз’їхалися. Молодша дочка десь гуляла.

Микола з Іриною того вечора сиділи на кухні і пили чай:

– Ось і віддали ми одну доньку заміж! – з полегшенням сказав чоловік.

– Ти почекай, найскладніше у нас ще попереду. Мине рік, другий, Олеся теж заміж збереться, згадай мої слова. Теж захоче, щоб не гірше, аніж старша сестра мала.

– Це зрозуміло…

– Що тоді робитимемо? Тут хоч твої батьки трохи допомогли, ти позику взяв, а там уже й батьки не допоможуть, і ти іншу позику не візьмеш…

– Збиратимемо потихеньку…

– З ними назбираєш. Олеся наступного року в інститут збирається вступати. Та й в Оксани запити, не дай Боже. Напевно, буде до нас заходити.

І тут раптом у коридорі пролунав звук домофону. Ірина швидко побігла і взяла слухавку:

– Мамо, це ми! – пролунав у слухавці голос Оксани. – Я ключ взяти забула.

– Заходьте! – сказала жінка.

– Ірино, хто там? – з кухні вийшов Микола.

– Оксана, – сказала дружина. — Тільки про неї згадали, вона тут, як тут.

Оксана з чоловіком зайшли і стали на порозі якось дивно посміхаючись. Радісно, але й трохи сумно стало на душі у батьків.

– Заходьте! – сказала Ірина. – Чай будемо пити.

Вони сіли за стіл.

– Мамо, тату у мене для вас сюрприз! – раптом сказала Оксана.

Вона встала з-за столу і дістала з сумочки якийсь пакунок.

– Ось, мамо, тримай! – простягнула вона згорток Ірині.

Жінка розгорнула пакунок і очі вирячила від здивування.

Там були кілька пачок купюр.

– Навіщо це? – розгублено промовила Ірина.

– Ми з Олегом так вирішили! – просто відповіла донька.

…Олеся повернулася пізно, коли Оксана з чоловіком уже пішли, але стіл залишався накритим, і за ним сиділи батьки.

– Хто приходив? – запитала дочка з порога.

– Оксана з чоловіком, – мати встала з–за столу. – Сідай, зараз чай розігрію!

Вимивши руки, Олеся сіла за стіл і тут же побачила стос купюр.

– А це що?! – кивнула вона на них головою.

– Починаємо збирати тобі на весілля! – усміхнувся батько.

– Тату, я серйозно…

– Серйозно, серйозно, доню, – підтвердила мати. – Твоя старша сестра з чоловіком принесли зі своїх весільних частину.

Олеся одразу витягла телефон, і натиснувши на виклик, кинулася у свою кімнату.

– Оксанко, дякую! – пролунав звідти її радісний голос.

– Миколо, – Ірина щасливо посміхнулася. – Хоч у нас дочки трохи й вредні, але такі добрі!

– Скоро й Олеся від нас піде! – сумно сказав чоловік. – Одні залишимось…

– Так онуки підуть, сумувати не будемо…

Пара сиділа обійнявшись. Вони згадували свою молодість, коли їхні дочки були маленькими, і мріяли про онуків, які скоро бігатимуть у їхній квартирі…