Ігор з дружиною приїхав на свята в село. До будинку вони приїхали вже за північ. Думали, не дочекалася їх бабуся Марія, спати лягла. Але а з хати одразу вискочила бабуся та її сусідка. – Приїхали! – Бабуся тут же кинулася цілувати всіх по черзі. – Мариночко, Ігорчик, ну слава Богу, а то ми тут вже не знали, що й думати! – Бабуся, та все ж нормально, що це ви так розхвилювалися? – Ігор приобійняв бабусю. – Ти б знав, що ми тут пережили, – тихо сказала бабуся. – Ти про що? – Ігор здивовано дивився на бабусю, нічого не розуміючи

– Ігоре, багажник! Відкрився багажник, зупини машину, – Марина вигукувала, але сама вже розуміла, що все пропало! Речі на ходу з багажника висипалися на трасу, і машини, що їхали за ними, напевно їх не помітили. 

І подарунки і гостинці, на які вони відкладали останні два місяці! І червону ікру, і сьомгу, і дорогу буженину, і багато всього того, що вони дозволяли собі тільки на великі свята. Сумки з дорогими продуктами та подарунками лежали у багажнику зверху, щоб вони не пом’ялися. Речей набрали багато, їхали на всі свята в село до бабусі Ігоря. На трасі пробки, багато хто рвонув за місто. Машини їдуть щільно, одна за одною, не дуже швидко. Але зупинитися одразу складно. Так що все, що випало, схоже пропало!

Діти, що сиділи на задньому сидінні, захвилювалися, дивлячись на засмучену маму і теж розплакалися. Марина дітей заспокоїла, а Ігор пригальмував, притиснув машину до узбіччя і вони нарешті зупинилися. Надія ще теплилася, здавалося, а раптом все відлетіло на узбіччя. Вони пройшли узбіччям назад, але звичайно все марно. Шукати немає сенсу, тільки час витрачати. 

– Все, не бери в голову, нема то нема, значить інше купимо, зрозуміла? Та й взагалі обійдемося, – побачивши, як засмутилася Марина сказав Ігор, – Це все річ наживна, пішли в машину. А то он сніг який повалив, темніє, а дорога важка.

Але всю дорогу, що залишилася, Марина мовчала. Ну що тепер, сварити Ігоря, що багажник погано закрив? Так у них машина стара, ось замок і відкрився, тримає погано. Вона то намагалася не думати про те, що сталося, то зновулила сльози. Ну, прикро ж, вона економила, щоб все купити, спробуй тут стриматися. Ну, чому їй так не щастить, то одне, то інше! Звичайно, буває і гірше, але хіба не прикро? Ще Марина згадала, що подарунок бабусі Ігоря – теплий пухнастий, дуже гарний плед теж був там, у багажнику, і їй стало ще образливіше.

До села вони приїхали вже за північ. Думали, що не дочекалася їхня бабуся Марія, спати лягла. Але над ганком яскраво світився ліхтар, а з хати одразу вискочила бабуся та її сусідка Зіна.

– Приїхали, слава тобі, Господи! – Бабуся тут же кинулася цілувати всіх по черзі. – Мариночко, Ігорчик, ну слава Богу, а то ми тут вже не знали, що й думати! Ігоре, золотий ти мій, а де ж Іван з Іринкою? Та ось вони мої дорогі, слава тобі Господи, все добре!

– Бабуся, та все загалом нормально, що це ви так сполошилися? – Ігор приобійняв бабусю, – Ідемо в будинок, сніг мете, а ти тільки пальто накинула, холодно ж! Ти що раптом так розхвилювалась? 

Бабуся рукою махнула. – Та ми тут з Зіною весь вечір вас відмолювали, ти не смійся тільки! І не кажи, що так не буває. Буває! Видіння мені було сьогодні, Ігоре, ну як наяву, на власні очі. А побачила, так мені аж зле стало! Задрімала я по обіді, раптом бачу, наче наяву, ваша машина летить з дороги в бік кудись.І сталася біда! Прокинулася в холодному поту, чую – погане видіння, весь день до цього зле було мені, якось недобре, тривожно. А тут Зіна зайшла, мовляв, твої що, не приїхали ще? А її син із сім’єю вже тут.

Я сама не своя, слова сказати не можу, абияк їй видіння своє пояснила. 

Зіна мені відразу: – Погано діло, – каже, – відмовляти їх треба, може не пізно ще! Ось ми з нею і просили, молили весь вечір Господа Бога, щоб ви здорові дісталися. Та до Миколи Чудотворця зверталися, щоб доїхати вам, значить, допоміг. Не знали, чим і відкупити вас, аби тільки добре закінчилося. Ну і слава Богу, вже не знаю, як і відмолили, чим відкупили, тільки бачу, що всі мої любимі живі та здорові! 

– Твоя правда, бабусю, – погодилися Марина та Ігор, – А якщо комусь наші гостинці дісталися, а не пропали, то хай будуть на радість. Значить, їм потрібніше.

Новий рік зустрічали великою компанією та багато накритим столом. Своя ароматна картопля, солоні помідори та огірочки. А оселедчик під шубою та гуска запечена – пальчики оближеш! Ну і звичайно бабусині знамениті пиріжки. Іван та Іринка весь вечір тягали теплі пиріжки з великої каструлі біля грубки, їм більше й не треба нічого! Вдень на гірці накаталися із сусідськими дітлахами. У всіх очі вже злипаються, але вони все їх не закривають, скоро дванадцять, треба ж побачити, як Миколай під ялинку подарунки покладе!

Бабуся Марія сміється, обіймає правнуків і своїх, і Зіни. Щастя то яке, всі вони разом! Це ж найголовніше.

А в забутому богом селі на три будинки за накритим їжею столом сиділи дві старенькі бабусі, дві сестриці, Надія і Вірочка, та дід, їхній сусід Василь. Життя в них ще було. Виживали вони, як могли. Рідні ніякої нема, влітку ще туди сюди, хоч грядочку, та посадять, а взимку холод, важко одним стареньким. Але тримаються люди похилого віку, головне – не зовсім одні, разом вони. Дід Василь ялинку приніс, на столі їжа є, хоч і проста, простіше нікуди, але є. А до обіду дід Василь пішов сушняку для розпалювання груби в лісі набрати. Зв’язав дід гілки сухі, на саночки склав, дивиться, а з придорожньої кучугури стирчить щось. Підійшов, потяг за лямки – сумка. Відкрив її дід Василь, а в сумці чого тільки нема. І ікра червона, і рибка, і м’ясо. А на дні сумки плед хутряний, білий, як сніг, м’який, теплий. Озирнувся дід Василь – немає нікого поряд. Поставив сумку на санки на зв’язку сушняку та повіз додому. Розстелив перед Надією та Вірою плед, грубку затопив. Надія і Віра страви на стіл поставили.

– Я вже й не сподівалася, що ще колись у житті таку смакоту поїсти зможу, – дивувалася Віра.

– Та й я не вірила, що таке диво станеться, – відповідала їй Надія.

– Думаю, це Господь нам послав, видно за життя скоромне нам нагороду. Може й поживемо ще, та на справи Його подивимось, та й порадіємо, – підсумував дід Василь.

Не варто шкодувати про загублені речі. Можливо, це Господь допоміг, дав можливість відкупитися від неминучої, тяжчої біди. Варто не шкодувати, а лише радіти з того, що можливо зберегти вдалося щось цінніше