Юля вийшла з автобуса і з важкими сумками у руках вирушила до рідного будинку. – Я вдома, – гукнула вона відкривши двері. – Юля, доню! – всі кинулися їй назустріч. – А ми відчували, що ти приїдеш! Увечері, коли всі сиділи за великим сімейним столом, хтось постукав у двері. – Сусіди, напевно, привітати зайшли, – мама знизала плечима і пішла відкривати двері. Повернулася вона не одна а з «гостями». Юля глянула на людей, які увійшли у кімнату і не повірила своїм очам

Юля мовчки і навіть з деякою тугою дивилася у вікно автобуса, що ніс її далеко від рідних місць. На колінах у неї стояла велика картата сумка, яку вона міцно притискала до себе. Дівчина взяла з собою тільки все необхідне, але сумка все одно виявилася досить об’ємною, та й до того ж, бабуся поклала зверху цілий пакет ще теплих пиріжків, які тепер поширювали на весь автобус апетитний аромат свіжої випічки.

Юля не втрималася, дзвінко вжикнула блискавкою на сумці і дістала два засмаглі, рум’яні пиріжки.

-Хочеш? – запитала вона хлопця, який, мабуть, сів в автобус в одному з попередніх населених пунктів. Він навіть без зайвих прохань поступився дівчині місце біля вікна, чим викликав у неї цілу хвилю симпатій.

-Давай! – радісно кивнув він, проковтнувши слину, що набігла.

-Я Юля! – представилася дівчина.

-А я – Степан! Вступати їдеш?

-Ага! У нас тут поблизу ні технікуму, ні інституту немає! Тільки на трактористів навчають, а який із мене тракторист.

-Я теж вступати! – Зітхнув Степан.- А так, мені в селі подобається!

До міста треба було їхати чотири години. За цей час юнак із дівчиною встигли познайомитися і навіть потоваришувати. Тому перед тим, як залишити автобус, молоді люди обмінялися номерами телефонів, а після прибуття до міста вирушили кожен на свою адресу.

***

Час у турботах про вступні іспити пройшов швидко. І Юля, і Степан успішно пройшли конкурсом у вибрані «альма-матер» і були безмірно щасливі. У минулому залишилися хвилювання, переживання та екзаменаційний мандраж. Попереду – лише великі плани та надії на майбутнє.

-Юля, Привіт! – Зателефонував одного разу дівчині новий приятель. – А давай, відзначимо наш вступ десь у кафе?

Дівчина зраділа. По-перше, Степан їй подобався, з ним було весело та легко. А по-друге, віяло від нього чимось рідним, чи що. Простий, надійний, без будь-якого там зазнайства «не те, що в деяких».

Вони зустрілися у центрі міста у кафе під смішною назвою: «Бегемот». Молоді люди сиділи біля вікна, дивилися, як прогулянкові катери розрізають гладь великої, гарної річки під голоси екскурсоводів, які щось вигукують у мегафони.

-От цікаво, а чому це кафе називається «Бегемот» – раптом, спитала Юля.

Степан засміявся і відповів: -Ну, напевно, тому, що ті, хто сюди ходить, від усіляких смаколиків у результаті перетворюються на них!

-Схоже на правду! – розсміялася Юля, з апетитом уплітаючи тістечко.

Вони потім ще часто приходили у «Бегемот» і почали говорити, призначаючи побачення: «Зустрінемось на нашому місці».

Того вечора молоді люди вперше поцілувалися. Юля чомусь на все життя запам’ятала той поцілунок: ніжний та палкий.

***

Минав час, юнак і дівчина зустрічалися, Юлі здавалося, що ближче і рідніше Степана в цьому світі в неї нікого немає і ніколи не буде, крім батьків, звичайно! Але ж це зовсім інше!

-Слухай, Юля, а давай, переїжай до мене! – запропонував якось Степан, коли вони вже були на третьому курсі. – А влітку одружимося!

-Це, що Степане? Ти мені в такий спосіб пропозицію робиш?

-Ну, ніби так!

-Тоді я маю тебе запитати за законами жанру, як у тому кіно, пам’ятаєш? «А ти не переживаєш, що я весь час миготітиму в тебе перед очима?» – сміючись поцікавилася дівчина.

-Мелькай, Юля, скільки хочеш! – засміявся Степан і закрутив дівчину просто на вулиці.

У орендовану квартиру, де окрім неї жили ще дві дівчини, Юля повернулася в піднесеному настрої.

-Ти щось сьогодні якась особлива! Від тебе так і виходять флюїди щастя! Розповідай, що трапилося, – поцікавилася одна з подружок, Віра.

-Ой, Дівчата! – Юля весело закружляла по кімнаті. – Напевно, я скоро від вас переїду до Степана! – радісно защебетала вона.

-Ти хочеш запросити нас на весілля? – зраділа інша дівчина, Марина.

-Ні, весілля ми плануємо влітку! А зараз поки що просто поживемо разом!

-Юля, Не роби цього! До літа ще з грудня безліч часу! Будь-що може статися! Хіба вам зараз так погано? – Заперечила Віра.

Юля тільки засміялася: – Віро, ну ти у нас як старенька! Всі давно так живуть!

-І нічого я не стеренька! Просто такі громадянські шлюби не приймаю. У мене мама – юрист! Я вже знаю, чим усе це закінчується… – образилася Віра.

-Добре, Віро, не ображайся! Я пожартувала – вибачилася дівчина.

***

Юля думала, що все це про громадянські шлюби – нісенітниця, що «штамп у паспорті – це не найголовніше», що «таке кохання, як у них зі Степаном може бути одне на мільйон», але сумніви після розмови з подругами, глибоко засіли у її гарненькій головці і вона все тягла і тягла з переїздом до Степана.

А той згодом і сам перестав наполягати і нагадувати про це.

Якось, у середині грудня, дівчата ходили містом. Навколо лежав білий-білий сніг, на тлі якого міські вогні та святкове оздоблення передноворічного міста здавалися особливо яскравими. Був чудовий настрій, але на вулиці було досить холодно, і дівчата добряче змерзли. Подруги виявилися якраз навпроти «Бегемота».

-А давайте сюди зайдемо! Ми зі Степаном любимо тут посидіти! – запропонувала Юля.

-Ну так! А он і він, здається, сидить! – Якось дуже похмуро сказала Марина, киваючи на вікно.

Юля повернула голову: саме на звичайному місці, біля вікна сидів Степан, а навпроти нього сиділа молоденька дівчина, років на три них молодше. Молоді люди, посміхались. Хлопець, здається, жартував, а дівчина весело сміялася.

Юля мовчки відвернулася.

-Я, мабуть, додому поїду! – тихо сказала вона подругам.

-Стривай! Ми з тобою! – в один голос вигукнули Віра та Марина.

Вдома подруги вмовляли Юлю, що ця зустріч нічого не означає, що не можна ревнувати до всіх поспіль, що це може бути якесь непорозуміння… Але Юля пам’ятала, як ласкаво та ніжно Степан дивився на дівчину. А ще вони сиділи в «їхньому кафе» та на «їхньому місці»…

– Це ж як якась зрада! – думала дівчина.

Вона перестала відповідати на телефонні дзвінки Степана, а коли спробував застати її вдома, просила подруг, щоб вони сказали, що її немає.

Якось, «виловивши» Юлю в інституту, Степан, взяв дівчину за руку, спитав: – Юля, що сталося? У тебе є хтось?

Юля від такого нахабства витріщила очі, і досить емоційно перепитала:

– І ти ще смієш питати? У мене є хтось? Молодець! Вмієш стрілки перевести! Пусти мене! Я на іспит запізнююся.

Вона різко вихопила руку і зникла за інститутськими дверима. Абсолютно нічого не розуміючий Степан подався додому.

***

Юля ж, здавши достроково сесію, поїхала на Новорічні свята додому. Їй здавалося, що під дахом батьківського дому їй набагато легше пережити образу і зраду.

І справді, настрій трохи піднявся, коли вона вийшла з автобуса на зупинці біля свого села.

Зимовий морозець злегка пощипував щоки, сніжок поскрипував під ногами, а засніжені дерева, кущі та будинки виблискували діамантовими відблисками під яскравим сонцем, як на замовлення, що з’явилося сьогодні на небосхилі.

З труб сільських будиночків дим піднімався рівними стовпчиками вгору.

Юля посміхнулася, підхопила сумку з подарунками, які всі ці дні підбирала для мами, батька та бабусі та попрямувала до будинку. Вже зайшовши в хвіртку, звернула увагу, що ялинка, яка з її народження росла біля паркану, стала ніби вищою і пухнастою. А ще її вбрали, як у старі часи, коли Юля була маленькою.

– З наступаючим! –  сказала вона, заходячи до рідного дому.

-Юля, доню! – всі кинулися їй назустріч. – А ми відчували, що ти приїдеш!

Цей день був сповнений радістю зустрічі. Жаль тільки, що взимку такі короткі дні і до п’ятої години вечора було вже досить темно.

-Ну нічого! Натомість ми можемо запалити вогники на ялинці – підбадьорив усіх батько.

Увечері, коли всі сиділи за великим сімейним столом, хтось постукав у двері.

Мама знизала плечима: «сусіди, напевно, привітати зайшли» і вирушила відчиняти двері.

Повернулася вона не одна, а… з Миколаєм та помічницею.

-Степан? – Здивувалася Юля, вдивляючись в обличчя Миколая та його помічниці – тієї самої дівчини, з якою вона бачила його за столиком у кафе. – Як ти мене знайшов? І що це все означає?

Степан розсміявся своїм звичайним, гуркотливим сміхом, дівчина теж.

-Подружки твої сказали, де тебе шукати. А ще хочу тебе познайомити: це моя молодша сестра, Ірина!

-Сестра? – перепитала Юля.

-Ну так, сестра! – підтвердила Іра. – Ми ж схожі, якщо гарненько придивитись.

У Юлі, як камінь із душі впав! «От справді: стільки часу ходила, переживала, ні, щоб прямо спитати» – сварила вона себе в цей час у душі.

А Степан продовжував: – А ще в присутності всіх родичів та представниці, так би мовити, з мого боку, прошу тебе, Юлю, стати моєю дружиною! Він дістав з кишені маленьку коробочку з кільцем і простяг дівчині.

-Ну звичайно! Звісно я згодна! – кинулася на шию Миколаю, тобто Степанові, Юля! – Це найкращий Новий рік у моєму житті! – сказала Юля.

-Буде ще багато «найкращих нових років у нашому житті», тільки давай, всі непорозуміння в нашому житті обговорюватимуть прямо! – сказав Степан.

-Я згодна! – видихнула Юлька