Марія прийшла у гості до бабусі, принесла заодно їй і продуктів. Дівчина якраз викладала продукти в холодильник, а Валенитна Іванівна пила за столом чай. – Ти б мені Тетяну покликала, – раптом сказала до Марії Валентина Іванівна. – Навіщо? – здивувалася внучка. – Ви ж з мамою не сильно ладнаєте. – Сказала – клич, значить, так треба! – категорично заявила Валентина. Марія взяла телефон і подзвонила мамі. Тетяна пообіцяла приїхати за годину. Але Марія навіть і здогадатись не могла, навіщо бабуся викликала її матір

Кому що дістається у спадок, а Тетяні Миколаївні дісталася свекруха. Причому колишня.

Із її сином Юрієм Тетяна прожила близько десяти років. До речі, Валентина Іванівна була проти цього шлюбу. Тому що, на її думку, єдиний син Юрочка був гідний більшого.

А Тетяна хто? Проста бібліотекарка, інша справа Ніна, завідувач складу, розумниця, красуня, і батьки не прості робітники, як у Таньки.

Проте Юрій свого часу зробив свій вибір, і дітлахів вони з Тетяною народили – Марійку та Михайлика. Потім Юрко, правда, гульбанити почав, і Тетяна незважаючи на наявність двійнят, подала на розлучення.

Валентина Іванівна за сина завжди заступалася:

– Та як йому не гульбанити? – скаржилася вона сусідам, колегам і знайомим, якщо Таня одягатися не вміє, весь час тільки з книжками і сидить, готує теж геть погано! Одружився б тоді з Ніною, інакше життя склалося б!

Після розлучення, забравши сина та доньку, Тетяна перебралася до батьків. Хоч і тісно їм було в невеликій хатці, зате жили дружно, а головне – без сварок.

Потім Юри не стало.

Мабуть, важко переживала втрату сина Валентина Іванівна, ось тільки ніхто в неї жодного разу сльозинки не побачив. Кремінь, а не жінка. Вже на другий день після прощання на роботу вийшла, і ще після виходу на пенсію десять років пропрацювала.

Тетяна так заміж більше не вийшла. Батьків згодом не стало, дітей піднімала, освіту їм дала. Син Михайло після інституту навіть великим начальником став – керував будівельною фірмою. Марія вчителькою працювала.

З колишньою свекрухою Тетяна почала спілкуватись років так десять тому. Вона вже теж на заслужений відпочинок вийшла, а Валентина Іванівна відзначила свій вісімдесяти п’ятирічний ювілей.

До цього моменту бабуся ще бадьоро стояла на ногах, а тут здала сильно. Про свою проблему онукам повідомила. Хоч і не дуже ті бабусю визнавали, але все ж таки на біду відгукнулися.

Михайло, домовившись із спеціалістами, до хорошої палати влаштував і навіть, незважаючи на вік, Валентині було проведено всі необхідні процедури. Марія після виписки бабусі  взялася за її догляд.

– Ти б мені Тетяну покликала, – заявила якось Марії Валентина Іванівна.

– Навіщо? – Здивувалася внучка. – Ви ж з мамою не сильно ладнаєте.

– Сказала – клич, значить, так треба!

До того моменту Валентина Іванівна по квартирі пересувалася самостійно, ось тільки повністю обслуговувати себе не могла, все одно їй потрібна була допомога.

– Ось що, – оголосила вона колишній невістці, що прийшла в гості, – договір з тобою укласти хочу. Квартира у мене, як ти розумієш, хороша, гроші теж є. Навіщо мені в хаті стороння людина? Якщо за мною доглядатимеш – квартиру Марії відпишу, скільки їй можна по знімних хатах з родиною ходити. Якщо ні, то нехай мої хороми державі дістануться!

А Марія справді ніяк на квартиру з чоловіком назбирати не могла. Обидва – вчителі, дітлахів уже двоє, іпотеку потягнути не можуть. Як тут матері не погодитись заради доньки та її майбутнього житла?

І почалося у Тетяни «веселе» життя. Начебто і сидіти цілодобовобіля ліжка не треба. Сходив у магазин, приготував обід, нагодував бабусю і вільний, як вітер у полі.

Але не тут було! Валентина Іванівна безліч справ невістці знаходила – у квартирі прибратися, та так, щоб перевірка не могла докопатися, білизну перепрати і перегладити, а ще Валентина Іванівна за старою звичкою кожну копійку рахувала. Просила, щоб Тетяна найдешевші продукти знаходила, просила щоб їй книжки та газети вголос читали – вік все-таки очі вже погано бачать, чого їх напружувати.

Ох, і шкода Марії було маму.

– Та годі тобі її примхи слухати! – казала вона. – Наймемо їй доглядальницю і справі кінець!

– Адже стримає своє слово, не відпише квартиру! – виправдовувалася Тетяна.

– Та я вже й не знаю, чи потрібна мені її квартира після такого, – задумливо промовляла Марія. Вона, як могла, допомагала матері, ось тільки бабуся не визнавала її допомоги. Тетяна має її капризи виконувати, і крапка!

Сьогодні Валентині Іванівні вже майже 95. На той світ вона не збирається, навпаки, цвіте та пахне і навіть здоров’я вже її майже не турбує.

А ось Тетяна зітхає: як би так не вийшло, що вона раніше свекрухи на той світ піде.

Так і живуть.