Катя з сім’єю заїхали в гості до бабусі. Поки діти та чоловік знімали верхній одяг в коридорі, Катя підійшла до старенької жінки. – Тримай, бабусю! – Катя простягла пакет. – Це тобі! – Що це? – здивувалася бабуся Олена. – Сюрприз, подивись. Я думаю тобі сподобається, – усміхнулася Катя. Бабуся Олена розкрила пакет, заглянула всередину, і в розпачі опустилася на стілець. – Тобі що не сподобалося? – запитала внучка. – Катю, я ж тебе просила! Я ж тебе так просила…, – сумно повторювала бабуся. Катя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи, як їй реагувати на таке

– Катю, я тут бязь знайшла у шафі, зший мені дві наволочки, будь ласка, – дзвонила бабуся Олена.

– Ой, бабусю, давай я тобі їх куплю. Вони зараз недорогі, – сказала у відповідь Катя.

– Та не купиш ти такі. Подушки у мене 60 на 60, – пояснила бабуся.

Катя зайшла в інтернет-магазини. Наволочок 60 на 60 було багато. На будь-який колір, смак та ціну. Вона відразу замовила дві штуки не дуже дорогих, і проблему забула. Побігла далі своїми численними і невідкладним справам.

А справи росли, як снігова куля. Пішла до першого класу донька, синові – чотири. Батьки Катерини жили далеко у селі. Бабуся – тут, у місті, але в іншому районі.

Колись Катя приїхала до неї надовго після дев’ятого класу: у їхньому селі не було старших класів. Потім вона вступила до місцевого вузу та жила у бабусі ще вісім років. Останні чотири роки вже разом із чоловіком – одружилися вони з Олегом, ще будучи студентами. Він теж із села. Бабуся Олена дуже допомогла молодим із дітьми, особливо з першою донькою.

Бабуся завжди була зі світлою усмішкою та м’яким голосом. Вона вміла розвести всі світові скорботи в дитинстві та юності. Катя була з нею дуже близька. Деколи свої таємниці не довіряла навіть мамі, а от бабусі – завжди. Навіть якщо робила щось не дуже добре – бабуся розуміла і не читала моралі.

Зараз вже у них з Олегом була своя квартира. Вони, не без допомоги батьків і тих же бабусь, вже погасили іпотеку, обидва працювали, обидва втомлювалися, а життя текло своєю чергою та побутовою круговерттю.

Катя працювала в офісі торгової компанії. Насилу домовилася тричі на тиждень бігти в робочий час, щоб забирати зі школи доньку та привозити її додому. Чоловік цього робити не міг, робота не дозволяла. Батьки жили далеко, а бабусю напружувати турботами про дітей було пізно – вік. Вона вже й надвір ходила з обережністю.

Двічі доньку забирала мама однокласниці та проводжала до квартири. Маленька Соня вже звикла перебувати вдома одна, знала – мама з Андрійком повернуться близько шостої, а тато й того пізніше.

Каті не давало спокою почуття провини перед Сонечкою і, будучи людиною відповідальною, весь вечір вона присвячувала заняттям з дітьми, готуванню їжі на завтра, та й спілкуванню з чоловіком. Іноді робоча втома навалювалася так, що навіть на побут сил не залишалося. Але роботу кидати не було змоги. Вони б не потягли на одну зарплату чоловіка.

Таким життям, як ця молода сім’я, жили і живуть тисячі, а може й мільйони таких самих молодих сімей.

У суботу вони відпочивали від тижневої метушні, прибирали в квартирі, і тільки в неділю могли собі дозволити кудись вибратися. Іноді це була бабуся, іноді батьки. А іноді кінотеатр. Все було розраховано та обдумано, вільного часу було дуже мало. У життя постійно втучалися якісь несподіванки: чи то недуги, чи необхідні обстеження дітей, чи то побутові проблеми у квартирі, чи то відрядження чоловіка, чи робочі проблеми…

Ну, які наволочки.

Катя непогано шила і пристойну швейну машинку мала давно. Щоправда, стояла вона, прибрана далеко в шафу, майже без діла.

Дві наволочки пошити – не проблема, начебто. Але це лише так здається. Їх треба кроїти, обробляти зрізи. Машинку треба змащувати, міняти там голку. А ще, після довгого простою, вона обов’язково почне “капризувати”, пропускати шви та рвати нитку. Останній раз Катя понад дві години витратила, щоб підкласти штани синові. Знервувалась – нитка рвалася.

Загалом тих невеликих грошей, які віддала Катя за наволочки, не шкода зовсім. На тижні вона забігла за доставкою до інтернет-магазину поруч із будинком і в неділю їхала з дітьми до бабусі вже з новими наволочками. Бабусі було 79 років, допомоги побутової вона потребувала мінімум.

– Тримай, бабусю! – Катя з сім’єю роздягалися у коридорі.

– Що це?

– Наволочки, дві штуки, 60 на 60, як ти просила.

– Навіщо, тебе ж бязь чекає? Он, не ховаю навіть, – бабуся заглядала у привезений пакет, – А ти витратилася!

– Бабуся, та ніколи мені зовсім шити. Ти ж знаєш. А це тобі подарунок від нас просто так.

У кімнаті на столі, поверх стопки газет, що збиралися, лежав прозорий пакет з відрізком бязі в рожеву ніжну квітку.

– Ну, навіщо ти купила! Подивися яка бязь. Зараз і немає такої. Хороші б наволочки вийшли! – бабуся подивилася на подарунок. – І ці гарні. Але все одно бязь не така. Поторкай ось.

Катя помацала і те, й інше, особливої різниці не відчула, але нічого не сказала. Місію свою вона виконала – нові наволочки у бабусі є!

Через тиждень Катя з нагоди купила для бабусі гарний якісний постільний комплект недешевий. Нехай буде. Подарувала і подумала тоді, що це почуття провини за відмову в пошитті наволочок так і ходитиме за нею. Бязь ще довго лежала під газетами, які бабуся купувала на пошті регулярно.

Невдовзі Катя забула про це, не до цього було.

….

Коли в сім’ї вже були два школярі, бабусі якось несподівано не стало: зателефонувала мамі, сказала, що зле почувається, викликали швидку, відвезли. Катя з мамою так і ночували в палаті. Але під ранок бабусі не стало. З’їхалися родичі, бабуся мала ще дочку, мамину сестру.

Бабусину квартиру просто закрили. А за два місяці вирішили її здавати. І напередодні раптом, вперше бабуся Каті наснилася. Вона стояла з відрізком цієї рожевої бязі, про яку Катя вже й думати забула.

– Даремно ти, Катю, тоді бязь цю не взяла. Зараз немає такої. Поторкай ось.

І уві сні Катя торкалася чогось надзвичайно м’якого, повітряного та теплого, як бабусині обійми.

Мама, тітка та двоюрідна сестра Каті прибули навести в квартирі порядок. Катя під’їхала згодом – працювала. Шафи звільнили від речей бабусі, багато що викинули, а щось завантажили в машину, розподілили, залишили на згадку.

У коридорі ще стояли мішки, коробки та сумки. Залишилася ще чоловіча робота – винести, завантажити, переставити, підремонтувати.

– Дивись, Катю, це тобі, – тітка показала на коробку, – Ти просила цей сервіз на згадку. І ось подушка та плед тобі, ще там дещо. Потрібно – не потрібно, сама вже дивися. Я втомилася.

Жінки пішли на кухню почаювати. Чекали на чоловіків.

– Катю, ти щось шукаєш? – Запитала мама, дивлячись з кухні на дочку, що нишпорить.

– Так. Тут у бабусі бязь була. Така – у рожеву квіточку.

– Та були якісь відрізи. Вже й не пам’ятаю, куди ми їх засунули. Навіщо вона тобі?

– Так, я б взяла. На пам’ять.

– Мені здається ми її до себе в машину в мішки завантажили, разом з постільним, – сказала Світлана, сестра Каті, – Там вже нічого не знайдеш! Ось потрібна вона тобі!

– Давай ключ, я сама знайду.

– Та, пішли вже. Я хоч знаю, де шукати.

Вони перебрали мішок з постільною білизною та одягом, який відібрали і хотіли відвести до місцевого будинку для літніх людей. Знайшли.

– Господи! Радості скільки! – Дивувалася сестра, – Як дитина мала радіє. Тут і шматок маленький, на простирадло.

– Ні. На дві наволочки.

– Та ти що? – З сарказмом відповіла сестра, – Ну тоді зовсім інша справа …

Відклавши всі справи, турботи про дітей і навіть недільну прогулянку, Катя сіла шити наволочки.

– Навіщо? – дивувався Олег.

Він часто бурчав на незвичайну любов дружини до дорогої та якісної постільної білизни.

– Лежать п’ять комплектів, а ти знову купила! Гроші викидаєш!

І тут раптом дружина відправляє його одного в кіно з дітьми, а сама сідає шити наволочки зі старої бязі.

Але Катя згадувала ці хмарні відчуття зі сну і слухала вже тільки свою душу.

І цього разу машинка приємно бурчала, і нитка жодного разу не обірвалася, і пошиття було добрим, акуратним і швидким.

І тепер подушка Каті була не в колір комплекту. Вона лягала, поринаючи головою в подушку, і уявляла, що бабуся обіймає її. І всі негаразди, всі дорослі проблеми танули перед уявленим бабусиним поглядом.

“Я пошила їх, бабуся. Нехай пізно, нехай вже не для тебе, але пошила. І тепер ти зі мною вечорами, як у дитинстві. Приснись мені ще, будь ласка. Просто приснись. Хоч зовсім трохи зі мною поговори… .”