Марина прибирала в квартирі. Раптом у двері подзвонили. Дічина вийшла в коридор, та відкрила двері. На порозі стояв незнайомий чоловік. – Доброго дня, – сказав він. – Доброго. Ви до кого? – здивувалася Марина. – Я до тебе, – усміхнувся незнайомець. – Мене звуть Олександир Іванович. І я твій батько! Марина застигла почувши це, адже її батька давно не стало
Марина йшла з електрички знайомою доріжкою від невеликої приміської станції.Вона дуже хвилювалася – як давно вона тут не була. До батьків, як побралися з Віктором, одразу почали їздити машиною. А цією доріжкою вона не ходила, вже не пам’ятає скільки. Річка, місток, кущики барбарису, а ось і її школа. Як давно це було, а з іншого боку – начебто зовсім і нещодавно. Перша вчителька, шкільні друзі…
Сьогодні ми пишемо твір на тему “Моя мрія”. Подумайте добре, адже ви не першокласники, ви вже у третьому класі! І напишіть про те, чого ви хочете найбільше у світі, про що мрієте…
На наступному уроці – на математиці – була контрольна. Марія Григорівна поглядала на клас з-під великих окулярів, щоб не списували. І перевіряла їх твори, схвально киваючи. А наступного дня Марія Григорівна навіть зачитала деякі з них, що особливо їй сподобалися. Наприклад, Олег написав, що він давно мріє стати мандрівником. А Люба, подруга Марини, мріє подолати усі недуги. У Люби два роки тому бабуся дуже занедужала, і її не стало краще. Марина з Любою дуже дружні, вони майже сестри. Сидять за однією партою. Тато Люби часто їх возить на своїй машині то на дачу, то до парку і завжди купує дівчаткам морозиво.
А ось зошит Марини вчителька віддала їй мовчки. Не стала за всіх зачитувати. Та й що там читати – її твір був дуже короткий:
Моя найголовніша мрія – щоб мій тато якнайшвидше повернувся з далекої експедиції.
Далі Марина намагалася щось дописати, потім закреслила, і вийшло неакуратно та незрозуміло. Переживала, що поставить двійку, але їй нічого не поставили. Взагалі Марина давно вже здогадувалася, що жодної експедиції не було. Та й тата теж. Вона його не пам’ятала і ніколи не бачила. Мабуть, мама все це придумала, коли донька була маленька. Бо не знала, що їй сказати. Але іноді Марина мріяла – а раптом це все ж таки правда? І тато повернеться.
І одного разу сталося диво! Мама ввечері трохи затрималася, і раптом Марина почула, як відчиняються двері.
– Мамо, – зраділа Марина, і побігла в коридор, різко зупинилася – за мамою в будинок увійшов чоловік з сивиною на скронях і невеликою борідкою, в джинсах і светрі. Марина запереживала! Перша думка – невже, невже це правда? Підійшла до нього, і тихо, з надією, сказала:
– Тато? Тату, ти повернувся? Вона побачила, як вони обоє зніяковіли, і зрозуміла, що звичайно ні. Їй вже дев’ять, вона вже все розуміє!
Марина звернула у бік батьківського будинку і посміхнулася своїм думкам. По суті вона не помилилася – Олександр Іванович став для неї чудовим батьком! Він був старший мами на десять років, і вони обидві, як за помахом чарівної палички, перетворилися на його улюблених дівчаток. Марина більше не заздрила Любі. Перед вихідними тато завжди питав:
– Ну що, дівчата, вирішили, що робитимемо? Ні? Ну, щож це ви. А я купив квитки до цирку. Або – ми їдемо за місто до моїх друзів. Щоразу тато щось вигадував. Це тато приніс до будинку чорне кошеня. Тому що чорне ніхто не візьме, йому треба допомогти. Тато навчив Марину плавати та кататися на велосипеді. А головне, він навчив її вірити у те, що мрії здійснюються.
Пізніше Марина дізналася, що Олександр Іванович багато років тому втратив сім’ю. Його першої дружини та дітей не стало.
Ось і її під’їзд. Вона піднялася на п’ятий поверх, і подзвонила до знайомих з дитинства дверей.
– Тату, коханий, з днем народження! Ось, вирішила раніше приїхати. А Максим забере дітей після школи зі спортивної секції. І вони трохи згодом приїдуть. Мамо, як смачно пахне. Ну ти й наготувала, давай я тобі зібрати на стіл допоможу.
– Ну як же, Мариночко, – Олександр Іванович посміхнувся, з любов’ю дивлячись на неї, – єдина донечка приїжджає, з зятем і онуками. Душа співає, скучили. Місяць мабуть не бачилися! Тільки телефоном спілкувалися.
– Тату, – Марина обійняла батька.
Батьку сімдесят три. Міцний ще, дай боже йому здоров’я. І жити разом із мамою ще довго. Марина раптом упіймала себе на думці, що ніколи не відчувала, забула навіть, що тато їй не рідний. І відразу засоромилася цієї думки, що взагалі про це подумала. Та хіба ж не рідний! Найрідніше за всіх рідних, найкращий тато на світі!
Ось так людина, яка одного разу втратила у своєму житті все, що було йому дорого, не пропала. А просто став любов’ю та опорою двом одиноким серцям – маленькій Марині та її мамі. І це був її тато!