Наталя тільки-но повернулася додому, як у двері подзвонили. Жінка відкрила, і побачила на порозі свого брата та його дружину. – Привіт! А ми у гості, – радісно вигукнув Михайло. – Ой, а чому не попередили? – здивовано відповіла Наталка. Брат з дружиною зайшли в квартиру, дістали з сумки сільські гостинці. – Я зараз картоплі хоч зварю! З дороги зголодніли ж, – сказала Наталка і взялася за готування. Невістка залишилася допомогти, а Михайло пішов в кімнату. – Слухай, Наталю, ти повинна дещо дізнатися, – раптом сказала дружина брата. – Слухаю, – усміхнулася Наталка. Жінка вислухала невістку і застигла від почутого

Як швидко летить час. Не встигла озирнутися, а вже незабаром п’ятдесят. А здавалося, вічно буде молодою. Наталя подивилася на себе у дзеркало. То так голову поверне, то так. Один розпач. Але, як то кажуть, треба любити себе будь-яку. Так. І що тут любити? Кола під очима, куточки губ опущені, зморшки на обличчі, сумні очі. Ой, краще не дивитись на таку красу.

І ніби цеглу не тягала, на заводі не працювала, сиділа все життя у світлому теплому кабінеті та папірці перебирала. А на обличчі всі річки слід залишили.

Наталя зітхнула. «І чого розпереживалася? Хто дивиться на мене? Молодих повно. От і заспокойся. Дихай рівно, – наказала вона собі. І справді зробила глибокий вдих, потім ще один. – Подумаєш, Михайло повернувся. Він про мене і думати забув. Скільки води вибігло з того часу…»

***

– Наталко, а підемо в кіно? – Запропонував Михайло, вкрившись рум’янцем.

– А на який фільм? – Наталка запитала з підробленою байдужістю, а сама ледве не підстрибнула від радості.

– Забув назву, але хлопці дивилися, сподобався.

– Я про кохання люблю, чи пригоди, – замріяно сказала Наталка і помітила, як обличчя у Михайла витяглося. 

– Ну гаразд, підемо. А коли?

– Можна прямо зараз, – зрадів Михайло.

Наталка подумала. Наче мама жодних доручень не давала. А уроки можна і пізніше зробити. Мама на роботі, дозволу питати не треба.

– Ходімо, – погодилася вона.

Народу в залі було небагато, робочий день. Згасло світло, почався фільм з гонками на машинах. Наталка зиркнула на профіль Михайла. Він захоплено дивився на екран. Наприкінці головні герої фільму почали цілуватися. Наталка напружилася і почервоніла, адже поряд сидів Михайло і теж бачив цей поцілунок.

Раптом він присунувся до неї, як дозволяв підлокітник крісла, і взяв її руку в свою. На душі стало хвилююче, Наталя застигла, переживала поворухнутися. Ось зараз він доторкнеться губами до її щоки… Та ні. Герої фільму знову втекли від когось, і Михайло дивився на екран. А Наталя так і просиділа до кінця сеансу, затамувавши подих.

Фільм закінчився, у залі увімкнули світло, і Михайло відпустив її руку. Наталці відразу стало холодно. Дорогою до виходу вона застебнула пальто і одягла шапку, шкодуючи, що фільм так швидко закінчився.

На вулиці вже настав ранній зимовий сутінок. Вони йшли додому пішки, і Михайло захоплено переказував найцікавіші моменти фільму, ніби вона не сиділа у залі разом із ним. Коли він замовк, наступала незручна пауза. Наталка про щось питала, і Михайло знову починав розповідати. Вона чекала, що він візьме її за руку. Але він в одній руці ніс її портфель, а другий жестикулював, даючи коментарі до фільму.

Біля будинку Наталя зупинилась і опустила очі. Михайло теж мовчав.

– Я піду? – Наталка взяла у нього свій портфель і відчинила хвіртку в паркані.

– Наталю, а ще підемо в кіно? – гукнув Михайло.

Вона озирнулася. У сутінках не могла розглянути його обличчя, але знала, що він переживає через відмову.

– Підеіо! – весело відповіла вона і пішла.

Вони ходили ще кілька разів у кіно. І Михайло відразу, як тільки в залі згасало світло, брав її руку і тримав до кінця фільму. Іноді вони просто гуляли. Михайло закінчив школу минулого року, навесні його мали забрати на службу. Він не став нікуди вступати, працював із батьком в автомайстерні.

Якось він навіть поцілував її у куточок губ. А вона хвилювалася, що він ніколи не наважиться. Якою ж щасливою вона відчувала себе тоді!

Весною він пішов на службу. Напередодні ввечері Михайло викликав її на вулицю, кинувши камінчик у вікно. Наталка накинула пальто і вийшла до нього. Він був трохи «веселий».

– Я завтра вранці їду. Ти будеш чекати мене?

– Так, – хрипко відповіла Наталка. – Звичайно буду.

Як може сумніватися? Для неї нікого не існує у світі, крім нього.

Тут мама схаменулась, що Наталки довго немає, висунулась у вікно і покликала її додому. Вона підвелася навшпиньки, цмокнула Михайла в щоку і втекла.

Батько у Наталки сильно гульбанив і минулої зими його не стало. Мати зійшлася з іншим чоловіком. Наталя почувала себе незатишно, соромилася вкотре вийти на кухню. І після закінчення школи виїхала до обласного центру. Недалеко – всього півтори години їзди автобусом. Мама не відмовляла. Наталці навіть здавалося, що вона зітхнула з полегшенням. Дала грошей на перший час і помахала дочці рукою, коли вона пішла на автобус з однією невеликою валізою.

Спочатку Наталя жила у родичів подруги, які теж поїхали до міста з села. Закінчила курси бухгалтерів і з першої зарплати винайняла кімнату.

Михайло не обіцяв писати. Не здогадався чи не встиг, але яка різниця? Вона все одно чекала на нього. Додому приїжджала рідко. А в один із приїздів помітила у матері округлений животик. Стало трохи прикро, що мама любитиме іншу дитину, а вона, Наталя, ніби залишиться сама.

Вона не сприймала маму, як молоду жінку, хоча їй всього було сорок. Наталя не бачила, щоб мами однокласників у такому віці народжували. Їй було соромно і ніяково, і вона перестала їздити в село.

А до повернення Михайло приїхала. Подруга написала, що батьки чекають на нього додому у вихідні. Маленький братик вже ходив по хаті пухкеньких ніжках. Мати назвала його Михайликом. Коли Наталя гукала братика на ім’я, вона відразу згадувала Михайла.

Раз у раз вибігала на вулицю дивитися, чи не йде він. Але Михайло так і не приїхав. Почула в магазині, як його мати нарікала, що затримується, що везе із собою наречену, не місцеву, а з області, де служив.

Усю ніч Наталка проплакала у подушку. А рано-вранці поїхала до міста.

За півроку вона познайомилася з хлопцем і вийшла за нього заміж. Сама не знає, навіщо. І одразу зрозуміла, що зробила не розумний вчинок. Все було не те й не так. Чоловік дивився на неї зверхньо. Весь час докоряв, що вона не міська, що їй дуже пощастило, що взяв її за дружину. Він часто проводив час із друзями: дивилися футбол, гульбанив. Наталя не могла і не хотіла миритись із цим. Знала, чим це може скінчитися. Спробувала говорити з чоловіком, але він тільки відповідав:

– Не подобається? Я не тримаю. Ти краще за мене все одно не знайдеш.

Дітей, на щастя, у них не вийшло. Розлучилися легко. З чим прийшла до нього, з тим пішла.

Від роботи Наталі дали кімнату до гуртожитку, маленьку, але окрему, навіть із кухнею. За кілька років вона купила квартиру. Мати з вітчимом та з братом приїхали подивитись і, звичайно, ділилися новинами. Так Наталя дізналася, що Михайло розлучився із дружиною та повернувся. Але у селі не залишився, поїхав у Київ.

– Заміж тобі час. Все при тобі. Он і квартира є. Народити час, – говорила на кухні мати, коли брат з вітчимом заснули в кімнаті. – Невже ніхто не подобається? Світ клином на Михайлу не зійшлося.

– Ти звідки знаєш? – не витримала Наталя.

Чоловіки залицялися до неї, але Наталя була скромною і сором’язливою. Танцями та ресторанами не ходила. Якось не складалося у неї із чоловіками. Так і залишилася одна – несучасна панночка, яка мріяла про чисте і щире кохання.

Недавно Михайлик тільки бігав по хаті, а вже одружився. Приїхав із дружиною влаштовуватись у місті. Привіз картоплі, соління та варення. Тиждень вони жили в Наталі.

Дружина брата із задоволенням розповідала новини. Не оминула і Михайла, адже на одній вулиці жили.

– Приїжджав два місяці тому крутою машиною. Важливий такий. На заробітках був, грошей багато заробив. Але каже більше не поїде. Пожив із місяць у селі та поїхав. Кажуть, тут квартиру купив.

Наталя все чекала, чи скаже про його дружину, але невістка вже розповідала наступну новину, а розпитувати Наталя не наважилася.

Тепер на вулиці, у транспорті та в магазинах Наталя вдивлялася в обличчя, сподіваючись побачити Михайла. Якось зустріла чоловіка, дуже схожого на нього і гукнула. Він усміхнувся, почав знайомитись. Виявилось, помилилася. Ледве пішла від нього.

Потім довго сварила себе, що в кожному зустрічному бачить Михайла, а він давно вже забув її…

***

Ось нарешті й літо прийшло. Жінки та дівчата одягли туфлі на каблучках та яскраві сукні. Наталя прискіпливо розглядала себе у дзеркало. Трохи набрала, але це не критично. Волосся б підфарбувати треба. Обличчя… Але тут нічого не вдієш. Наталя зітхнула. «Добре, що Михайло не бачить мене такою. Нехай згадує молоду. Якщо, звісно, згадує. Одружився, мабуть».

У вихідний Наталя пішла до перукарні. Вона й ахнути не встигла, як чоловік-майстер почав її стригти, потім пофарбував волосся у рудуватий відтінок. Коли подивилася на себе у дзеркало, не впізнала – п’ятнадцять років скинула, не менше. Вона вдячно посміхнулася до майстра.

Ішла додому, почуваючись кінозіркою, та ловила на собі зацікавлені погляди чоловіків. Ось тільки новими туфлями натерла ноги. Посиділа на лавці, з’їла морозиво, але, коли встала, зрозуміла, що додому не дійде, пішла на трамвайну зупинку.

Незважаючи на вихідний день, народу у трамваї було багато. Всю дорогу стояла, морщачись від дискомфорту. Трамвай зупинився на її зупинці, двері з брязкотом відчинилися. У цей момент хтось покликав її на ім’я. Наталя почала озиратися, але хіба серед безлічі облич розбереш, хто гукнув її?

– Жінка, ви виходите? Не стійте в дверях, – неслися з усіх боків роздратовані голоси, а серед них вона знову почула своє ім’я.

У глибині вагона хтось розштовхував пасажирів, прямуючи до виходу. Ось тільки обличчя не роздивилася, бо ззаду на неї напирали ті, що виходили, а до вагона вже входили нові пасажири. Наталю просто виставили надвір, двері з брязкотом зачинилися, і трамвай поїхав далі.

Якийсь час вона дивилася йому вслід. Чи був у трамваї Михайло чи їй знову здалося, вона не знала, та й навряд чи дізнається.

Вдома вона скинула туфлі, сіла на диван і блаженно витягла ноги. «Може, це не Михайло був? Мало хто міг гукнути її. А коли він, то тепер знає, на якому трамваї я їжджу, на якій зупинці живу. Якщо захоче, то знайде. Ось тільки чи захоче. Та й не міг він їхати трамваєм. Має машину. Ні, видно, не доля. Треба забути про нього і жити далі», – думала Наталя.

А Михайло одразу впізнав її та зрадів. От тільки не зміг пробратися до неї – чиясь жіноча сумочка зачепилась за його сорочку. Поки намагався відчепити, Наталя вийшла, і трамвай поїхав далі. Він усе намагався визирнути у вікно та побачити її.

Наталя… Зовсім не змінилася. І навіщо тоді зв’язався із тією дівчиною? Окрутила його, оюманула про вагітність … Треба ж, зустрів і знову втратив Наталку! Тільки вона й потрібна була йому все життя.

А може, не все втрачено? Може подарує життя ще один шанс? Не може бути, щоб в одному місті двоє людей не могли зустрітися.

Наступного дня Наталя вийшла з трамвая на зупинку раніше – зайшла до магазину після роботи. Ішла додому і дивилася під ноги. На зупинці дорогу їй загородив чоловік.

Вона підвела очі і впізнала Михайла. Так, він теж постарів, життя помотало його, але це був той самий Михайло.

– Михайле… – Наталя притулилася до нього, і вони застигли, переживаючи зруйнувати тендітну мить зустрічі…