В Ірини не стали доньки. Вона дуже сумувала, довго не помічала нічого навколо себе… Того дня її чоловік Микола відкрив двері своїм ключем, зазирнув на кухню й ахнув! Ірина накривала на стіл! – Я супчик з фрикадельками зварила, той що Полінка любила, – сказала Ірина. – Мий руки і будемо вечеряти. Микола швидко пішов у ванну, помив руки і ледь стримуючи радість попрямував до столу. Ірина мовчки їла суп, як раптом поклала ложку й уважно подивилася на чоловіка. – Миколо, я маю тобі дещо розповісти, – несподівано сказала вона. Микола здивовано дивився на дружину

Микола цілий день на роботі все думав про свою дружину Ірину.

Вона вчора зварила обід і почала генеральне прибирання в квартирі!

Його це так порадувало, але він не подав виду, боячись наврочити…

Ніби ж нічого особливого не сталося? Так, але до цього моменту все було інакше… Ірина, його весела Іринка, сумувала за донькою, якої не стало.

Біда трапилася там, звідки не чекали…

…Донька Поліна отримала диплом і вже готувалася до весілля. Була куплена сукня й замовлено ресторан. У передвесільній метушні дні летіли, а справ залишалося ще так багато.

Того дня Поліна поспішала на зустріч, щоб обговорити деякі нюанси свята. Добиралася вона таксі. Доїхала до місця нормально.

А далі все сталося миттєво… Поліна навіть не встигла відскочити від машини… Її не стало

Ховали доньку у весільній сукні. Радість майбутнього весілля змінилася жалобою, яка тривала вже кілька років.

Ірина не жила, а існувала. Вона повністю випала з життя, яке просто проходило повз неї…

Микола відчинив двері своїм ключем, зазирнув на кухню й ахнув! Ірина накривала на стіл!

– Я супчик з фрикадельками зварила, той самий, що Полінка любила, – сказала вона чоловікові. – Мий руки і будемо вечеряти.

Микола швидко пішов у ванну, помив руки і ледь стримуючи радість попрямував до столу.

Ірина мовчки їла суп, як раптом поклала ложку й уважно подивилася на чоловіка.

– Миколо, я маю тобі дещо розповісти, – несподівано сказала вона.

Микола здивовано дивився на дружину.

– Мені Полінка сьогодні наснилася, – тихо промовила жінка.

Микола сумно глянув на дружину:

– А мені не снилася давно…

– Але наснилася маленькою, – продовжувала Поліна. – Пам’ятаєш ту фотографію, де вона з двома кісками та рожевими бантиками. Їй там рочків чотири було…

– Пам’ятаю, ми в парку гуляли. Вона ще солодку вату їла і постійно просила купити їй води.

– Тільки сон якийсь трохи дивний. Полінка там дивиться на мене через залізну огорожу, сумна. А побачивши мене починає махати мені ручкою і посміхатися. А поряд скульптури двох гномиків. Цей сон мені вже кілька разів наснився.

– Знаєш, а давай підемо погуляємо, – запропонував Микола. – Просто подихаємо повітрям у парку. Тобі пора вибратися на вулицю.

…Через тиждень Микола не встиг зняти взуття, повернувшись додому, як Ірина потягла його на вулицю.

– Ти маєш це бачити. Я знайшла їх, точнісінько як у сні…

Ірина привела чоловіка до огорожі якогось дитячого закладу. На дитячому майданчику стояли два гномики, навколо бігали й гралися діти.

Раптом серед дітей майнула дівчинка з двома блакитними бантиками.

Побачивши Миколу й Ірину, вона підбігла до них, посміхнулася і тихо з надією в голосі спитала:

– Ви мої тато й мама? Ви прийшли по мене?

Ірина заплакала і уткнулася в чоловікове плече. Тільки зараз вони побачили вивіску – “Дитячий будинок”.

Ірина заплакала. Вона розуміла, що дочку не повернути назад. Більше дітей мати вона не могла. Та й які діти у сорок п’ять років. Ця дівчинка стояла перед очима, а фраза: «Ви прийшли за мною?», звучала у голові.

Микола підійшов до Ірини:

– Знаєш, мені ця зустріч теж не дає спокою. Може, цей твій сон був нам підказкою, що треба допомогти цій дитині. Адже саме ця дівчинка снилася тобі?

Іра крізь сльози тільки кивала головою.

Микола й Ірина вирушили в дитячий будинок. Дівчинка Олена з’явилася у них недавно. Вона кругла сирітка. Батьків не стало, рідних нема.

Дівчинка дуже домашня і дуже важко звикає до нового місця проживання. Їй уже п’ять років.

У такому віці часто беруть дітей, більше забирають маленьких.

Пройшовши всі необхідні процедури, Ірина та Микола стали батьками чудової дівчинки. Тепер у них інше життя, щасливе.

Оленка, як сонячний промінчик, осяювала їхнє життя. Дівчинка живе в кімнаті Поліни, грається її іграшками і теж любить суп з фрикадельками і солодку вату.

А нещодавно Ірині наснився ще один сон. Поліна, їхня донька, якої не стало, махала їм рукою, ніби прощаючись, а потім зникла, випарувалася серед хмаринок…

…Навіть якщо життя йде зовсім погано – тримайтеся. Все завжди може змінитися на краще.