Ірина прийшла додому пізно. Вона відкрила двері своїм ключем, роззулася і втомлено зітхаючи, пішла на кухню з пакетами продуктів у руках. Ірина поставила пакети на підлогу, увімкнула світло і аж стрепенулася від несподіванки! За кухонним столом мовчки сидів її коханий Микола. – Господи, Миколо! – ахнула Ірина. – Ти чого тут в темряві сам сидиш? Микола якось дивно глянув на Ірину і вказав рукою кудись у коридор. Ірина глянула туди й застигла від побаченого

Ірина прийшла додому пізно. Вона відкрила двері своїм ключем, роззулася і втомлено зітхаючи, пішла на кухню з пакетами продуктів у руках.

Ірина поставила пакети на підлогу, увімкнула світло і аж стрепенулася від несподіванки!

За кухонним столом мовчки сидів її коханий Микола.

– Господи, Миколо! – ахнула Ірина. – Ти чого тут в темряві сам сидиш?

Микола якось дивно глянув на Ірину і вказав рукою кудись у коридор.

Ірина глянула туди й застигла від побаченого. На підлозі в кутку стояли сумки з речами Миколи!

– Вибач, Ірино, але я йду від тебе, – просто сказав він. – Я зустрів іншу жінку і вирішив, що нам треба розійтися. Речі свої я вже зібрав.

Ірина не вірила своїм вухам.

– Як?! – нарешті вигукнула вона. – Як ти можеш після всього, що між нами було, ось так просто говорити: «Вибач, але я зустрів іншу!»

Ще пару днів тому ти, сидячи ось тут, на цьому самому місці, присягався мені в коханні. Казав, що такої, як я, більше немає на всьому білому світі! А тепер уже любиш іншу? Та як таке може бути?!

– Ірино, думай що хочеш, сварись на мене, я це заслужив, але я й сам не знаю, як це сталося, – відповів Микола. – Кажуть, що існує кохання з першого погляду – ось це зі мною мабуть і сталося…

– Тоді, виходить, ти мене не любив? Бо коли справді люблять, то до інших їм діла нема!

– Але я й справді думав, що люблю тебе… Значить, це була просто пристрасть. Але ж ти в мене сильна і розумна дівчина, зрозумієш. Бо ж із кожним може таке статися…

Ірину це остаточно розізлило.

– По–перше, я вже не в тебе! – різко сказала вона. – А по–друге – йди но ти геть з моїх очей! Бачити тебе більше не можу і не хочу ніколи!

…Отак вони й розлучилися після двох років, проведених разом.

Ірина виявилася слабкою жінкою. Через цю зраду вона дуже засумувала.

Її нічого не цікавило, на роботу вона ходила машинально.

Подруги кілька разів кликали її на свої посиденьки, але вона мляво відмахувалася і їхала у свою порожню квартиру…

…Якось осіннього вечора Ірина сиділа у себе на балконі, сумувала, як раптом на свій балкон вийшов її сусід дядько Петро.

Йому було 65 років і жив він зі своєю вівчаркою. На вигляд строгий і неприступний, насправді дядько Петро був добрий і чуйний.

Ірина познайомилися з ним, коли Петро купив цю квартиру майже рік тому.

Петро Сергійович їй тоді допоміг поламаний ключ із замка витягнути.

Вона купила тортик і прийшла подякувати, а заразом і познайомитися.

Вони проговорили увесь вечір. Чоловік виявився прекрасним оповідачем.

Ірина запитала його про сім’ю, а він відповів, що десять років тому дружини і дочки з онуком не стало…

Їхали по трасі біля того міста де вони раніше жили, було темно, на зустріч вискочила вантажівка…

Така от біда трапилася…

Двічі на рік дядько Петро їздив на цвинтар у те місто. А колишній зять і зараз там живе. Доглядає памʼятники…

…Петро Сергійович побачив Ірину і перегнувшись через перила, запитав:

– Що зовсім недобре, так?

– Є таке, – пробурмотіла Ірина.

– Слухай, у мене є трохи ігристого, – раптом сказав Петро. – Давай, заходь в гості.

Ірина задумалась.

– А давайте! – врешті погодилася вона.

Вони знову проговорили години три.

– Знаєш, дівчинко моя, життя прожити – не поле перейти, – сказав дядько Петро. – Будуть у твоєму житті зустрічатися й хороші люди, і погані, від яких одні неприємності.

Просто тобі треба навчитися уникати такого і не пускати поганих людей у своє життя і тобі стане легко, життя здасться раєм.

А зараз настав час стрепенутися й почати жити! Зрозуміла мене?

– Дякую вам, дядьку Петро і за приємний вечір, і за пораду, – сказала Ірина. – Я нею, мабуть, скористаюся.

– Настане новий день, а з ним нові події, – на прощання додав чоловік. – Живи в очікуванні дива, і воно обов’язково станеться…

…Через пару днів, коли Ірина приїхала з роботи, то побачила у дворі Петра Сергійовича, який гуляв зі своєю собачкою, а з ним якогось молодого хлопця.

Стрункий, симпатичний, він справляв приємне враження.

Ірина вийшла з припаркованої машини і почула, як її гукнув дядько Петро:

– Ірино, добрий вечір!

– Добрий… Гуляєте?

– Так, ось вийшов зустріти мого двоюрідного племінника. Він у відрядження приїхав і заїхав мене провідати. Знайомся – Олексій. А це – Ірина.

Вони потиснули руки, дивлячись один одному в очі. Ірина раптом зніяковіла під його пильним та зацікавленим поглядом. Одразу попрощалася і зібралася додому.

– Ірино, приходьте до нас сьогодні ввечері, – раптом запропонував Олексій. – Я привіз дуже смачне ігристе. Домашнє. Моя мама сама його робить. Ось передала дядькові Петру.

– Так, раджу спробувати! – посміхнувся дядько Петро.

– Спасибі, я постараюся прийти, – ніяково відповіла Ірина й побігла додому.

Вона, звісно, не пішла, посоромилася, хоча їй юнак сподобався і вона не проти була б провести вечір у його компанії.

Але годині о сьомій пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Олексій.

– А в нас усе готове, ми тільки вас чекаємо, Ірино, – сказав він.

Вечір пройшов чудово, дядько Петро приготував смачну курочку. Олексій співав під гітару пісні, а вони підспівували.

– Мені на роботі пропонують перевестись у це місто, – сказав Олексій. – Я спочатку відмовлявся, а тепер із задоволенням погоджуся. З’їжджу додому, напишу заяву і повернуся.

Ірина попрощалася, подякувала за чудовий вечір. Олексій, провівши її до дверей, сказав:

– Я думаю, що ми скоро побачимось і це буде надовго.

– На добраніч, Олексію, – тихо сказала Ірина.

…Минуло більше місяця і якось суботнього ранку, коли Ірина потягаючись, у піжамі і з чашкою кави вийшла на балкон, то раптом почула:

– Привіт, Ірино! Я приїхав!

Вона від несподіванки аж каву розлила. Олексій, сміючись, дивився на неї з балкона дядька Петра.

– Вибач, – сказав він. – Можна до тебе зайти?

– Давай через годинку, – тільки зараз Ірина зрозуміла, що одягнена аби в що і побігла в кімнату.

Через годину пролунав дзвінок у двері. На порозі з букетом квітів стояв Олексій.

– Це тобі. Я за тобою сумував.

– Як ти міг сумувати, якщо ми практично не знайомі?! – засміялась Ірина.

– Занаєш Ірино, я ж закохався у тебе з першого погляду, – сказав Олексій. – Чесно, я навіть і не очікував, що таке буває…

…Через кілька місяців вони одружилися. Олексій дуже кохає Ірину, а вона його. Ні про якого Миколу вона більше навіть і не згадує…