Катя прокинулася від запаху смачних пиріжків. Вона встала і пішла на кухню, де бабуся клопотала біля печі. – Ну, привіт, люба! Сідай, сідай. Зараз пиріжки з чаєм будемо їсти, – сказала бабуся. – Ні, бабусю. Не хочу, – відмовилася Катя. Бабуся помітила, що з внучкою щось не так. – Катрусю, що з тобою. На тобі обличчя нема, – бабуся присіла біля Каті. – Все добре, – тихо промовила Катя. – Не прикидайся Катю. Я все вже знаю! – раптом сказала баба Ніна. – Знаєш? – здивувалася Катя і розплакалася, як ніколи ще не плакала

Катя вийшла з оглядового кабінету. Вона не плакала. Вона ніби застигла. Третя вагітність і жодної дитини…

Важко. Дуже важко…

Вже в машині Катя розплакалася. Ігор, її чоловік, як міг намагався втішити дружину, але це в нього погано виходило. Він сам ледве стримував сльози, адже вони так сподівалися!

Сподівалися, що цього разу все буде добре, але ні. Вагітність зупинилася на 20му тижні.

Ще вчора вдень все було добре, а ввечері Катя наче інтуїтивно відчула, що щось не таке.

Ігор намагався жартувати, казав, що донечка лягла поспати, але Катя вже знала, що це не так.

Їхньої дівчинки не стало…

Сьогодні на огляді підтвердили це.

Потім фахівці їй щось пояснювали, але вона не чула. Вона думала лише про одне.

Про те, що це вона якась не така…

Три вагітності. Три! І жодного разу Катя не змогла народити.

Світ для Каті звалився. Вона більше не хотіла нічого…

Катя дуже сумувала. Цілими днями вона просто лежала на ліжку і дивилася в одну точку.

Ігор, як міг, намагався допомогти дружині, але все було марно.

Приїхала мама Каті, але і на неї Катя відреагувала досить мляво.

Рідні турбувалися, переживали за неї, але допомогти ніхто не міг.

Тоді Анастасія, мама Каті, ухвалила рішення, що дочку треба відвезти до бабусі в село.

Катя бабусю дуже любила. Коли вона була дитиною, літо у бабусі було для неї найкращим подарунком, та й бабуся Ніна у онуці душі не чула.

Анастасія сподівалася, що бабуся хоч якось зможе вплинути на онучку, на яку вже ставало важко дивитися.

Ігор підтримав тещу. Залишалося вмовити Катю.

Проте, попри очікування, Катя погодилася на поїздку досить швидко і вже за кілька днів вони поїхали до села.

Анастасія та Ігор у баби Ніни не затрималися, а Катя залишилася.

Щоправда, одразу після поїздки Катя спала майже добу. Бабуся внучку не турбувала.

Вона бачила скільки пережиття в очах її колись життєлюбної онуки. Вона поки не знала, як допомогти їй, але дуже сподівалася, що їй це вдасться…

Катя прокинулася від смачного запаху пиріжків.

Спочатку не могла зрозуміти, де вона знаходиться, але незабаром згадала, що вона у бабусі.

Вставати, як завжди останнім часом, не хотілося, але треба було попити, а води поруч не виявилася.

Пересиливши себе, Катя встала і пішла в кухню, де бабуся крутилася біля печі.

Побачивши онуку, бабуся посміхнулася.

– Ну, привіт, люба! Сідай, сідай. Я тобі зараз чаю наллю, як ти любиш. З малинкою! Та й пироги на підході!

Катя мляво посміхнулася.

– Ні, бабусю, я не хочу. Мені б води.

Баба Ніна допитливо подивилася на Катю.

– Еее, онучко, це не діло! Ну не хочеш пироги, то чай попий. Чай він силу дає, а тобі дивлюсь сила потрібна.

Бабуся взяла чашку, яку колись купила спеціально для Каті та налила онучці ароматний, терпкий чай. Поруч поставила вазу з малиновим варенням, а сама сіла навпроти.

– Ну, що, люба? Важко тобі? Бачу, що важко. Тільки жити треба, Катрусю. Скільки Бог відміряв, стільки й треба жити! А ти дивлюся, вирішила за Бога все визначити?

Катя подивилася на бабусю. Говорити зовсім не хотілося, але ображати її мовчанням вона також не могла.

– Бабусю, давай не зараз, га? Мені зараз дуже важко, розумієш?

– Розумію. Як не зрозуміти. Іди, люба, лягай. Лежи і переживай далі. Тільки зрозуміти не можу. Чому ти вирішила себе на той світ відправити?

Несподівано Катя розплакалася. Вона плакала довго…

Здавалося, що всі пережиття, що накопичилася в ній, вона виплескувала тут, у бабусі на кухні. За звичайним столом, вкритим симпатичною, світлою скатертиною.

Бабуся Ніна внучку не шкодувала. Вона знала, що тій треба виплакатися, бо зберігати все в собі було для неї неприпустимо.

Нарешті Катя трохи заспокоїлася. Вона подивилася на бабусю і схлипуючи сказала.

– Ти вже все знаєш, га?

Бабуся кивнула.

– Скажи, бабусю? Чому так?

– Як «так», внучко?

– Ну от так! Ось як зараз! Чому я така?

– Яка?

Катя злісно посміхнулася.

– Не така як всі, бабусю.

Баба Ніна відверто здивувалася.

– Які слова ти вигадала! Мені вже стільки років і то я б не здогадалася так себе називати.

– Так воно і є, бабусю. Я навіть народити не можу! Не така я якась. Ось так!

Бабуся уважно подивилася на онучку.

– Нафантазувала ти собі, Катю. Просто, нафантазувала. Те, що з тобою сталося – погано. Дуже погано. Але ж не одна ти така! Повір мені. Треба почекати, дівчинко, а ось так сильно переживати як ти це зараз робиш, не можна! Гріх це, Катю. Великий гріх!

– А навіщо жити, бабусю? Для кого? Ігоря дуже шкода, він дітей дуже хоче, а я не можу. Дісталася йому така…

– Жити, Катю, завжди є для когось. Ось ти Марію Бондаренко пам’ятаєш?

Катя схлипнула.

– Пам’ятаю. Ми у дитинстві завжди разом грали.

– Ось це вона і є. Так ось, щось у Марії чи то по-жіночому. Вийшла вона заміж, з любові вийшла, а діток все немає і немає. Вирішили вони з чоловіком перевіритись. Ось там Марія і дізналася, що діток у неї ніколи не буде. Так і сказали їй на огляді, мовляв, у вас дітей ніколи не буде.

Катя зацікавлено подивилася на бабусю

– І що?

Баба Ніна посміхнулася.

– А нічого! Двоє дітей у них!

– Як це!? Помилилися на огляді чи що?

– Та ні, не помилилися. Тільки не головне народити, головне виховати. Ось вони із чоловіком двох діток і всиновили. Мами з татом у них не стало, дітки самі залишилися. Маленькі зовсім. Ось Марія з чоловіком діток до себе і забрали! Зараз спробуй скажи, що вони не Марійки! Все мама, та тато! Та й вони за своїх діток гори звернуть! Люблять їх сильно.

Катя посміхнулася.

– Тобто ти мені радиш з дитбудинку взяти?

– А чому ні, Катя. Вони там такі самі діти, як усі. Чи ти інакше думаєш?

– Та ні, бабусю, чому. Адже це діти… чужі.

– Чужі і що? А ти зроби так, щоб ця дитина своєю стала! Ось велика справа! У тебе, Катю, зараз душа порожня, а так не можна. Порожня душа на цьому світі жити не вміє, їй хтось потрібен. Хтось кого вона любитиме, за ким сумуватиме, переживатиме про когось. А без цього душі не стане. Тому що жити їй немає для чого і ні для кого.

Того дня бабуся та онука розмовляли ще довго, а надвечір Катя вирішила, що можливо варто спробувати…

Ще кілька днів Катя була у бабусі, а потім зателефонувала Ігореві, щоб він за нею приїхав.

Бабуся проводила онучку зі сльозами. Вона обійняла Катю і прошепотіла

– Ти, Катю, пробач мені. Я може тобі зайвого багато наговорила, але я тебе, мила, образити не хотіла.

– Нема за що мені тебе прощати, бабусю. Все ти правильно сказала. Так воно все є.

Вдома Катя вирішила поговорити з Ігорем про усиновлення малюка.

Вона зовсім не очікувала, що чоловік так швидко погодиться, їй здавалося, що його треба буде вмовляти.

Однак Ігор був тільки за.

Наступні тижні пролентіли так, що Катя навіть не помітила. Купа документів, школа батьків, а найголовніше відвідування будинків малюка.

Від пережиття Каті, не залишилося й сліду. Єдине, що гнітюче діяло на неї, так це ці самі відвідування.

Каті дуже було шкода малюків, які перебували у будинках малюка.

Такі маленькі. Вони тягли ручки, посміхалися і танули від будь-якої ласки.

Сина Катя та Ігор не обирали. Він вибрав їх сам. Маленький Сашко так подивився на них, що вони обоє одразу зрозуміли. Сашко їхній син.

Незабаром, після цього, малюк був вдома.

Катя та Ігор просто насолоджувалися роллю батьків, а Сашко приносив їм тільки радість і нічого більше.

Через два роки Катя та Ігор вирішили, що настав час Сашку мати сестричку і зовсім скоро у них вдома з’явилася Вірочка.

Життя тривало…

Кожне літо Катя та діти проводили у бабусі Ніни. Та правнуків любила і дуже сильно балувала, чим викликала невдоволення Каті, але сказати щось бабусі вона не могла.

Адже бабуся на те й бабуся.

Катя була їй дуже вдячна за те, що вона підказала їй правильний шлях.

Шлях який призвів до щастя.