Вероніка вийшла з машини і добралася до своєї квартири. Не встигла вона перевзутися у домашні капці, як в її сумочці задзвенів телефон. Вона здивовано глянула на екран. Дзвонила її мати. – Привіт, мамо! – сказала Вероніка в слухавку. – Як у тебе справи? Щось сталося? – Ох, доню, сталося, – раптом сказала мати. – Вероніко, терміново приїжджай у село! Іринки не стало… Вероніка так і застигла з телефоном в руках, не вірячи у почуте

Вероніка поверталася додому дуже сумна.

– Ну чому у мене все так? – думала вона витираючи сльози.

Так, вона знала, що її Петро не любить діточок. Він про це попереджав її ще від початку стосунків…

Проте Ніка зраділа, коли дізналася, що завагітніла.

– Ми ж уже п’ять років разом, а це багато! – обнадіювала себе дівчина. – За ці роки могло щось і змінитись у його свідомості.

Але дива не сталося.

– Та яке ти маєш право давати мені таке життя! – одразу почав Петро, коли дізнався про все. – Всі ці підгузки, безсонні ночі, капризи і сльози… Ні, ні і ще раз ні!

Вероніка не стала суперечити коханому чоловікові й зробила те, чому її душа дуже опиралася. А тепер сварилася на себе за свою слабкість…

– Навіщо? – думала вона. – Чому я послухала його? Правильно мама моя казала: «Мужик – він може бути чиїм завгодно, а дитина назавжди залишиться твоєю».

Дівчина обережно вийшла з машини і добралася до квартири.

Петро, який якраз пив на кухні каву з тостами, встав і вийшов їй назустріч.

–Ну що, все зробила? – запитав він.

– Так! – ковтаючи сльози, кивнула головою Ніка.

– От і розумниця! – Петро холодно поцілував її в щічку.

Цей поцілунок здався Вероніці настільки холодним і байдужим, що вона навіть зіщулилася.

Не встигла Вероніка перевзутися у домашні капці, як у сумочці задзвенів її телефон. Вона здивовано глянула на екран. Дзвонила її мати.

– Привіт, мамо! – сказала Вероніка в слухавку. – Як у тебе справи? Щось сталося?

– Ох, доню, сталося, – раптом сказала мати. – Вероніко, терміново приїжджай! Іринки не стало…

Вероніка так і застигла з телефоном в руках, не вірячи у почуте.

Що мама казала далі, вона вже не чула. Ніка сперлася на стіну, заплющила очі й заплакала…

– Ніко, ти чого? – з кухні, щось жуючи, знову визирнув Петро. – Хто дзвонив?

– Іринки не стало… Мені треба на поминки їхати, – тихо відповіла Ніка.

– Ну, їдь! – знизав плечима Петро.

– А ти?

– Я не можу, мені треба працювати.

Вероніці дуже не сподобалося байдуже ставлення до неї чоловіка, але думки зараз були зовсім про інше.

– Іра, Іриночка! Та як же ж так, люба?! – думала вона, влаштовуючись на сидінні свого авто.

За вікном миготіли міські пейзажі, які потім змінилися на поля, ліси, переліски. А Ніка згадувала свою двоюрідну сестру Іру…

З Іринкою вони завжди були дружні: обидві одного віку, ходили разом у школу, сиділи за однією партою. Всі їхні дитячі витівки промайнули у Вероніки перед очима…

Потім, коли дівчатка підросли, життя їх розкидало по різних куточках.

Іринка вийшла заміж, поїхала з чоловіком в іншу область. А Вероніка, закінчила інститут, влаштувалась у місті на роботу, зустріла Петра.

Кілька років тому Іринка повернулася у батьківський дім, який на той момент був уже порожній. Чоловіка її, Михайла, не стало…

Поховали Михайла. А Іра ніяк не могла повірити в те що його більше намає…

– Напевно, тому й заслабла… – подумала Ніка.

Вероніка час від часу приїжджала у рідне село і обов’язково заїжджала до двоюрідної сестри.

Вона встигла дуже прив’язатися до двоюрідної племінниці, Марічки. Дуже мила дівчинка росла в Іринки: гарненька, ласкава.

А в останній приїзд Вероніки, якраз на Новорічні свята, Ірина довго дивилася, як Ніка ніжно обіймає маленьку Марічку, і раптом сказала:

– Вероніко, ти вже, будь ласка, не кидай Марічку! Не дай їй у притулку опинитися!

У Ніки від цих слів похололо на душі, вона обережно поставила малу і звернулася до сестри:

– Іро, що трапилося? Ти навіщо так говориш, наче прощаєшся зі мною!

Ірина посміхнулася:

– Я не прощаюся, сестричка, просто ось зараз мені тільки на думку спало, що якщо щось трапиться, то в нас з Марічкою окрім тебе нікого більше й немає на світі…

…– І все–таки прощалася Іра тоді! А я не зрозуміла! – подумала про себе Вероніка, повертаючи з траси до рідного села.

Батьківський будинок здавався якимось чужим та непривітним.

– А Марічка де? – прошепотіла Ніка до мами, яка кинулася їй назустріч.

– Спить, бідненька, наплакалася! – сказала мати. – Важко їй зараз дуже…

Вероніка коротко кивнула і зайшла у свою кімнату, де на ліжечку спала мала.

– Бідолашна, ти моя! – прошепотіла Вероніка і погладила дівчинку.

Марічка розплющила очі і миттю кинулася Вероніці в обійми:

– Ти приїхала! Ти не кинеш мене? Мене не віддадуть нікуди?

– Марічко, та що ти, хто тобі таке наговорив? Я з тобою тепер!

Вони довго так сиділи обнявшись, поки дівчинка нарешті не заспокоїлася і заснула.

…Наступного дня, після поминок, Вероніка сказала мамі:

– Мамо, я вирішила Марічку удочерити!

Мама зітхнула:

– Це добре! Але ти вирішила, а твій Петро, як до цього поставиться? Він же в тебе тільки себе й любить коханого!

Вероніка промовчала, не стала говорити матері вагітність, яка була, і що взагалі у них із Петром все складно, а натомість сказала:

– Спробую з ним поговорити! Тим більше, Марічка вже велика, самостійна… Нехай дівчинка в тебе кілька днів побуде!

–Добре, доню! Дай боже! А то так шкода малу…

Вранці, сказавши на прощання дівчинці:

– Ти тільки нічого не бійся, і чекай на мене! Чуєш? – жінка поїхала додому.

Вероніка всю дорогу думала, як вона скаже про своє рішення Петру. Вона була майже впевнена, що чоловік не погодиться з її рішенням.

– Тоді нам доведеться розлучитися! – твердо вирішила про себе жінка. – Значить, ми просто різні люди: йому не потрібні діти, а мені потрібні… Про одне шкодую, що послухала його з вагітністю… Як я могла? Недолуга…

Вдома було тихо. Навіть дивно. Петро мав зараз сидіти на дивані з ногами на столі і попиваючи пінне дивитися телевізор.

Вероніка заглянула на кухню: на столі крихти і залишки недоїденої вечері, мийка повна брудного посуду.

– Нога Петра сюди й не ступала, принаймні дні три! – подумала про себе Вероніка.

У кімнаті лежала записка, написана почерком чоловіка.

Вероніка взяла папірець і оторопіла від прочитаного:

«Ніко, я зустрів дівчину своєї мрії! Я мушу тебе залишити! Ми вже давно один одного не розуміємо…»

Але найбільше Вероніці сподобалася приписка:

«І будь ласка! Не турбуй мене! Не дзвони, не клич назад! Давай, поважатимемо один одного!»

– Ось і власне, що «поважати», – хмикнула Вероніка, розриваючи записку на дрібні клаптики.

Жінку дивувало одне – вона мала б зараз плакати і переживати, але Вероніці чомусь стало легко і добре!

Вероніка кинулася наводити порядок у квартирі.

Потім вона сходила до юриста, дізналася, як можна взяти опіку над дівчинкою.

Після оформлення всіх паперів вона забрала Марічку до себе.

Ніка на все життя запам’ятала щасливі очі дитини, коли вона приїхала, щоб забрати малечу:

– Мама! Матуся приїхала! – бігла до неї назустріч дівчинка, розправивши рученята, як крила.

Вероніка міцно обійняла Марічку:

– Так, доню! Я по тебе!

– Я не боялася і завжди чекала тебе! – дивлячись прямо в очі Ніці сказала мала.

Зараз Вероніка почувається абсолютно щасливою. Вони з Марічкою – справжня родина і люблять одна одну.

Жінка обожнює, коли її маленька доня вимовляє це солодке слово – «мама»…

…А одного разу Вероніка зустріла Олега. Чоловік був розлучений і мав двох дочок, які жили з матірʼю.

Та найголовніше, він дуже любив дітей і дуже покохав Ніку!

Вероніці він теж дуже подобався, хоча спочатку вона й була не готова до нових стосунків.

А якось Марічка поставила запитання, від якого Олег з Веронікою аж оторопіли.

– Мамо, а чому ти з дядьком Олегом ніяк не одружишся? – запитала Марічка.

Тепер у них хороша, міцна й щаслива родина, де всі один одного люблять і поважають…