Ольга Іванівна повернулася додому, син Андрій та чоловік Ігор дивилися телефізор. Жінка зайшла на кухню і перевірила касірулі на плиті – скрізь було порожньо. – А що Віра не зробила вечерю? – запитала вона у чоловіків. – Як бачиш! – сухо відповів син. – А де вона взагалі? – здивувалася свекруха не побачивши невістки в квартирі. – Віра зібрала валізи, і пішла. На завжди пішла. Ми розлучаємося, – пояснив Андрій.  – Як пішла? Чому розлучаєтесь?! – здивовано вигукнула Ольга Іванівна, нічого не розуміючи

– Дуже мило, – Ольга Іванівна зміряла поглядом Віру, молоду дружину сина Андрія, – ну проходьте, сідайте за стіл.

Андрій щось шепнув на вушко дружині, підбадьорюючи. Віра, струнка, світло-русява дівчина, не збиралася хвилюватися і очі вниз не опускала.

– Дякую, Ольга Іванівна, зараз тільки руки помию. Де у вас ванна кімната?

Господиня підняла брови, сміливість дівчини збила її з пантелику.

Коли Андрій оголосив, що одружився, і вони тимчасово житимуть у батьків, Ольга Іванівна, не витримала: – Я проти! Я категорично проти!

Тепер вона спостерігала, як Віра сміливо накладає салат, з апетитом пережовуючи, запиваючи соком. – Андрію, спробуй, це дуже смачно, – нагадує вона.

– Та вже сам розбереться, не в мачухи ріс, – зауважила Ольга Іванівна.

Вона встала і подала фартух невістці. – Посуд треба помити.

– Ага, зараз, тільки доїм, – Віра не відмовлялася, слово дотримала і вирушила на кухню. 

Ольга краєм ока стежила за нею. З першого погляду їй не подобалося, як Віра миє, витирає, як розставляє посуд.

– Та що ви так хвилюєтеся, – запросто зауважила дівчина, – розберуся з часом, йшли б відпочивати, нічого за мною доглядати.

Ольга Іванівна роздалася рум’янцем, різко розвернулася і пішла до спальні. 

– Ігор, – вона пошепки покликала чоловіка, – ну ти подумай, кого він привів, вона поводиться, ніби народилася тут. А насправді, якась приїжджа, і знайшов же Андрій її в якомусь гуртожитку.

Ігор відклав журнал, зітхнув: – Ну, що поробиш, раз син вже виріс. Даремно він, звичайно, просто розписався, ми могли б і весілля зробити.

– А я проти весілля, категорично проти! Поживе з нею і розійдуться, сподіваюсь, очі в нього розплющуться.

_______________

Пройшов тиждень. – Віро, настав час запам’ятати, як сервірувати стіл.

– У нас що, гості? – байдуже запитала дівчина.

– У нас так заведено, – натягнутим голосом сказала Ольга, спопеляючи невістку поглядом. Андрій ріс у пристойній родині.

– Я вже це чула. Однак на штамп у паспорті це не впливає, я законна дружина, і нічого мене щоразу повчати.

– А ти не зухваль, ти в моєму будинку живеш.

Віра надкусила яблучко, уперлася п’ятою точкою об підвіконня. – Ну, якщо я тут живу, значить, це і мій дім, доведеться вам упокоритися. І взагалі, вистачить бурчати, як вас тільки студенти переносять.

– Ігор, Ігор! – Ольга Іванівна пішла до зали скаржитися чоловікові, – ти знаєш, що вона каже, та вона скоро взагалі права на нашу квартиру заявить. Ні, я не бажаю так жити.. наш син привів якусь дівчину, ніякої поваги до старших, вона взагалі нас ні в що не ставить.

– Олю, ну що я можу зробити, це вибір Андрія, треба зауважити, раптовий вибір. Можу тільки запропонувати їм переїхати до нової квартири, яку ми купили для Андрія. Щоправда, там ще ремонт іде.

– Нічого, хай самі закінчують ремонт, – Ольга почула, як прийшов син.

– Андрію, синку, а чи не час вам переїхати в нову квартиру, молода сім’я має жити окремо.

– Так там же ще ремонт, – Андрій здивувався пропозицією матері.

– Ну ні, ми відмовляємося, – відповіла Віра, догризаючи яблуко. – Нам зараз гроші на обстановку потрібні, на ремонт ми їх витрачати не готові. Ото буде все зроблено, тоді переїдемо. Правда, Андрійку?

– Ну так, логічно, – Андрій погодився із дружиною. – Мамо, ми ще поживемо.

– Ну, якщо поживете, то виховуй свою дружину…

– Мамо, ну чого знову?

– Одружився без нашої згоди, привів у будинок невідомо кого…

– То чому ж невідомо кого? Мене не на вокзалі знайшли…

– Ну так, то батьків твоїх жодного разу не бачили …

– Так вони у селі живуть. Ні, якщо ви хочете, щоб вони погостювали у вас, то, будь ласка…

– Ні! Не хочу! Я проти, я категорично проти! Досить, що ти у нас живеш.

_____________

Щоденні суперечки проходили вже другий місяць. Ольга Іванівна робила зауваження, Віра відповідала, Андрій, здавалося, не помічав, Ігор Сергійович терпляче заспокоював дружину. Не втручалася лише Ганна Михайлівна, мати Ольги та бабуся Микити, бо жила окремо.

– Ігор, Ігор, мама занедужала! Злягла. І що вона робитиме вдома одна? Я думаю, треба перевезти її до нас, я доглядатиму.

– Ну, про що розмову, звичайно, привеземо, – Ігор Сергійович радий був допомогти любимій тещі.

– Мамо, навіть не думай, ти нас не соромиш, я візьму відпустку без утримання і буду з тобою, – Ольга завзято взялася доглядати матір.

– Андрію, я маю бути на конференції. Побудеш із бабусею?

– Мамо, не можу, не відпустять із роботи, ти вже сама якось…

– Оля, я обійдуся, у мене ж телефон, якщо що – подала слабкий голос Ганна Михайлівна.

– Ні, мамо, я тебе одну не залишу, я відпрошусь.

– Не треба відпрошуватись, я якраз з чергування нічного прийду, вдома буду, догляну, – озвалася Віра, збираючись на роботу.

– Хм, – Ольга Іванівна підозріло подивилася на невістку, але від коментарів відмовилася.

Увечері вона застала матір у відмінному розташуванні духу, в чистій білизні, нагодовану, а в кімнаті було прибрано. – Не хвилюйся, Олю, Вірочка весь день була вдома…

З того дня після чергування у лікарні, де Віра працювала, вона залишалася з бабусею. Ольга, бачачи, що мати задоволена, стримала свій характер і стала робити менше зауважень Віра.

______________

На самому початку зими, коли за вікнами все частіше прокидало сніжок, а морозець ставав дедалі злішим, Віра несподівано зібрала чемодан і з’їхала.

Ганна Михайлівна засмучено розводила руки, не розуміючи, що сталося. Ольга та Ігор Сергійович застали Андрія вдома вже одного.

– Як це пішла? – у голос запитали батьки. Здивування їх було таке велике, що за виразом обличчя Ольги Іванівни можна було зрозуміти, що вона застигла від того, що сталося. – Поясни, будь ласка, що відбувається.

– Вже відбулося, ми з Вірою розлучаємося.

– Ти що таке говориш! Ви щойно одружилися! Чому?

– Тому що ми різні люди, і наш шлюб був помилкою. І взагалі, я люблю Олену, і незабаром одружуся з нею.

Ольга сіла в крісло, обхопивши голову руками. – Я проти! Я категорично проти! Андрію, розплющ очі! Коли бабусю не було з ким залишити, ти не зміг, а Віра допомагала доглядати, та такі дівчата на дорозі не валяються.

– Правильно, Олю, кажеш! – підтримала Ганна Михайлівна, – Віра – чудова дівчинка, таких із сім’ї відпускати не можна.

– Ігор, ти чув? – вигукнула Ольга Іванівна. – Ігор, прошу, поясни йому, що з такими дружинами не розлучаються…

– Мамо, чи давно ти називала її простушкою, невміхою та хамкою, ти її критикувала на кожному кроці, а тепер обурюєшся, – Андрій не міг зрозуміти власну матір.

– Так, критикувала, маю право! У мене досвіду більше! Одумайся і помирись з Вірою, ніякої Олени нам не треба. А то потім ще хтось у тебе з’явиться, після Олени…

– До речі, з Оленою я зустрічався ще до Віри цілий рік! Ми посварилися і розлучилися, думали, назавжди… я поспішив одружитися з Вірою, та й вона з-за квартири погодилася…

– Не намовляй на дівчину! – обурилася Ольга.

Наступного дня вона сама розшукала Віру у гуртожитку.

У невеликій кімнаті так і стояла не розібрана валіза, вона просто не встигла це зробити.

– Віра, привіт! Ти, звичайно, не чекала мене бачити, – почала Ольга, знявши пальто.

– Здрастуйте, роззувайтесь, у мене тут чисто.

– Так, звичайно, – вона зняла чоботи. – Віра, я вважаю, вам з Андрієм треба помиритися, бо я проти вашого розлучення, категорично проти.

Віра позіхнула. – Ольга Іванівна, сенсу немає, вже не склеїш. І взагалі, чесно сказати, поквапилась я на квартиру, думала, стерпиться-злюбиться.

– Ну і що?! Квартира – це нормальне бажання в наш час, я не засуджую тебе, навіть якщо це так… Віра, повернися… не хочу я тебе відпускати з родини…

– Ви ж мене невзлюбили.

– Ну, було діло, різні соціальні статуси, освіта… все це давалося взнаки… але за духом, Віра, ти чудова людина…

– Ольга Іванівна, подивіться правді у вічі, ваш син любить іншу…

– Ох, як я не хочу, – Ольга заплющила очі долонею … як я помилялася. – Віра, пробач мені. – Ольга Іванівна, така горда, важлива, неприступна просила прощення у Віри. – В очах блиснули сльози.

– Ви що, плачете?

– Так, Віро, уяви собі, я не тільки читаю лекції в інституті та іспитую студентів, а ще й плакати можу. Ти знаєш, може й тобі «включити слабку жінку» і заплакати перед Андрієм? Може він схаменеться…

– Як ви цікаво сказали: “включити слабку жінку”…

– Так, іноді так можна робити … але не думай, зараз я нічого не включала, я щиро плачу.

Віра опустила голову.

– Стривай, дівчинко, ти теж плачеш? Ну навіщо? Не треба! – Ольга обійняла її за плечі.

– Ви мене все про батьків питали. Адже я з мачухою росла, батько, правда, рідний, але все одно в одну дуду з мачухою дме все життя. Хотіла в інститут вступати, але після дев’ятого мачуха наполягла, щоб їхала вчитися, коротше випровадили мене, ось з того часу я живу по гуртожитках. А тут Андрій… ну думаю, чому б ні, у квартирі поживу, там своє житло буде… не вийшло… загалом, Ольга Іванівна, не така я біла та праведна, як ви зараз намалювали, були у мене корисливі цілі…

– Ні-ні, навіть слухати не хочу, навіть тебе розумію. А знаєш, – Ольга раптом повеселішала, – у мене в суботу день народження, приходь до нас!

– Ні, навіщо… все одно з Андрієм не зійдемося, сто відсотків гарантії, та я й сама не хочу, тож даремно ви це…

-Віра, я наполягаю, щоб ти прийшла. Зрештою, ти можеш прийти, як моя подруга, – вона посміхнулася, – ти знаєш, я тільки зараз зрозуміла, як чудово мати таку подругу як ти, незважаючи на різницю у віці. Приходь, дуже прошу! Мама про тебе щодня говоре, ну хоча б заради Ганни Михайлівни.

Віра кивнула. – Заради Ганни Михайлівни прийду. Ну і вас привітаю…

– Ось і добре! Я тобі салат прихопила і котлетки, перекуси …

– Ну навіщо?

– Бери-бери, я від щирого серця.

Віра глянула на розкриті контейнери, вдихнула аромат їжі. – Я навіть не знаю, що я хочу більше їсти чи спати, адже я з чергування, ніч була важка, не прилягла навіть…

-Ой, звичайно, відпочивай, люба, а я піду. Тільки обіцяй прийти у суботу.

– Добре, прийду, – Віра зачинила двері за Ольгою і впала на ліжко від утоми.

_______________

Андрій не ризикнув привести Олену на день народження матері. Натомість Віра прийшла ошатна, з квітами та подарунком, втішивши найбільше Ольгу та Ганну Михайлівну.

– Хтось ще прийшов, – Ольга Іванівна, поправляючи зачіску, пішла до дверей. – Вітя! Братику! – Вона кинулася на шию молодшому братові.

– Привіт, сестричко! Прямо з поїзда і одразу до тебе. З Днем народження! – Високий чоловік, підхопив Ольгу і почав кружляти.

– Перестань, впустиш! Вітя, як завжди сюрпризом… Мамо, Ігор, Сергію, йдіть сюди…

Рідні оточили родича та по черзі обіймали та розглядали його.

– Сину, яка радість, як ти змужнів, – Ганна Михайлівна милувалася сином.

– Тааак, а це, здається, твоя дружина, так Андрію? – Віктор взяв Віру за руку. – Вітаю із законним шлюбом, мама повідомила про вас… Андрію, вітаю, гарна дівчина…

– Чекайте, – Віра відсторонилася, – ви не так зрозуміли.

– Дядько Вітя, тут вже деякі зміни відбулися, Віра мені не дружина, ну, ми практично розлучилися…

Посмішка на обличчі Віктора змінилася здивуванням. – Так, родичі, я нічого не зрозумів, тож хочу за стіл, там розберемося.

Через пару годин Віра, наслухавшись розповідей Віктора, збиралася. – Мені пора. – Вона швидко одяглася, попрощалася з Ганною Михайлівною, обійняла Ольгу, на прощання кивнула Андрію.

__________________

Минуло два тижні, і настав новий рік. Тридцять першого в будинку смачно пахло пирогом, лунав аромат мандаринів, відчувалося свято. Андрій заздалегідь пообіцяв привести Олену, можна сказати, просив матір. – Мамо, ну все одно ж одружимося, так що я з Оленою прийду, я люблю її. А якщо не хочеш, то ми не прийдемо.

– Ні, приходьте, я хочу бачити в новий рік власного сина, тим більше Віктор поки що у відпустці, треба поспілкуватися.

Ганна Михайлівна приїхала ще з ранку. Увечері прийшов Віктор. – Олю, зустрічай! – Він увійшов, як завжди веселий, добродушний… поряд із ним стояла Віра. – Родичі, збирайтеся, є важливе повідомлення.

Ольга ще не встигла висловити здивування на обличчі, як Віктор оголосив: – Прошу любити та шанувати! Це моя наречена. Після нового року разом поїдемо до мене у місто!

– Віро, – Ганна Михайлівна, не приховуючи сліз, потяглася до неї, – проходь, дочко. Яке щастя, що Вітя, нарешті одружується.

– Так! Одружусь! Зустрів дівчину своєї мрії! Рішення безповоротне. Побіг за нею на твоєму дні народження, Олю, сумочку хотів повернути, яку вона забула… ось з того часу і тримаю її за руку, щоб не пішла від мене.

Віра зустрілася поглядом із Ольгою. – Ольга Іванівна, ви не раді?

– Ось я дуже рада! Я за! Я категорично за! – Ольга підійшла до Віри, обійняла її. – Ласкаво просимо до родини, Віро!

– Ну от, не хотіли відпускати Віру з сім’ї, вона і залишилася, – підсумував Ігор Сергійович. – А ти, Вітя, молодець! – Він потис Віктору руку, – Довго збирався, а вирішив все блискавично, справжній стратег.

Слідом за Віктором та Вірою прийшов Андрій. – Заходь, не хвилюйся, – він підштовхнув вперед Олену. – Дівчина зніяковіла, опустила очі, але Ольгу це не втішило.

– Ольга Іванівна, ви вже пошкодуйте майбутню невістку – шепнула Віра, натякнувши про Олену, – ви ж на мені відігралися, сподіваюся, настрій вже не той, не станете її так муштрувати, як мене.

– Віра, можеш кликати мене без по-батькові, мені буде приємно. За майбутню невістку не хвилюйся, ремонт у квартирі у Андрія добігає кінця, нехай живуть окремо, з мене вистачить, – вона підморгнула Вірі. – І взагалі, свято неможливо затьмарити, у мене молодший брат одружується, до того ж ти залишилась у нашій родині.

Олена притулилася до Андрія, переживаючи поглянути на майбутню свекруху, про яку вже чула. Ольга підійшла до неї: – Ну що, ласкаво просимо до сім’ї, дитино, – сказала вона з усмішкою.

_______________

– Віра, привіт люба, як ви там? – Ольга часто балакала телефоном з Вірою.

– Оля, привіт. Все добре. Вітю на роботі підвищили…

– Та ти що? Треба сказати мамі! Ну, а як сама почуваєшся?

– Зараз краще, скоро вже народжувати.

– Ой, Віро, я така рада! Так хочу вас побачити…

– Тепер вже приїдемо, як малюк народиться і підросте, а поки що по відеозв’язку.

– Віро, я дуже рада, що ти є! Рада за Віктора, за себе рада, що ти в мене тепер як подружка… та що там говорити, справжнісінька подруга!

– А ти, Олю, у мене! Ти мене, до речі, багато чого навчила, коли я у вас жила.

– Ой, гаразд, не згадуй, мені соромно, що я тебе ображала.

– Та що ти, Олю! Я хотіла сказати, я всі твої уроки з сервірування і з готування перейняла, дуже знадобилися.

Вони продовжували розмовляти, не помічаючи часу; обидві щасливі та задоволені, що таки залишилися родичами.