Люба була вихідна й вирішила спекти імбирне печиво. Вона замісила тісто і поставила його на годинку в холодильник. Раптом хтось подзвонив у двері. Люба здивовано витерла руки рушником і в фартушку побігла відчиняти. – Привіт, матусю! – на порозі стояв її син Дмитро. – А в мене для тебе сюрприз! Тільки зараз Люба зрозуміла, що син не сам. З-за його спини вийшла якась дівчина. Люба глянула на неї і так і застигла від несподіванки

Люба не пам’ятала ні своїх батьків, ні того, як потрапила в дитбудинок. Дитинство її було складне, якщо це взагалі можна назвати дитинством.

Там вона швидко дорослішала, ті умови не дозволяли їй розслаблятися та ніжитись. Скільки себе пам’ятає Люба, поряд з нею завжди були байдужі та ображені на весь світ діти, такі ж, як і вона.

Вихователі теж мало посміхалися і сварилися за все.

Але Люба жила надією на майбутнє, їй здавалося, що варто вийти за ворота, і все складеться чудово.

У вісімнадцять років Люба зробила крок у вільне життя.

Люба вважала, що за воротами буде все по–іншому. Але як же ж вона помилялася…

Влаштувалася швачкою, її навчили шиттю на машинці. Почалося справді доросле життя, в якому вона виявилося віч–на–віч з проблемами.

Якось швидко її помітив Сергій, електрик на підприємстві:

– Любочко, а давайте познайомимося ближче, я давно спостерігаю і бачу, що ви одна. Мене звуть Сергій.

– Гаразд, я не проти, – погодилася вона.

Він залицявся до Любочки, був старший за неї на кілька років, їй подобалося, що він уже не хлопець, а справжній чоловік, він здавався їй принцом, тому що ставився до неї з добром і ніжністю.

Вона ніколи в житті не чула лагідних слів, і побачивши ставлення Сергія, почувши його слова про кохання, звичайно, повірила в казку.

Вона вже мріяла, як вони все життя проведуть разом.

Але все виявилося набагато банальнішим і простішим, Сергій кинув Любочку на двомісячному терміні вагітності.

Поки вона розібралася, що з нею відбувається, а потім вирішила потішити і його, свого принца:

– Сергію, у мене велика радість, у нас з тобою буде дитина, я вагітна і термін вже близько двох місяців. Ти що не радий? – дивилася вона на нього.

– Ні, я зовсім не радий. А де ми житимемо з дитиною, у тебе в гуртожитку чи у твоїй кімнатці, це по–перше, а по–друге, я не хочу дитину! – якось неприємно і хльостко сказав він.

– Я думала, у тебе житимемо… – нерішуче і тепер вже з сумнівом сказала Любочка.

– А ти не знаєш, що в мене є дружина й дитина. Невже тобі ніхто про це не сказав?

– Ні, не знаю, і від тебе вперше чую, – зі сльозами говорила вона.
Тиждень він не підходив до неї на роботі, не проводжав після роботи, але все–таки перед вихідним днем запитав:

– Ну що ти вирішила, Любочко? Залишаєш?

– Я вирішила, що народжуватиму, вибір свій зробила і не на твою користь, – вона переможно і впевнено подивилася на нього, що він навіть трохи відступив назад.

– Ах, ось ти яка! Я думав, ти бідна овечка, благатимеш мене повернутися, вибереш мене! – здивувався Сергій.

– Так, я така, уяви собі! Ти мені не потрібний, ти зрадник і боягуз. Бувай, – вона розвернулася і пішла від нього з гордо піднятою головою.

Звичайно їй це далося важко, але вона не могла вибачити йому обману і зради. І дитину свою вона ніколи в житті не залишить, не покине.

Вона пройшла школу життя з дитинства. Любочка зачинила невидимі двері перед великим світом, перед Сергієм, і тепер покладалася тільки на себе. Надій на краще поки що не передбачалося.

Народився син Дмитро, її найулюбленіша у цьому світі людинка.

Важко одній з маленьким, але думок про те, щоб залишити сина не було, навпаки, вона завжди думала:

– Як це матері залишають своїх дітей? Я вже не з чуток знаю, що це таке. Нічого синочку мій, все в нас буде добре. Я все зроблю, щоби ти був щасливий.

Коли Люба вийшла з декретної, Сергій уже не працював на фабриці, пішов, щоб не зустрічатися з нею.

А вона була рада, теж не хотіла зустрічі. Було важко весь день на роботі, потім забрати сина з садка, готувати, читати на ніч книжки і вкладати спати.

Грошей поки їй вистачало, купувала синові іграшки, одяг та й собі купувала дещо.

Але настав такий час, що багато її колег і знайомих подалися в торгівлю.

Тамара, її хороша знайома, можна сказати подруга, запропонувала їй теж заробляти гроші торгівлею. Там купити тут продати. Думала–думала Люба і погодилася:

– Гаразд, Тамаро, якось треба жити, дітей наших годувати. Просто я боюся, що бізнеследі з мене не вийде, – сумнівалася вона.

– Нічого, Любочко, я ж теж ніколи не торгувала. Життя навчить, впораємося!

Звільнилися з фабрики і всі гроші вирішили вкласти у справу, поїхали по товар в інше місто. Думала, це не складно, там купила, а після повернення продала. Насправді вона здивувалася, коли побачила, що вагон повен таких же, як вони з подругою!

Усю дорогу вчили подруг розуму розуму досвідчені продавці – як гроші краще ховати, де товар брати, з ким не зв’язуватися.

Приїхали і цілою юрбою кинулися на ринок. Ринок величезний, зрозуміти нічого неможливо.

Ринкову метушні Люба абияк перенесла, але ще треба ніч чекати на вокзалі, поїзд зранку.

Потрібно якось не заснути і зберегти речі. Ледве пересиділи ніч, по черзі з Тамарою дивилися за сумками.

Нарешті посідали в потяг із почуттям полегшення, таки поїхали додому.

Спочатку важко було продавати, але поступово Люба навчалася торгової премудрості, і невдовзі стала справжньою продавчинею.

Вже знала, куди поїхати по товар, що купувати, що продається швидше.

Минуло кілька років, справи у неї йшли добре, син підростав, вже цілком самостійний, навіть міг вечерю матері приготувати, а потім і допомагав їй у торгівлі.

Як–не–як, але Люба навіть змогла відкрити невеликий магазинчик, але не з речами, а продавала солодощі, а згодом вона розширила свій бізнес, і продавала продукти.

Син уже закінчив школу, вступив в інститут, жила Люба лише заради свого Дмитрика.

Все робила для улюбленого синочка. Дмитрик виріс на радість матері справжнім чоловіком, діловим та дбайливим…

…А якось сталося і взагалі несподіване. Люба в той день була вихідна й вирішила спекти імбирне печиво. Вона замісила тісто й поставила його на годинку в холодильник.

Раптом хтось подзвонив у двері. Люба здивовано витерла руки рушником і в фартушку побігла відчиняти.

– Привіт, матусю! – на порозі стояв Дмитро. – А в мене для тебе сюрприз!

І тільки зараз Люба зрозуміла, що син не сам. З–за його спини вийшла якась дівчина. Люба глянула на неї і так і застигла від несподіванки.

Вона одразу зрозуміла – це майбутня дружина сина, і її невістка…

І так радісно стрепенулося у неї серце, коли дівчина несміливо простягла руку і сказала ніжним голоском:

– Здрастуйте, я – Оля, – і почервоніла.

Люба обійняла її, пригорнула до себе:

– Ну привіт, Олечко, ну привіт, доню! Проходьте діти на кухню, зараз я нагодую вас.

І так по–сімейному вони разом обідали, розмовляли, а Любі здавалося, що з невісткою вона знайома вже давно.

Згодом було знайомство з батьками Ольги, а потім весілля.

Живуть Дмитро з Ольгою у сусідньому місті, там живуть її батьки, а від бабусі їй залишилася велика квартира із високими стелями у старовинному будинку. Зробили ремонт.

Все в житті у Люби налагодилося, син влаштований, працює на хорошій посаді із хорошою зарплатою, вже й онука з’явилася.

Одного лише не вистачає Любі – підтримки та опори від коханого чоловіка.

Вже їй скоро п’ятдесят, а заміжня вона так і не була. Вона навіть про це й не замислювалася, а роки пролетіли швидко, працювала, старалася для себе та сина, озирнулася, а вже більше половини життя минуло…

Магазин їй приносив стабільний прибуток, вже квартиру купила, одягалася стильно, відвідує салон краси, і нещодавно придбала невелику машину.

Життя якось почало крутитися швидше, все треба встигати, і до дітей уже їздила на машині, везла щось їм, онучку ж треба порадувати.

Сама не торгувала, були в неї дві продавчині й вантажник. Але бухгалтерію вела сама.

Якось одного разу вантажник заслаб, не зміг вийти на роботу, довелося Любі самій тягати коробки, а що важче допомагав їй водій машини, який привіз продукти.
Чоловік сам запропонував допомогу, дивлячись, як вона намагається піднімати коробки. Він підійшов до неї і ввічливо сказав:

– Давайте я допоможу, не діло це – тяжке жінці тягати, та ще й такій симпатичній.

Мене звуть Іван.

– А я Люба, – відповіла вона просто.

– Дуже приємно, Люба.

Чоловік був трохи сивуватий, міцної статури, і дивився на Любу теплим поглядом сірих очей, з якимось сумом. Після того, як все було розвантажено, Іван сказав:

– До завтра, Любо! Тепер я привозитиму товар.

Вони подивилися один на одного, одночасно посміхнулися, бо їм спало на думку одне й те саме…

– А що, він цікавий чоловік, з почуттям гумору, такий впевнений. Принаймні, мені так здається. Ну водій, ну не багатий, і не на білому коні, зате уважний і доброзичливий, – так думала Люба до закриття магазину.

Івана теж пройняло з першого погляду:

– Яка цікава та симпатична жінка ця Люба. Ім’я теж мені подобається, асоціюється з любов’ю в житті. А якщо… І вона зовсім не така, як інші власниці магазинів. Любочка добра і проста, не зарозуміла, рідкісний екземпляр, ця Люба…

Щоразу їх тягнуло один до одного, і ось уже Іван запросив її в кафе, подарував величезний букет квітів, розповів про своє життя.

Розлучений він уже півтора роки, довелося дружині залишити будинок і половину бізнесу – автомайстерню, й приїхати сюди до матері.

Живе поки що з нею і працює водієм. Син давно одружений, живе за кордоном. Іван збирається до нього у відпустку:

– Я думаю, Любочко, ми разом підемо до мого Ігоря в Італію. Там дуже гарно, я вже одного разу був там. Просто неможливо забути та описати красу. Це треба побачити. Як ти на це дивишся? – з хитринкою в очах запитав Іван.

– На це я дивлюся дуже позитивно!

Іван переїхав до Люби, запропонував заміж, і вона не відмовилася, весело сказавши:

– Я ж мушу колись побувати заміжньою, відчути, що це таке. Бо якось навіть і не серйозно в п’ятдесят років і жодного разу не була заміжня!

…Ось так через роки смутку і сліз Любочка нарешті дочекалася свого щастя. Довга дорога до щастя вийшла в неї…