Марія винесла з хати дві важкі миски з одягом і почала розвішувати його на подвірʼї. Раптом до хвіртки підʼїхала якась машина. З неї вийшли чоловік і жінка й спокійно собі, як до себе додому, зайшли у двір! Марія застигла від здивування. – Вам кого? – здивовано запитала вона. – Ти що?! – раптом озвався чоловік. – Не впізнала, чи що?! Марія придивилась до нього і аж присіла від здивування

Марія була рада. Треба ж! Її син Миколка нарешті знайшов собі дівчину! В інтернеті…

Мало того, він зібрався до неї їхати жити!

Навіть показав її фото. Така собі, не красуня, але й він не подаруночок…

…Миколка був старшим у сім’ї. Навчався абияк, ледь закінчив школу.

Далі вчитися його відправляти не стали. Служити Миколу теж не взяли.

Батько прилаштував його спочатку вантажником у місцеву крамницю.

Потім була пилорама, потім знову вантажником… Багато чого було.

Працював Миколка погано. У нього постійно все валилося з рук і сам він втрапляв у якісь різні неприємні історії.

Полюбив Микола сидіти в інтернеті. Інтернет усе життя його змінив.

Микола швидко розібрався що до чого. Свого комп’ютера він не мав, але сусід іноді давав покористуватися своїм, звісно під наглядом.

Не дай Боже Миколка не туди залізе!

Марія помітила, що син змінився. Сам пішов працювати, все в той же магазин вантажником.

Грошей матері більше не давав. Думала мати, що комп’ютера син хоче купити.

А він одного разу оголосив, що їде до дівчини!

Марія була навіть рада. Годувати та одягати дорослого сина, який не давав грошей на господарство, вона не хотіла.

У неї і так чоловік ледар, та ще й двоє синів, але ті хоча б школярі ще.

Грошей теж не попросив, сам заробив. Сів у автобус і поїхав. Обіцяв дзвонити…

Дзвонив Микола раз на тиждень.

– Все добре, працюю! – казав він у слухавку. – Лариса прийняла добре, і взагалі все добре.

Грошей не просив, та й де б їх мати взяла…

Лариса виявилася дівчиною скромною, хазяйською. Щоправда на чотири роки старшою за Миколу.

32 роки їй було, коли вони познайомилися. Але це не біда. Натомість вона ним дуже вже керувала. Миколці це навіть подобалося.

До того ж у будинку була ідеальна чистота, яку Миколка за своє життя ще не бачив.

Жила Лариса у великому селі, поряд із обласним центром. Батьків її не стало, лишилася одна бабуся, яка жила разом із ними. І та теж любила покерувати.

– Сваритимешся з онучкою – виставлю! – казала вона. – Гульбанити будеш – теж!

Інший би хтось махнув би на бабу рукою, а Микола промовчав. Все по господарству робив, що скажуть.

А господарство велике: кури, свині, корова та кролики.

Усіх нагодувати треба, прибрати. Батьки такого не мали, бідно жили.

А може це просто від лінощів. А ще ж і робота. Але Микола впорався. Інтернет навіть закинув.

Лариса народила сина. Як тільки вона завагітніла, бабуся сказала їм одружитися.

– Не годиться дитя народжувати отак, – сказала старенька. – Одружуйтесь!

Розписалися вони тихо, без весілля. Штамп у паспорті та й торт до чаю. Батьків Миколи тільки повідомили про радісну подію.

Запрошували до себе, та ті не поїхали. Грошей немає, та й не вибиралися вони ніколи зі свого села.

Микола вирішив, що сам має приїхати і свою сім’ю їм показати…

…І ось через три роки з’явився він у рідному селі.

Того дня Марія якраз винесла з хати дві важкі миски з одягом і почала розвішувати його на подвірʼї.

Раптом до хвіртки підʼїхала якась машина. З неї вийшли чоловік і жінка і спокійно собі, як до себе додому, зайшли у двір!

Марія застигла від здивування.

– Вам кого? – здивовано запитала вона.

– Ти що?! – раптом озвався чоловік. – Не впізнала, чи що?!

Марія придивилась до нього і аж присіла від здивування.

Це ж син її! Миколка!

І не сам, а з дружиною і з дитиною! Подарунки рідні привіз!

Мати довго на сина дивилася, змінився, погарнішав. Видно багата дружина трапилася, що син такий став. Чистий, ошатний. Сам на себе не схожий.

А син переодягся, дров нарубав, склав ті, що завжди купою лежали.

Паркан полагодив, що завалився без нього. Батькові ніколи, він працює і гульбанить часто. Микола й пічку нову зробив, стара майже впала вже.

– А що це, сину, ти все робиш? – раптом підійшла до нього мати. – У нас і раніше так було все. Чому ти раніше не робив? Не бачив, чи що?

– Не бачив… – сказав Микола. – Але не через зір. Не думав я, що жити інакше можна. З дитинства думав, що так і має бути. Адже ви теж нічого не робили.

‐ Так нам і так добре! – обурилась мати. – Ми звикли!

І нічого не вдієш. Не хочуть. Хоч і пропонував їм Микола змінитися…

Пізніше він пропонував братам з села вибратися, жити по-людськи, але не захотіли брати.

З батьком та матір’ю залишилися.

Їм простіше так. Трохи попрацював, а потім лежи, відпочивай. Ніяких проблем.

У кожного своє життя, і кожен сам його зможе змінити. Якщо, звісно, ​​захоче…